2013-й - перша половина 2014 року можуть стати єдиним «вікном можливостей» для реалізації реформ, необхідних для модернізації країни. Всі політичні сили мають об’єднатися заради майбутнього держави і розбудовувати єдину цілісну Україну.
Цей період буде випробуванням як для влади, так і для опозиції на здатність працювати на благо України спільно, позбутися конфронтації і взаємної підозрілості. Влада повинна забезпечити своєрідний національний консенсус подальшого розвитку країни, в якому мають брати участь як провладні, так і опозиційні сили на чолі з їх Лідерами. Тільки в такому випадку влада і опозиція можуть нести солідарну відповідальність за подальшу долю країни. Саме суспільна довіра, участь у повноцінному політичному житті країни всіх політичних сил, а не концентрація влади, зможуть забезпечити подолання тих суспільно-небезпечних критичних тенденцій, що здатні накопичитися на початок 2015 року.
Всі мають чітко усвідомлювати ризики, які сьогодні постають перед державою і в політичному, і суто економічному плані. З економічної точки зору як світ в цілому, так і Україну зокрема чекають нелегкі часи. На сьогодні в Україні спостерігається не просто економічна криза, а крах моделі економічного розвитку – тобто фактично вичерпуються резерви закладеної в радянські часи господарської моделі і відсутність нової альтернативи розвитку господарства країни. Перспектива економічного розвитку країни багато в чому визначатиметься розвитком кризових процесів у світовій, перш за все в європейській, економіці, яка є нашим основним торговельним партнером.
Сьогоднішній стан і прогноз на найближчі роки кардинально відрізняється від періоду попередньої кризи - 2008-2009 років. Єврозона в цілому буде знаходитися в стані стагнації, і потрібний тривалий період для відновлення зростання. США частково пом'якшать правила бюджетної консолідації і збережуть зростання близько 2%. Можна очікувати, що в цілому зростання світової економіки сповільниться в 2013-2014 роках до 3-3,5%, але до кінця прогнозного періоду (2015 р.) вийде на чотиривідсотковий рівень. При цьому в повній мірі подолання боргової кризи потребуватиме не менше чотирьох-шести років. Ціни на нафту будуть залишатися відносно високими і складуть в цьому році 109 доларів за барель, у наступному - 107. Звичайно, це відіб’ється і на ціні газу.
Зменшується світовий попит на основну продукцію українського експорту та світові ціни на метал, що суттєво вплине на стан базових галузей промисловості. Крім того, залишається невизначеною тенденція цін на зерно та іншу продукцію АПК. Тому очікувати прогнозованого зростання ВВП у цьому році не слід. Крім того, зменшуватиметься споживчий попит громадян та можливе повернення значної кількості заробітчан з європейських країн, що може підсилити напругу на ринку праці. Інвестиційна складова залишається досить проблематичною як через значні світові ризики, так і внутрішньополітичну та економічну ситуацію в Україні.
В політичному плані в даний час Україна опинилася на світоглядному та історичному роздоріжжі. Йдеться про вибір, від якого буде залежати доля України, її народу: або, з одного боку, продовжується політичне протистояння, невпорядкований рух, зубожіння населення та збагачення невеликої частини «вибраних», втрата людського, науково-технічного і гуманітарного потенціалу і, як наслідок, фрагментація і розпад або, з другого боку, йтиметься про консолідацію суспільства і влади, формування ефективної моделі соціально-економічного розвитку і спільну працю заради досягнення поставлених цілей.
Як підтверджують дослідження українських вчених, оцінюючи ситуацію в країні як несприятливу, більшість громадян вірять у її майбутнє, чекають реальних суспільних змін і конструктивних дій від влади. Ключовий заклик сьогодення - повернення довіри до влади, консолідація суспільства та послідовне здійснення актуальних реформ має відповідати прагненням громадян України незалежно від їх ідеологічних поглядів, регіональних ідентичностей та електоральних уподобань. Для вирішення цих завдань потрібна чітка програма дій, що розрахована на найближчу та віддалену перспективу. Починати треба з повернення втраченої довіри до влади та демократичних політичних інститутів.
В даний час Президент як гарант стабільності розвитку держави має ініціювати проведення загальнонаціонального круглого столу всіх політичних сил та підписання Угоди національної злагоди з метою гарантування безпеки розвитку країни як на найближчу, так і більш віддалену перспективу.
Влада і опозиція мають усвідомити, що вони спільно несуть відповідальність за майбутнє України. Ближче до 2015 року, при настанні відліку «Ч» народ не стане розбиратись хто є хто – всі будуть ворогами народу.
З цією метою влада і опозиція мають розуміти наступне:
1. Спільно з опозиційними силами та вченими Національної Академії наук України розпочати розробку довгострокової Стратегії розвитку України до 2025 року. Потрібно зрозуміти, що окреслити стратегічні орієнтири розвитку держави в умовах глобалізаційних процесів можна лише маючи стратегічний образ майбутнього України, який формується через усвідомлення її національної ідеї як громадянської, демократичної, соборної, спрямованої на всебічну модернізацію країни, її успішний вихід на світовий рівень, приєднання до числа розвинутих демократичних держав. Саме таке розуміння національної ідеї є запорукою успішної модернізації вітчизняного гуманітарного простору, як світоглядної, ідейної і духовно-культурної оболонки, у якій розвивається буття українського народу.
На сьогодні треба констатувати, що національної ідеї у «готовому вигляді», котра змогла б створити базу для поєднання українського народу в єдину політичну націю, немає. Тому головне, навколо чого має відбуватися формування національної ідеї – питання духовності та соборності: З БОГОМ В ДУШІ ТА УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ.
2. Державна політика має бути підпорядкована завданням модернізації суспільства, запобігати декларуванню економічно необґрунтованих державних зобов’язань та залежності економічного розвитку від політичних циклів. Як і весь світ, сьогодні Україна переживає потрійну кризу: економічну, екологічну і все більш зростаючу соціальну. Тому національна політика модернізації має відповідати цілям «сталого розвитку» - ідеї, яка сповідує одночасне економічне зростання, збереження довкілля та соціальний прогрес.
3. Доцільно здійснити якісне оновлення всієї гуманітарної сфери суспільства. Необхідність цього пов'язана з її консерватизмом, відчутною невідповідністю новітнім процесам і явищам у світоглядному, ідейному, науковому, освітньому, культурному, інформаційному поступові глобалізованого світу, недостатньою пристосованістю до вимог і стандартів сучасного динамічного розвитку. Все це формує певні труднощі у справі повноцінної інтеграції України до світового, в першу чергу, до європейського співтовариства, певну неспроможність своєчасно і адекватно відповідати на виклики сучасного кризового розвитку, успішно користуватися позитивними можливостями, що їх створює глобалізація, і протистояти її негативним впливам.
Пора закінчувати загравати з науковою сферою. Тут реформи вкрай потрібні. 70% з того, що від неї залишилося, треба ефективно використати, решта, на превеликий жаль – це вже вчорашній день. Українська наука все ще має значний потенціал і може стати рушійною силою всіх подальших суспільних перетворень.
4. Нагальними потребами сьогодення є політичні реформи. В Україні досі не існує реальних умов виконання державою функцій представника інтересів більшості, а навпаки, є передумови для використання держави як інструмента забезпечення кланово-групових інтересів.
5. На даному етапі Президент має стати стане провідником інтересів всього суспільства, а не окремих груп. Тільки такий статус принесе йому народне визнання і забезпечить належне місце в історії. Це вагомий стимул, щоб присвятити подальші роки перебування на вищій державній посаді вирішенню саме цих завдань. Президентський шлях розвитку демократії пов’язаний із небезпекою того, що Інститут Президента може стати одноособовим втіленням інтересів однієї з груп впливу. Найбільш ефективний шлях – позбутися кланів і сприяти розвитку середнього класу.
6. Досвід модернізації різних суспільств свідчить, що досить часто вона здійснювалась вольовими авторитарними лідерами. Але немає випадків здійснення успішної модернізації лідерами, які не мають належної політичної волі та підтримки. Тому Лідер країни мусить добре відчувати, в чому полягають історичні та сьогоднішні актуальні інтереси народу; стати втіленням всенародної волі та витривалості у проведенні реформ; притягувати і згуртовувати навколо себе людей, здатних вирішувати поставлені завдання.
7. Концептуальною основою подальшого розвитку держави має стати республіканізм з його кредо «країна як спільна справа». Це потребує запровадження суспільної моделі, відповідно до якої питання життєдіяльності суспільства вирішується самими громадянами та добровільно створеними ними об’єднаннями на основі узгодження індивідуальних і групових інтересів. Успішне функціонування такої моделі передбачає набуття громадянами нових якостей політичної та соціальної активності, вимогливості до влади у поєднанні з особистою відповідальністю.
8. Парламентаризм, попри його очевидну кризу в Україні, ніякою мірою не має зазнавати обмежень – адже саме ідеї парламентаризму сприймаються як ознака суспільного прогресу. Головним напрямом реформування українського парламентаризму має стати конституційне обмеження впливу політико-фінансових груп. На законодавчому рівні повинні бути визначені правила регламентації впливу бізнесу на політику (Закон про лобізм, низка антикорупційних законів тощо), що унеможливить отримання політичної ренти.
9. Внаслідок реформування в Україні має бути запроваджено ефективну, прозору і зрозумілу політичну систему, що забезпечуватиме успіх економічних реформ та визначить повноваження всіх державних інституцій і суб’єктів політичного процесу. В 2015 році, з урахуванням сучасних суспільно-політичних реалій та досвіду європейських демократій конституційна та політична реформа має забезпечити перехід України до парламентсько-президентської республіки. Саме ця форма правління реально спроможна забезпечити поступальний розвиток суспільства, створити умови для його політичної структурованості, підконтрольності влади суспільству та орієнтованого на національні інтереси лідерства в політичному процесі.
10. Наріжним каменем філософії українського державотворення повинно стати сприяння формуванню культури консенсусу. Воно має йти у різних напрямках – як лінією теоретичних розробок етики ненасильства, культури миру, діалогу і полілогу, вироблення відповідних технологій, так і лінією створення інституційної і правової основи «консенсології».
11. Державі необхідно відійти від стратегії лавірування між сильними геополітичними гравцями та невизначеності багатовекторності, від практики шантажу сильних держав шляхом висування погроз остаточного приєднання до геополітичного суперника з метою отримання зовнішньополітичних дивідендів. Важливо припинити формування зовнішньополітичних орієнтацій на основі інтеграціоністської міфології, тобто уявлень про те, що входження до будь-яких наднаціональних об’єднань (ЄС, ЄЕП або НАТО) здатне вирішити усі проблеми України.
Відмова від утриманства, інтеграціоністських міфів, від входження до нових імперій – має стати основою розбудови прагматичної зовнішньополітичної стратегії України. Проте, дані відмови не означають політики ізоляціонізму. Україна входила і має входити до різних економічних блоків і міждержавних об’єднань різного формату. Однак це має робитися не під зовнішнім тиском і не на догоду кон’юнктурі, а з урахуванням національних інтересів, зміцнення національної безпеки, ціннісних орієнтацій населення.
Україна має позбутися своєї одвічної практики меншовартості, кудись постійно проситися і на щось надіятися. Тільки наступальна політика – гарант сили і стабільності. Європейська політика України має виходити з того, що ідея Великої Європи є неможливою без України. Тільки в цьому контексті модернізована економіка України може розглядатися як вагомий економічний потенціал, поетапна інтеграція якого в економічну систему ЄС здатна забезпечити важливі зміни у геополітичному становищі Європи.
12. Формування зони вільної торгівлі на принципах СОТ має розглядатися як найвища планка інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Переступивши цю межу Україна може опинитися в ситуації, яка докорінно змінить геополітичну парадигму нашої держави, її стратегічний курс на глибоку європейську інтеграцію. Зона вільної торгівлі є найвищим рівнем відносин в рамках СНД при якій Україна може в перспективі претендувати на членство в Європейському Союзі.
13. Для України вкрай актуальним є завдання переосмислення пріоритетів свого розвитку, які мають включати, серед іншого, відхід від однобічної експортної орієнтації, істотне посилення внутрішнього попиту – насамперед в сферах високих технологій та диверсифікацію самої експортної структури в бік значного збільшення частки високотехнологічних виробів та послуг. З метою диверсифікації експортної структури України та недопущення закріплення міжнародної спеціалізації країни в галузі сировинних постачань і виробництв з невисокою доданою вартістю слід здійснювати цілеспрямований перерозподіл експортних доходів від первинних галузей або галузей проміжного продукту у напрямі інвестування в галузі з високим вмістом доданої вартості і особливо галузі, що випускають високотехнологічний продукт. Одним з інструментів такого перерозподілу могло б стати диференційоване оподаткування для галузей, що представляють різні ступені економічної структури: чим вище ступінь переробки, тим нижче ставка прибуткового податку. Це може стати реальним початком подолання олігархократії в країні, яка сформувалась саме на сировинній чи рентній основі.
14. Олігархократія не зацікавлена у становленні і зміцненні середнього класу – основи демократичного розвитку держави. Західна демократія спирається на середній клас, який становить більшість населення, має партії, що представляють його інтереси і формують владу. В Україні частка середнього класу не перевищує 15% населення. Він не є більшістю, не має чітких структурованих уявлень про свої власні інтереси і політичних партій, що адекватно їх представляють. В цих умовах до влади приходять кланово-олігархічні групи, які ведуть постійну боротьбу за приватизацію держави і використання державної машини для вирішення своїх кланових інтересів, прикриваючись загальними фразами про турботу про долю народу. За останні 10 років Верховна Рада не прийняла жодного закону, а уряди не здійснили жодних заходів, які б суттєво зачіпали інтереси олігархічних кланів. Всі політичні сили країни мають бути зацікавлені у становленні середнього класу. Тільки тоді люмпенсько-олігархічна модель держави, яка укорінилася в даний час, може бути подолана.
15. В межах нинішньої моделі розвитку широкомасштабна модернізація національної економіки неможлива. Потрібні суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їх системне оновлення, осмислений перехід до моделі ринкових перетворень, де саморегулювання поєднується з ефективним державним регулюванням.
16. Слід цілеспрямовано формувати такий інвестиційний режим в країні, в рамках якого був би економічно доцільний перелив капіталу в перспективніші і стратегічно вигідніші види економічної діяльності, пов’язані з підвищеним рівнем технологічності. Для цього він повинен містити комплекс державних заходів щодо спеціального стимулювання високотехнологічного експорту, який має передбачати відповідні інституційні заходи, а також бюджетні витрати на створення загальних передумов (сумісних з нормами відповідних угод СОТ стосовно субсидій), причому зазначені заходи могли би здійснюватися через спеціально уповноважені державні організації або недержавні структури, що діють за дорученням держави.
17. На порядку денному політичної та суспільної дискусії в Україні має постати питання нової концепції державної регіональної політики, що має законодавчо врегулювати правовий статус адміністративно-територіальних одиниць і порядок вирішення питань щодо їх внутрішніх проблем і взаємодії між ними. Поетапне формування бюджетної федералізації та нового адміністративно-територіального устрою держави.
Основою реформування місцевого самоврядування доцільно визначити «громадівську» концепцію муніципальної демократії, адже громада була основою самоврядування впродовж всієї історії людства. Самоврядні громади – це не тільки адміністративно-територіальні, а й господарюючі суб’єкти, де підприємництво є двигуном соціально-економічного розвитку, джерелом утворення фінансової та матеріальної основи для вирішення соціальних і культурних завдань.
Оптимізація структури адміністративно-територіального устрою передбачає зміну кількості адміністративно-територіальних одиниць. Концептуальні завдання адміністративно-територіальної реформи з обов’язковістю потребують укрупнення місцевого та муніципального рівнів адміністративно-територіального устрою, тобто зменшення кількості районів, міських, районних у містах, селищних та сільських рад. Нова конфігурація адміністративно-територіальних одиниць має визначатися відповідно до забезпечення вимоги рівного доступу громадян до суспільних ресурсів незалежно від місця проживання; створення для кожної громади належних можливостей для вирішення питань місцевого значення; надання публічних послуг на рівні законодавчо визначених соціальних стандартів; повноцінного виконання делегованих державною владою функцій. Земельна та адміністративно-територіальна реформа мають проводитись одночасно.
18. Мають бути вибрані макропріоритети, навколо яких доцільно формувати структурну макроекономічну політику. Це можуть бути 3-5 макропріоритетів типу – «Україна – транзитна держава» - спираючись на геоекономічні переваги України; «Україна – високотехнологічна, авіакосмічна держава», «Україна аграрна» - реалізація конкурентних переваг, пов’язаних з формуванням нової структури вітчизняного експорту, у перетворенні переважно сировинного експорту в експорт продукції з високим ступенем доданої вартості, опануванні нової економіки, що відповідає сучасним тенденціям та напрямам світової торгівлі.
19. Потрібне суттєве поетапне оновлення управлінської еліти, залучення до системи управління кадрів нової генерації, особливо тих, що вже мають досвід роботи в провідних західних корпораціях та міжнародних фінансових організаціях.
20. Час не терпить. Кожен день зволікання – це втрачені десятиліття.
(підготовлено спільно з групою вчених НАН України)