Європейський Союз вибудував модель енергоефективності та декарбонізації, в основі якої – не лише регуляторний тиск, а й обов’язкове фінансування переходу, яке сягнуло вже понад 100 мільярдів євро. В Україні ж відсутність системної фінансової підтримки проєктів з декарбонізації створює ризик втрати промислового виробництва та інвестицій, пише ЕкоПолітика.
У ЄС енергоефективність є обов’язковою нормою. Країни-члени працюють у межах директив EPBD та ESPR, які встановлюють жорсткі стандарти для будівель, обладнання й промисловості, а також зобов’язують підприємства регулярно проходити енергоаудити та знижувати споживання енергії. Виконання цих вимог супроводжується значним фінансуванням: інвестиції в енергоефективність будівель у Євросоюзі за останнє десятиліття зросли майже вдвічі та сягнули близько $100 млрд.
Для цього задіяні Європейський Союз інструменти – Фонд модернізації, Соціальний кліматичний фонд, програми Європейський інвестиційний банк та Horizon Europe. Після початку повномасштабного вторгнення РФ ЄС також запустив REPowerEU – антикризовий пакет для прискорення утеплення будівель, встановлення теплових насосів і зменшення залежності від викопного палива. Логіка проста: якщо держава вимагає модернізації, вона зобов’язана профінансувати цей перехід.
В Україні ситуація протилежна. Попри наявність стратегій, концепцій і цілей до 2030–2050 років, більшість програм енергоефективності працюють фрагментарно або зупиняються через нестачу ресурсів. Державний Фонд енергоефективності та Фонд декарбонізації України мають обмежені фінансові можливості, які не співставні з реальними потребами економіки. Основний тягар підтримки проєктів несуть міжнародні донори та фінансові інституції, а не бюджет.
Найскладніша ситуація – у промисловості. Українські підприємства стикаються з вимогами декарбонізації та впровадженням CBAM при експорті до ЄС, але не мають доступу до компенсацій, грантів чи дешевих кредитів, аналогічних європейським. У результаті компанії або відкладають модернізацію, або розглядають перенесення інвестицій в інші країни.
Голова Комітету промислової екології та сталого розвитку Європейська Бізнес Асоціація, директор GMK Center Станіслав Зінченко зазначає, що ключовою проблемою декарбонізації української промисловості залишається відсутність джерел фінансування. За його словами, наявні інструменти міжнародної підтримки, зокрема Ukraine Facility, орієнтовані переважно на малий і середній бізнес і не покривають потреби великої промисловості, де вартість проєктів часто перевищує €1 млрд.
Додатковими бар’єрами залишаються наслідки війни: руйнування інфраструктури, нестабільність енергосистеми, кадровий дефіцит і високі інвестиційні ризики. Інвестори також вказують на регуляторну непередбачуваність і відсутність державних гарантій – елементів, які в ЄС є стандартом для "зелених" проєктів.
Експерти наголошують: без обов’язкового та системного фінансування проєктів з декарбонізації Україна ризикує опинитися в ситуації, коли вуглецеві мита, зниження конкурентоспроможності та відтік інвестицій призведуть до скорочення або втрати виробництва. У такому разі країна програє не кліматичні перегони, а боротьбу за ринки та капітал.
Фахівці підкреслюють, що перехід до кліматичної нейтральності потребує не декларацій, а щоденної методичної роботи держави як партнера бізнесу. Без цього стратегічні документи залишаться формальністю, а економічні втрати від зволікання з фінансуванням декарбонізації лише зростатимуть.