Іран не полишає заголовків світових ЗМІ, на тлі "хронічного" загострення у регіоні. Українській аудиторії Іран здається якимось далеким та несуттєвим (бо своє болить більше), але насправді ця країна значно ближче до нас – як буквально (3000 км від кордону до кордону – відстань польоту ракет, які українці колись продавали іранцям), так і фігурально (з огляду на багату, але складну історію наших стосунків).
Почати варто з того, що наразі США з Ізраїлем та іншими союзниками, схоже, готують масштабну атаку на Іран.
бо дуже хочуть, щоб це так виглядало, спонукаючи Тегеран до поступок за черговою "угодою" Трампа. Є тиск як "за" атаку, так і "проти". Проти - переважно країни регіону, які не хочуть блокади Ормузу, де проходить левова частка світової нафти. Не хочуть атаки, за даними ЗМІ, Венс, Віткофф та Кушнер у США (яким ціна галону під вибори є вкрай важливою), на противагу більш агресивній лінії Рубіо.
Якщо вірити західним ЗМІ, компанії безпосередньо перемовників Віткоффа та Кушнера мають значні інвестиції у Саудівській Аравії та сусідніх країнах, які опиняться у зоні досяжності для іранських ударів. Тому вони особисто відчують будь-яке загострення – і тому ж, можливо, так ратують за "дипломатичне рішення".
Той же Віткофф запевняв публічно, що Тегеран готовий до "ядерної угоди", на що Трамп, схоже, й купився - і "кинув" іранських протестуючих у критичний момент. Але щойно протести були придушені, іранці про це все забули. А може й не було обіцянок. Віткофф їх ввічливість міг даремно сприйняти за готовність до угоди, як це було вже з росіянами.
Так чи інакше, Трамп раніше відмовився від активної підтримки іранських протестів. Але тепер починає "махати кулаками після бійки", надсилаючи "більш потужний, ніж був у Венесуелі" американський флот на Близький Схід, щоб примусити іранців на "ядерну угоду".
Тим часом Іран погрожує оголосити "глобальний джихад", мобілізує своїх проксі у Іраку, Лівані та Ємені, які встигли відновитися після минулорічних ударів, а також – про всяк випадок – приймає механізм передачі влади в разі загибелі своїх очільників. Адже у США можуть використати загибель протестуючих як привід для "каральних" ударів саме по іранській верхівці – щоб у випадку успіху спровокувати нову хвилю протестів або переворот.
Іран все ще слабкий, він все більше нагадує СРСР кінця 1980-х, але те, що Трамп та Віткофф з Кушнером дали режиму аятоли час укріпитися, коли протести були на піку, грає проти американців. Та й ставка Вашингтона на "венесуельский сценарій", коли особа диктатора замінюється за підтримки оточення на більш зручного американцям маріонеткового представника того ж авторитарного режиму (замість реальної опозиції), виглядає у випадку з Ісламською республікою недалекоглядною. Бо Іран - то не Венесуела (в усіх сенсах).
Але до чого тут Україна?
По-перше, після Давосу, де президент України Зеленський вказав на слабкість Європи у питанні підтримки протестів в Ірані, між МЗС України та Тегераном триває публічна суперечка.
"Було стільки розмов про протести в Ірані, але вони потонули в крові. Світ не надав достатньої допомоги іранському народові. У Європі були Різдво і Новий рік. Сезонні свята. До того часу, як політики повернулися до роботи й почали визначатися з позицією, аятола вже вбив тисячі людей, - заявив тоді український лідер. – Яким стане Іран після цієї крові? Якщо режим вистоїть, то це чіткий сигнал кожному гнобителю: убий достатню кількість людей, і ти залишишся при владі. Кому у Європі потрібно, щоб цей сигнал став реальністю? Але Європа навіть не спробувала вибудувати власну відповідь".
Тобто, ми стали на бік супротивників іранського режиму, але (поки що) на словах. Європа після приниження у Давосі (про її слабкість не казав лише лінивий) теж заходилася щось робити. Вирішили визнати КВІР (Корпус вартових ісламської революції) "терористичною організацією". Але наскільки це рішення стане дієвим та відчутним для самих "вартових" треба буде ще подивитися.
По-друге, Тегеран офіційно погрожує ракетним й дроновим ударом по американських базах та об’єктах союзників США у регіоні.
Передусім в Іраку, який, ймовірно, стане головною сухопутною ареною протистояння (де Ісламська республіка Іран (ІРІ) вже мобілізує прихильників та проштовхує у владу проіранського експрем’єра Аль-Малікі), але не тільки. А саме "стараннями" у тому числі українців іранці свого часу створили свою ракетну програму.
Літаки, ракети, атомна енергетика Ірану – всюди були залучені українці у минулому. Зараз же іранські дрони й снаряди на озброєнні РФ летять проти нас на фронті, а іранські ракети (якщо вірити західним ЗМІ) РФ теж намагається придбати або вже придбала. Це все один контекст. Контекст, який показує еволюцію відносин між Україною та Іраном від друзів до ворогів.
Станом на 1991 рік Іран перебував у оточенні ворогів, під санкціями, був виснажений після довгої війни з Іраком, але у певній "ейфорії" після перемоги над Хусейном. Фактично ІРІ - це "ісламський СРСР" з власною концепцією "світової революції". Хоча з "оригінальним" Радянським союзом Іран конфліктував за зони впливу, після його розпаду ці обмеження на контакти з пострадянськими країнами відпали.
Україна, станом на 1991 рік, яка тільки що вийшла з "совка", але мало ким була визнана офіційно й перебувала у фактичній ізоляції з боку Заходу (були ембарго на постачання зброї, західних технологій, обмеження на транзакції й торгівлю тощо), гостро потребувала зовнішніх партнерів. Тобто, обидві країни перебували у схожих умовах економічної кризи та зовнішньої ізоляції. Як і РФ, до речі, яка у ірансько-українських відносинах була часто посередником та отримувачем прибутків.
Іранці серед перших визнали незалежність України та самі запропонували торгівлю нафтою, газом та фісташками (щоб ми все це – крім фісташок, можливо – перепродавали потім у ЄС) й спільні технологічні проєкти, такі як будівництво АЕС у Бушері. Але нафтогазові проєкти з іранцями в нас не пішли – як з чисто географічних міркувань (бо далеко), так і через "посередництво" Кремля, якому це було непотрібно.
А АЕС у Бушері почали будувати ще за шаха у 1975 році, але ісламським революціонерам було спочатку не до енергетики. Лише у 90-ті ті ж росіяни взяли підряд на будівництво багатостраждальної станції, коли в іранців з’явилися вільні гроші на тлі зростання цін на нафту й газ. Турбіни для неї за 500 мільйонів доларів повинен був виробити харківський "Турбоатом". А загалом за цим підрядом від росіян було задіяно близько 500 українських інженерів.
Але й тут не вигоріло, бо цю угоду у 1998 році заблокували американці, які натиснули на тодішнього президента Кучму, запропонувавши Україні доступ до західних технологій в якості компенсації.
Ми вийшли з проєкту АЕС, чим, звісно, розлютили іранців, бо фактично їх "кинули". Проте американці "кинули" нас, бо ніяких технологій не надали, на тлі різних скандалів, зокрема, з іракськими "Кольчугами" 2002 року (це окрема довга історія).
До речі, у Ірані досі залишилися деякі українські фахівці з родинами, а також українські дружини іранців, які навчалися або працювали в Україні у ті роки "відлиги" - загалом до 800 осіб, якщо вірити українському МЗС. Саму АЕС добудували 2010 року і вона зараз знов у центрі уваги, на тлі "ядерної угоди" з Трампом, адже її фахівці та обладнання можуть використовуватися для збагачення урану, що й прагнуть знищити американці.
Між Україною та Іраном ще був окремий (і трагічний) сюжет з літаками. У 90-ті ми утворили спільну авіабудівну компанію. Але – знов під тиском США – ми з цього процесу вийшли. Проте наші технології у Ірані залишилися. І вони, з російською підтримкою, відродили своє літакобудування.
Але тема літаків не була вичерпана. 8 січня 2020 року у небі над Іраном збили літак МАУ. Загинуло 176 людей, з яких 9 – члени українського екіпажу. Це була помилка розрахунку ППО, але виглядає як певна "помста" за "кидок" українцями іранців з виробництвом літаків. Іран вину вже не заперечує, але ні про які відшкодування, звісно, мова теж не йде.
Саме після інциденту з літаком Україна та Іран дійсно стали ворожими країнами. Вже після 2022 року Іран активно підтримав РФ у війні проти України, надаючи тій у тому числі й озброєння для війни проти нас. І тема ракет тут центральна.
У 1990-ті роки американці нав’язали нам угоду, за якою Україна могла або утилізувати свої ракетні озброєння, або продавати виключно росіянам (що зараз нам виходить боком). Саме тому Кремль отримав значні обсяги стратегічних озброєнь від України, серед яких було майже 600 одиниць Х-55. Але не лише Кремль. 2005 року, одразу після Помаранчевої революції, стало відомо, що Іран таємно придбав 6 ракет Х-55 в українців.
Це було відверте порушення всіх санкцій проти Ірану та наших домовленостей зі США. Згодом президент Ющенко сам визнавав факт продажу цих ракет. Потім стало відомо, що низка українських посадовців, за посередництва росіян та громадянина Австралії, продали ці ракети іранцям ще 2000 року.
А ті, методом зворотного інжинірингу, створили собі основу для розробки іранських крилатих ракет. Тих ракет, якими зараз Іран погрожує Ізраїлю, американським базам в Іраку та які начебто продав (або планує продати – західні ЗМІ "плутаються у показах") РФ для ударів по Україні.
Але історія з Х-55 була не лише про ракети. Це був один з перших проявів боротьби українських та російських спецслужб. Адже головні фігуранти цієї справи "випадково" загинули за різних обставин або виїхали до РФ. А також проявом протистояння серед українських відомств за потоки контрабанди.
Російського посередника Орлова, якого Чехія видала Україні 2005 року, задушив якийсь "випадковий" в’язень у Лук’янівському СІЗО 2007 року. Громадянин Австралії Сафраз загинув у ДТП з квадроциклом у 2004 році. Тодішній очільник "Укрспецекспорту" Малєв теж загинув у ДТП, але раніше – 2002 року.
Ексспівробітник СБУ та керівник "Укравіазамовлення" Євдокімов, який начебто керував операцією з українського боку, був заарештований 2004 року ще до піку скандалу. Але 2008 року Ющенко його помилував – і той (яка "несподіванка") виїхав до РФ. Невідома доля іншого фігуранта – російського громадянина Шиленка, який підробив контракт для "Росвооружения", за яким, офіційно, Україна й продавала ракети. Але, ймовірно, він теж десь у РФ.
Це все дуже нагадує підходи російських спецслужб, мета яких була дискредитувати Україну та посварити нас з Заходом, щоб наша держава так і не отримала західні технології.
А потім "підчистити кінці". Іран був, скоріше, інструментом, ніж організатором, але, все ж, свою програму крилатих ракет він отримав.
Зараз ми, спільно з Європою, не робимо нічого, терпляче витримуючи удари "Шахедами" іранського походження. Тим не менш, Іран та Україна дійсно мають дуже багату історію стосунків, яку зміна влади в Ірані могла б лише "збагатити". Це "перегорнуло" б сторінку протистояння. А Іран є "природнім" конкурентом РФ на континенті і, в разі зміни влади, наслідки для Кремля були б значно більш потужними, ніж це було у Венесуелі.