Емоційний зв'язок формується не лише завдяки турботі та безпеці, а й завдяки здатності батьків бути емоційно залученими та чуйними.
Рідкісні візити дорослих дітей до батьків далеко не завжди пов'язані з егоїзмом або невдячністю. Про це пише колишня вчителька Марлен Мартін у матеріалі для VegOut, спираючись як на особисті спостереження, так і на психологічні дослідження сімейних динамік.
За її словами, багато дорослих дітей віддаляються не через конфлікти чи образи. Частіше вони несвідомо відтворюють ту модель стосунків, яку бачили в дитинстві. Де турбота виражалася не через емоційну присутність, а через дії – роботу, забезпечення, побутову підтримку та "вчинки замість слів".
Авторка описує типову ситуацію: дорослі діти можуть привозити їжу, подарунки або фінансову допомогу, але при цьому рідко залишаються надовго. На перший погляд це виглядає як дистанція, проте в рамках сімейної психології це часто відображення засвоєного сценарію стосунків.
У матеріалі також наводиться посилання на роботи в галузі емоційної доступності в сім'ї. Зокрема, концепція дослідження прихильності показує, що емоційний зв'язок формується не тільки через турботу і безпеку, але й через здатність батьків бути емоційно залученими та чуйними.
Окремо в матеріалі згадується підхід Сари Епштейн, ліцензованої сімейної психотерапевтки, яка у своїх дослідженнях сімейних відносин зазначає, що якість контакту між батьками та дітьми залежить від емоційної "доступності" та вміння реагувати на внутрішні стани дитини, а не лише на її поведінку.
На думку психолога, якщо в сім'ї з дитинства любов асоціювалася із зайнятістю, роботою та вирішенням практичних завдань, то в дорослому віці діти часто продовжують висловлювати прихильність саме в такому форматі – через дії, а не через присутність.
Лахлан Браун, автор, який пише про сімейні стосунки, чудово це сформулював: "Незручність, пов’язана з близькістю, не передавалася з покоління в покоління. Вона передавалася з тією ж надійністю, що й сімейний фарфор, просто менш помітно".
Психологи, на яких спирається автор публікації, пояснюють, що такі моделі можуть передаватися з покоління в покоління. Дитина, яка не отримувала досвіду емоційного діалогу, у дорослому віці часто не формує звички до регулярного контакту з батьками, навіть за наявності любові та вдячності.
У результаті дистанція між поколіннями формується не різко і не через конфлікт, а поступово – як продовження тієї самої моделі відносин, яка існувала в родині спочатку, резюмує видання.
Згідно з дослідженнями, молодь покоління Z у більшості не здатна жити без фінансової підтримки батьків. Така допомога може зіграти з ними злий жарт і створити великі проблеми у відносинах між поколіннями.
Також психологи пояснили, чому діти, які виросли в 60-70-х роках, найбільш пристосовані до дорослого життя і по праву називаються найвитривалішим поколінням. Виявляється, справа тут у їхній ранній самостійності та відповідальності.