За словами експерта, образ "солодкого" або "медового" місяця майже одночасно з’явився у багатьох народів і супроводжувався найрізноманітнішими звичаями.
Звичний сьогодні термін "медовий місяць" має значно глибше історичне та культурне підґрунтя, ніж може здаватися на перший погляд.
Етнограф Сергій Таранець пояснив у коментарі УНІАН, чому він так називається, звідки з’явився в українській культурі, а також як те, що відбувається у медовий місяць, пов’язано із європейською літературною традицією та слов’янськими обрядами.
За словами науковця, один із найвідоміших образів цього вислову пов’язують із Вольтером. У його відомому творі "Задіг, або Доля" використовується подібне образне словосполучення для позначення короткого періоду щастя та "солодкості", який, однак, триває недовго.
Як пояснив етнограф, ідея полягає в тому, що це відчуття поступово слабшає, подібно до того як місяць на небі зменшується протягом свого циклу. У цьому ж контексті автор згадує й образ "полинового місяця" – коли солодкість змінюється гіркотою, подібною до смаку полину.
Водночас Таранець зауважив, що сам письменник міг запозичити цей образ зі східної або кельтської культурної традиції. Так, за його словами, подібні мотиви трапляються в сагах, які датуються ще приблизно V століттям, хоча там ідеться радше не про сам термін, а про відповідний звичай.
Окремо етнограф звернув увагу на східну традицію. Він навів приклад арабського письменника Абу-ль-Фараджа аль-Ісфахані, який у своїй "Книзі бавних історій" описує схожий за змістом період насолоди:
"Він говорить про те, що надає можливість насолоджуватись: наречена насолоджується місяцем, доки не завагітніє, а чоловік - допоки в нього не народиться син і не почне боліти голова від його галасу".
Експерт підкреслив, що тут йдеться саме про місяць насолоди, що не пояснює, чому медовий місяць називається саме медовим, однак цей образ дуже близький за змістом і відображає арабське ставлення до питання.
Якщо з тим, чому медовий місяць так називається, все зрозуміло, не зайвим було б і розповісти про звичаї, пов'язані з цим періодом – особливо у слов'ян.
Як зазначив етнограф, у наших предків мед мав особливе значення – він символізував радість, достаток і водночас мав певний "п’янкий" сенс. Саме тому мед тісно асоціювався з приємними та святковими моментами життя.
До того ж, за його словами, в літописах згадується медовуха як важливий елемент обрядової культури, зокрема під час княжих бенкетів і тризн. Він нагадав, що, за переказами, навіть Володимир Великий, обираючи релігію для Русі, враховував можливість збереження подібних звичаїв, через що і відмовився від Ісламу.
Більше того, серед слов’ян також існував звичай дарувати молодятам бочонок хмільного напою на основі меду, який Таранець також назвав умовно медовухою:
"Вважалося, що напою їм має вистачити приблизно на місяць після весілля, і це поняття виникло незалежно від літературних образів Вольтера чи інших – це суто слов'янська традиція".
Водночас крім символічного змісту, звичаю надавали й практичного значення: вважалося, що медові та хмільні напої можуть сприяти підвищенню репродуктивної функції.
При цьому, як уточнив етнограф, у слов’ян не існувало усталеної назви для цього періоду, а словесне оформлення могло з’явитися пізніше під впливом європейської традиції.
Ще Таранець нагадав про давній звичай "умикання" нареченої – її символічного викрадення, після якого вона ставала дружиною. Тож, на його думку, сучасний весільний "викуп" є відлунням саме цієї традиції.
Етнограф пояснив, що більшість сучасних практик, зокрема щодо весільної подорожі, є пізнішими і більш характерними для європейської культури – у слов’ян молодята зазвичай не вирушали в окрему подорож, а залишалися вдома.
Водночас сама ідея спільного початку життя та зміни обстановки згодом набула поширення. Так, на думку фахівця, подібні сюжети можна зустріти й в літературі, наприклад у романі "Діти капітана Гранта" Жуля Верна, де молодята планують весільну подорож, але їхні плани раптово змінюються.
Описуючи інші весільні звичаї слов’ян, Таранець розповів, що на другий або третій день після церемонії часто влаштовували жартівливі сценки за участю батьків наречених:
"Часто вони переодягалися у протилежну стать: наприклад, свекруха - у чоловіка, а тесть - у жінку, і розігрували сценку, де вони беруть шлюб".
Це, за словами науковця, пов’язано з карнавальною культурою, своєрідним "перевертанням" звичного порядку та переходом до нового життєвого етапу.
Також існували інші символічні обряди, зокрема "ловля курей", посипання молодят зерном або борошном, а також частування спеціальними стравами, що уособлювали родючість і добробут.
Окрему увагу етнограф приділив символам нареченої та нареченого. Так, коровай, за його словами, сприймали як образний "двійник" молодої, а його розподіл між гостями мав ритуальний характер. "Його розрізали на шматки й дарували присутнім, як своєрідне жертвоприношення", – зазначив він.
Натомість символом нареченого в українській та загалом східнослов’янській традиції було гільце – прикрашена гілка або маленьке деревце. Його прикрашали курячими яйцями або саммою куркою, що "виступало як фалічний символ" та, відповідно, позначало продовження роду.
Таким чином, у тому, чому місяць – медовий, поєднуються як літературні образи, так і давні слов’янські звичаї, символіка добробуту, родючості й щасливого початку подружнього життя.
Раніше ми писали, що значить топтати ряст в українській мові.