Економіст Олег Пендзин розповів УНІАН про реальний стан української економіки після 35 років Незалежності, оцінив, які галузі можуть стати драйверами відновлення і якими перевагами ще може скористатися держава.
До 35-річчя Незалежності України ми планували велике святкове інтерв’ю з економістом Олегом Пендзином, аби поговорити про здобутки та перспективи нашої держави. Проте пан Олег відмовився грати за нашими правилами – навпаки, без жодної поблажливості він детально розібрав найбільш болючі питання. Аналітик прямо каже, що Україна живе в борг, робочих рук катастрофічно бракує, а в ЄС нас ніхто не пустить.
На думку Пендзина, Європа хоче перетворити Україну на фронтир, який захищатиме цивілізований світ від північного агресора, поки останній існуватиме. Опцій перед країною набагато менше, ніж здається – проте є і надія, і привід для оптимізму.
Про фактичний стан економіки та важкий шлях, що чекає на нас попереду – у відвертій розмові УНІАН з членом Економічного дискусійного клубу Олегом Пендзином.
Україна відзначає свою головну дату. Якщо спробувати описати 35 років Незалежності України в економіці одним реченням, якою буде наша головна історія? Тобто це історія втрачених можливостей, виживання чи поступового дорослішання? І чому?
Я в дійсності трошечки не згоден з філософією пошуку успіхів і поразок. Все завжди відбувається вчасно і саме в тому обсязі, в якому має відбутися.
Коли ми з вами говоримо: а чи могла бути інша парадигма? Чи можна було, наприклад, очікувати перемогу В'ячеслава Чорновола на президентських виборах? Я думаю, що ми з вами пішли по єдиному можливому шляху. Тому що українське суспільство було саме таким. Тому що було саме таке розуміння тих змін, які відбувалися. Тому що ми, як правило, достойні тих політиків, які нами керують. Тому, з моєї точки зору, ми заслужили той шлях, який пройшли.
І я глибоко переконаний - ніхто ніколи незалежність не приносить суспільству безкоштовно на блюдечці, у якості подарунка. Якщо ви не доклали максимальних зусиль для того, щоб здобути незалежність, ви ніколи не будете її цінувати. І, на жаль, єдиним мірилом, чи заслуговує та чи інша країна на незалежність, є людські жертви в процесі її досягнення.
А те, що ми отримали в 1991-му році – ми сприйняли так, ніби нічого й не змінилося. Виникли кордони, які були практично прозорі. Фактично, незалежність у нас почалася значно пізніше. А реальне усвідомлення національного духу і формування нації – тільки після 2014-го року.
Тому говорити, а чи могла бути інакша система приватизації – чи чому в Україні сформувався олігархат… Це було наслідком тої суспільно-економічної суті, яка на той момент існувала в суспільстві. І, вибачте, корупціонери у нас сьогодні з'являються не тому, що їх нам хтось засилає з Московії, правда? Це люди, які ходять разом з нами по одній вулиці. Вони є дітьми нашої психології, нашого суспільства.
Якщо ви хочете, щоб у вас не було корупції, ви маєте міняти суспільство. Ви маєте з дитинства виховувати у дітей інший світогляд. В протилежному випадку нічого принципово мінятися не буде.
Тому, коли я чую, що у нас за 35 років незалежності вже сформована демократія – слухайте, це неправда. Для цього мають пройти покоління. І тільки тоді сформується саме той підхід, наприклад, як в тих же Сполучених Штатах Америки.
Тоді скажіть, чи означає те, що зараз у нас плюс-мінус стабільний курс, робота банківської системи та відсутність економічного колапсу в часи повномасштабної війни – що з фундаментами економіки загалом все гаразд?
Ця стабільність є прямим наслідком макрофінансової допомоги. Ми з вами з першого дня війни воюємо в борг.
Яким чином навіть продвинуті демократії зі значно більшим ресурсним забезпеченням воювали під час Другої світової війни? Давайте згадаємо Велику Британію – як вона економила ресурс. Як формувала систему воєнної економіки, виходячи із значного звуження можливостей соціальної допомоги людям. Чому? Тому що вони ґрунтувалися на своїх власних ресурсах.
Уявіть собі, що зараз, умовно, ми не маємо цих 90 мільярдів євро (макрофінансової підтримки, безвідсоткового кредиту від ЄС під майбутні російські репарації, – УНІАН). У нас з вами миттєво осипається вся соціальна програма.
У нас з вами не буде соціальної допомоги, у нас не буде заробітних плат бюджетників. У нас не буде допомоги малозабезпеченим, у нас не буде пенсій. От, як ви думаєте в такій ситуації має себе вести держава? Тільки через шалену економію ресурсів. Через карткову систему, через розподіл.
Для того, щоб говорити в повному обсязі про спроможність економіки, треба розуміти, в яких конкретно умовах ми досліджуємо цей процес. В умовах 40%-го кредитування в межах бюджету? По суті, половину того, що ми витрачаємо в бюджеті – ми запозичуємо.
Причому ми не просто запозичуємо під високі відсотки, гроші нам даються в якості грантів. Ці 90 мільярдів євро – це, по суті, грант. Тому що суспільно-політична ситуація навколо нас формує дуже великі страхи наших партнерів-європейців за свою власну долю. Вони, по суті, відкуповуються від української крові. І це також вносить відповідні зміни в оцінку економічної ситуації.
Ще один момент. Ми з вами говоримо, що Україна різко наростила підприємства військово-промислового комплексу і почала реально формувати комплекс озброєнь власного виробництва. Перепрошую, але це теж правда до деякої міри.
Україна збирає дрони. А елементна база звідки береться? Двигуни, системи наведення, пропелери, які літають нагорі і є механізмами забезпечення – це також українське? Ні. Основна маса елементної бази, яка сьогодні йде на будівництво дронів – їде з Китаю.
Для будь-якої самодостатньої економіки військово-промисловий комплекс – це верхівка промислового айсберга. А у нас немає промислового айсберга. У нас з вами деіндустріалізація по повній програмі. Тому, коли ми оцінюємо подібні речі, це також треба сприймати абсолютно критично.
Виходячи з такої залежності від Заходу, наскільки плавно ми можемо від неї залежності відмовлятися? Тому що ми ж не можемо вічно триматися за рахунок європейських грантів та кредитів?
В світовій фантастичній літературі дуже часто обговорювався термін "фронтир". Це погранична територія, яка живе за рахунок того, що стримує ворожий наступ і таким чином убезпечує стабільні економічно розвинуті країни від нападу.
Країна-фронтир існує виключно за рахунок фінансових вливань і допомоги - в тому числі й найманцями, в тому числі й зброєю, - виключно для того, щоб бути щитом.
Тобто майбутнє України полягає виключно в тому, щоб бути живим щитом для Європи?
Це, напевно, буде відбуватися до того моменту, поки наш агресивний сусід буде існувати на карті світу. Цілком ймовірно, він розвалиться. Цілком ймовірно, там почнуть відбуватися якісь події. Цілком ймовірно, там будуть якісь дезінтеграційні процеси - я не знаю.
Але я можу сказати вам одне: що нинішня парадигма економіки Російської Федерації побудована на підготовку великої війни.
Тобто ще однієї війни?
В дійсності вони саме так це і сприймають. Вони ж не думали, що зайдуть у велику війну з Україною.
Пів мільйона мобілізації, яку планують провести росіяни – це реальні ознаки великої війни. При цьому наші європейські партнери це абсолютно добре бачать і відчувають.
Тому доти, доки буде Російська Федерація в якості надзвичайно великого подразника мирній Європі, Україна буде отримувати гроші для того, щоб вести війну. Причому зауважте, зараз європейці зробили перший крок: вони обмежили можливість отримання тимчасового захисту військовозобов'язаним чоловікам, які тільки приїжджають. Я вам даю гарантію – буде наступний крок. Всі військовозобов'язані чоловіки, які мають тимчасовий захист, будуть депортовані в Україну.
Я говорю це для того, щоб ви зрозуміли: Європа буде робити все для того, щоб перекласти тягар цієї війни виключно на плечі українського суспільства. Допомагаючи при цьому грошима і озброєнням.
Чи може Європа втомитися від того, що вона вкладає в Україну багато грошей своїх платників податків? Якщо там прийдуть до влади ультраправі, умовно кажучи, які захочуть знову дружити з Росією?
В Європі завжди будуть лишатися Фінляндія, Швеція, країни Балтії, Польща. Тобто ті країни, які безпосередньо в прямій загрозі. При цьому Європа сьогодні абсолютно беззахисна.
Хто б не прийшов до влади, вона буде вимушена рахуватися зі страхом своїх виборців перед потенційною війною. Чи готові на сьогодні, наприклад, німці чи поляки вмирати для того, щоб відстоювати кордони Європи?
Згідно з опитуваннями – ні...
Саме так. А з іншого боку, ніхто кидати своє майно не хоче, правда? Тому я не дуже високо оцінюю ймовірність приходу ультраправих. Ми мали з вами яскравий приклад Угорщини, де Орбан спробував сидіти на двох стільцях. Він злетів з цих двох стільців дуже швидко, на перших же виборах.
Прийшов Мадяр. Він не є кращим з точки зору ставлення до України. Але він абсолютно чітко усвідомлює, що бажано, щоб на угорську територію не прийшла війна. Тож, коли ми з вами уважно подивимося на всі ці речі, страх сьогодні – це основна емоція, яка керує європейцями у прийнятті тих чи інших рішень. А переконати Європу в тому, що Росію не треба боятися, сьогоднішня російська влада не може ні за яких умов.
Давайте тоді повернемося до відновлення України. Зараз зовнішні запозичення України перевищують її річний ВВП. Чи є це проблемою і яким має бути приріст ВВП для сталого відновлення? І скільки для цього знадобиться років?
У нас зараз в дійсності дуже хороші кредити. Вони набагато більш комфортні, ніж ті, які ми отримували з міжнародних фінансових ринків. Взагалі бажано було б, щоб борг для такої економіки, як українська, не перевищував 60% від ВВП.
Але це в мирний час?
Так. У воєнний час, коли єдина альтернатива: або ви берете кредити і виживаєте, або ви не берете кредити і помираєте – питання не стоїть. Тому я не думаю, що це критично в даній ситуації. Але я не дуже вірю в великий наплив інвестицій після закінчення активної фази бойових дій.
Тому що ворог буде лишатися. А інвестор ніколи не буде вкладати гроші в країну, яка завтра може знову опинитися в війні.
Ще раз повторюю: поняття фронтира якраз передбачає, що в країну вкладаються гроші виключно в ті напрямки, які забезпечують її обороноздатність. Мирний, цивільний бізнес тут існує тільки в межах забезпечення населення, що живе на цій території необхідними товарами та послугами.
Тобто ніхто сюди не буде вкладати гроші для формування підприємств з достатньо великим експортним потенціалом.
Тобто Україну будуть просто продовжувати використовувати, скажімо так, – як відбувається і зараз?
А у вас є сумнів, що якось буде інакше? Я люблю фантастику, але не займаюся утопіями.
А що ви думаєте на рахунок угоди про надра зі США - наскільки вона є перспективною і чи може Україна зайняти провідне місце по видобутку корисних копалин у світі? Ми знаємо, що рідкісноземельні метали зараз відіграють провідну роль в найпередовіших технологіях…
Я дуже скептичний. В Україні практично немає державних земель, в межах яких були б ті надра – і вони не розроблялися роками. Треба вкладати величезні гроші для того, щоб заново провести геологічну розвитку, зрозуміти, чия то земля в даний момент, в чиїй вона власності. Викупити землю у сьогоднішніх власників – і це ж земля, в тому числі, під сільськогосподарськими угіддями.
В будь-якому випадку повинно бути якесь рішення на рівні держави з приводу викупу земель. До моменту початку вкладання першого долара – там величезна купа чисто юридичних особливостей. Зауважте, коли Свириденко підписала цю угоду – з того часу хоча б один долар був вкладений хоч одною компанією тут? Ні.
І ще одне. Перше питання будь-якого інвестора – це безпека. Доки лишається поруч Росія, яке буде відчуття безпеки?
Тому я вірю в інвестиції у військово-промисловий комплекс. Тут завжди буде ринок воєнної техніки і озброєнь, який ще й буде фінансуватися за рахунок європейських грошей. Все решта – по мірі можливостей.
За такої логіки, до ЄС нас теж не візьмуть, поки поруч з нами буде лишатися держава-агресор?
Я євроскептик. Уявимо собі, що у нас все добре з безпековими питаннями. Росія розпалася, перед нами вибачилися, всі питання закрили. А що передбачає повноцінна участь країни в Європейському Союзі? Відкриті кордони для пересування товарів, капіталів, послуг та робочої сили. Як ви думаєте, нас готові в Європі на сьогоднішні прийняти з нашою аграркою? Не готові. І не будуть доти, доки Європа не змінить своєї політики в аграрному секторі.
Європа побудувала аграрний соціалізм. Вона платить величезні дотації аграріям тільки заради того, щоб вони не були банкротами. Франція отримує на рік 9,5 мільярда євро дотацій. Польща отримує на рік 6,5 мільярда євро аграрних дотацій – безкоштовно. Як ви думаєте, готові сьогодні поляки відмовитися від цих грошей?
Я думаю, що ні. Вони найактивніше протестують проти будь-якої української аграрної продукції…
І нащо далеко ходити. Молдова ще не в Європейському Союзі. Для того, щоб зараз зробити коридор на Констанцу, українська влада домовилася з молдавською. Але вже молдавські аграрії чітко сказали, що вони будуть блокувати все. Тому що українське зерно, українська аграрна продукція є конкурентом для них. А вони конкурентів ніколи в країну не пустять.
Пане Олеже, озираючися назад, ми можемо згадати, що Польщу так само не хотіли пускати в Євросоюз, коли умовні німці боялися, що польське зерно завалить їхні ринки. І знову ж таки, якщо українську галузь адекватно інтегрувати в європейську – це мені казали аграрні експерти, – то Європа, об'єднана з Україною, стане домінатним виробником аграрної продукції у світі. Тобто навіть той же Китай буде позаду нас…
У мене є питання: а хто цим буде займатися? І за рахунок яких грошей? І кому це сьогодні потрібно? Про ризики ми не говоримо. Для того, щоб ми повністю увійшли в ЄС по європейських стандартах, ми маємо позбутися половини аграрної хімії. Ми маємо повністю забути про пестициди. Ми маємо змінити абсолютно підходи в тваринництві. Маємо змінити механізм випасу тварин, маємо змінити дуже багато з ідеології сільського господарства.
При тому, що ми маємо традиційні ринки на Близькому Сході, які абсолютно спокійно беруть те, що ми виробляємо. Україна інтегрована у всі ці ринки, з одного боку – але ті ринки бідні. Тобто, безперечно, ми зі своїм зерном хотіли б зайти на преміальний європейський ринок. Але нас сюди не пускають.
Я думаю, що найбільшим каменем спотикання нашого руху в Європу будуть не питання Бандери чи воїнів УПА, а саме економічні питання. Тому що ми зараз з вами говоримо про аграрку, але для України також повністю закрили європейський ринок металу. А що ж ми можемо запропонувати?
По суті, Україна мала аграрний сектор і мала металургію. Трошки мала аграрну хімію, але вона в основному споживалася всередині країни. Що ще ми маємо? Більше нічого.
Можливо, ІТ?
Я дуже специфічно ставлюся до питань IT, тому що айтішники – це громадяни світу. Вони в більшості випадків не прив'язані географічно або територіально до конкретних країн. Вони, як ті перелітні пташки, шукають найбільш комфортних місць для своєї діяльності. Вони живуть в мережі.
Айтішник сидить в Україні доти, доки йому це фінансово вигідно. Вартість життя тут набагато нижча, ніж в будь-якій європейській країні. Айтішники абсолютно спокійно можуть виїхати.
IT – це дуже специфічна галузь, яка чисто умовно прив'язана до нашої країни.
Якщо ми вже в розробці дронів дійшли до того, що ми попереду всієї планети – чи може роботизація, технологізація процесів дозволити нам, за рахунок передових технологій, зробити економічний стрибок?
Доки в Україні буде дешева робоча сила – ніякої автоматизації виробничого процесу не буде. Технологічний робот коштує великих грошей. Якщо замість нього можна посадити чотирьох хлопців, які будуть викруткою збирати дрони – вони будуть це робити, тому що технологічно це буде простіше, а економічно набагато дешевше.
Знову ж таки, Україна не виробляє елементної бази дронів, тому нам буде надзвичайно важко втримати технології. Наше ноу-хау сьогодні полите українською кров'ю – тому воно тут. Але щойно ситуація почне послаблюватись з точки зору безпеки – ви маєте розуміти, що той, хто тримає в руках елементну базу, тримає і весь верхній спектр зборки.
Є величезна різниця, коли ви із крупних блоків складаєте виріб, і коли ви є розробником і організатором виробництва цих крупних блоків. Так само і тут. Ми зараз маємо з вами Китай, який в основному забезпечує елементною базою виробництво українських дронів. Уявіть собі, що Китай з якихось своїх політичних причин вирішив обмежити передачу Україні елементної бази. Скільки ми з вами дронів зберемо?
Чому на сьогодні США ввели стовідсоткове мито на будь-який імпорт комплектуючих і дронів? Вони таким чином хочуть примусити свої внутрішні виробництва почати створювати елементну базу. Ми не маємо таких можливостей – ми у війні.
А Китай дає елементну базу і нам, і Росії – тому що йому вигідно. Він за це заробляє і з однієї сторони, і з іншої.
Для створення елементної бази знадобляться робочі руки. Як повертати українців з-за кордону після завершення війни? Як їх заохотити до цього?
Від рівня безпеки, в першу чергу, буде вирішуватися питання – чи захоче сюди повертатися людина, чи не захоче. Якщо тут буде вічний фронтир – то хтось сюди поїде для того, щоб підкріплювати своїм тілом цей щит? Це перший момент.
Другий. Чим довше йде активна фаза бойових дій – тим менше мігрантів повернеться до України.
Третій момент. Не говоримо про безпеку. Що сьогодні приваблює нашого мігранта за кордоном? Навіть не велика заробітна платня – а якість життя.
Ми робили структуру витрат українського сімейного бюджету. Є сім'я, в неї на місяць є певна сума грошей. 50% цієї суми українська сім'я витрачає на харчі. 28-29% - на комірне. 7% - на комунальний транспорт. Це вже разом виходить порядку 85-86% бюджету.
Вам лишається 14%. З них, залежно від віку, витрачають або на лікування і медикаменти – або на одяг. Приблизно 0,5% - витрати на відвідання культурних заходів. Подорожі та готелі – приблизно 0,9%.
В Європі харчування – 12-18%. Комунальне – 35%. Транспорт – порядку 15%. Але подорожі й готелі – 12%. Культурно-освітні події – 7%.
Тобто, якість життя передбачає не тільки механізм заробляння грошей, але і механізм їхнього кваліфікованого витрачання. Доти, доки структура українських цін і українських доходів буде в тому вигляді, в якому вона є – ви, окрім харчування, більше нічого взагалі не будете робити. Українська структура – це структура виживання. Це не структура культурного життя.
Коли ми з вами говоримо про повернення українців – створити відповідне міністерство в уряді мало. Треба розуміти, які аргументи мають бути, щоб українці повернулися. Сьогодні серйозних аргументів за повернення поки що немає.
Ще один момент. Україна має фантастично поганий стан експортно-імпортних співвідношень. Ми маємо дуже велике від'ємне сальдо торговельного балансу. Для того, щоб будь-яка країна нормально жила, в неї має експорт приблизно відповідати її імпорту. Країна не може жити весь час в борг. І ми одразу впираємося в питання: а що Україна може запропонувати такого зі своєї продукції, щоб забезпечити достатньо високі експортні надходження?
Я так розумію, що залишилася у нас тільки аграрна промисловість, тому що металургію ми здебільшого втратили…
По суті – так. При тому, що всі високотехнологічні, дороговартісні товари – від автомобілю до комп'ютера – ми веземо по імпорту. Нічого всередині країни не виробляємо.
Чи ми можемо раптом знайти фантастичні поклади нафти? Ні. Чи ми знайдемо поклади золота, яким будемо торгувати з усім світом? Ні. Тобто основне питання: а що ви можете запропонувати світу в межах світового поділу праці? Окрім аграрки – нічого.
Тоді єдиний вихід – створювати продукт з доданою вартістю з цієї ж аграрки. Тобто, наприклад, не везти зерно за кордон, а виробляти з нього пасту і постачати її в ту саму Італію, умовно?
Знаєте, хто є найбільшими компаніями, які експортують українське зерно на світовий ринок? Якщо ви подивитеся перелік цих компаній – в п'ятірці немає жодної української. Louis Dreyfus, Cargill, Toepfer. Навіть український Нібулон зараз перереєстрований в Швейцарії. Як ви думаєте, ті компанії, про які я зараз говорю – вони будуть тут щось створювати для того, щоб поглиблювати переробку аграрної продукції?
Ні. Вони - світові трейдери зерна. Вони тут мають свої елеватори. Вони приходять до фермера і кажуть: "Фермере, ось тобі паливно-мастильні матеріали, ось тобі аграрна хімія, ось тобі техніка. Ти все це береш і продаєш нам на корню весь врожай. І от ми тобі даємо гроші на твою заробітну платню".
Отак вони працюють. Вони мають портову інфраструктуру, свої зерновози - всю інфраструктуру всередині України для експорту зерна. Так, у нас є певні компанії, які пробують робити борошно, інші похідні від зерна. Але це крапля в морі.
Ми виробляємо на рік 62 мільйони тонн зерна. Для внутрішнього споживання нам потрібно 18 мільйонів тонн. Ми виробляємо в країні 4 мільйони тонн олії. Внутрішній ринок споживання з'їдає 350 тисяч тонн. Решта іде на експорт. Ми велика аграрна країна, і ми будемо на тій аграрці сидіти. Але проблема полягає в тому, що аграрка дешева. У неї низький рівень доданої вартості. Історично.
Повернемося до дефіциту робочої сили. Після завершення війни і відкриття кордонів, чи може частина населення виїхати?
Так, є небезпека, що сім'ї будуть возз'єднуватися за межами України.
В такому разі, наскільки сильний буде запит з боку бізнесу на робочу силу у вигляді мігрантів?
Великий. І будуть мігранти – причому з тих країн, де рівень оплати праці менший, ніж в Україні. А це Південно-Східна Азія, Пакистан, Бангладеш. На сьогодні ті країни переповнені і там нема ні що їсти, ні де жити. Цілком ймовірно, ми побачимо у себе тут індійців у достатньо великій кількості.
Чи можна назвати цифру, скільки мігрантів може приїхати?
Так, це 400–450 тисяч людей на рік.
Тобто щороку буде приїжджати така кількість людей?
Україні для того, щоб досягти хоча б рівня індустріального виробництва 2021-го року, потрібно близько 5 мільйонів робочих рук додатково. У нас до активної фази бойових дій працездатного населення було 18 мільйонів. Зараз – 12,5-13.
Зрозуміло. Відповідно, найбільш затребуваними в найближчі роки професіями будуть спеціальності з будівельної сфери?
Найбільш затребуваними професіями будуть ті, які будуть мати достатньо високий рівень ручної праці і достатньо низьку кваліфікацію.
Просто зараз, якби ви могли змінити програму навчання в Міністерстві освіти – що б ви зробили?
В першу чергу, Україна потребує фахівців з середньо-спеціальною освітою. У нас сьогодні перевиробництво людей з вищою освітою і катастрофічно не вистачає людей, які просто встали б до станка і почали б працювати на військово-промисловий комплекс.
Відповідно, держава має якось заохочувати такі спеціальності – можливо, створювати додаткові стипендії?
Безперечно. Держава має збільшити кількість людей, що йдуть в політехнічні виші. На інженерно-конструкторські спеціальності. Тому що без повторної індустріалізації ми не виживемо. Як ви думаєте, у нас великі конкурси на конструкторські спеціальності?
Я знаю, що дуже низькі...
Фантастично низькі. І, на жаль, у нас з вами ще є і великі проблеми з викладацьким складом. Ті, хто лишився, – це люди здебільшого літнього віку. Молодь практично на кафедрах не працює – тим паче, немає наукових робіт в цьому напрямку зовсім. А викладацький склад вищого учбового закладу без паралельної роботи в науковій діяльності не працює.
Пане Олеже, наостанок: якийсь привід для оптимізму все ж таки має бути?
Привід до оптимізму полягає в тому, що в Україні нарешті сформувалась нація, сформувалося розуміння, що таке державність і що таке дійсно вистраждана незалежність і суверенітет. Ми повертаємося до того, з чого почали. Україна нарешті почала перезаховувати своїх національних героїв. Україна нарешті почала пишатися своїм прапором. І ще один момент: світ нарешті почав розуміти різницю між Росією і Україною. І це є великий оптимізм та велике досягнення!
Але чи існує якийсь рецепт економічного успіху для України? Ви кажете, це виключно індустріалізація?
Майбутнє України - в посиленні тих конкурентних переваг, що на сьогоднішні в неї є. Конкурентна перевага України (ми не беремо аграрний сектор, землі) – це військово-технічне ноу-хау.
Будь-який військово-промисловий комплекс – це верхівка айсберга над промисловим комплексом країни. І от для того, щоб військово-промисловий комплекс не перетягнули на себе наші щирі європейські партнери, лишивши українцям кров і більше нічого, Україні потрібна повторна індустріалізація. Створення елементної бази. Завершення технологічних ланцюжків тут.
Тому, власне, під це треба робити і освітні програми, програми вищих учбових закладів. Оце має бути сьогодні пріоритетом.
Андрій Каут