Актор відверто розповів, звідки черпає ресурс та натхнення.
Андрій Ісаєнко – український актор театру й кіно, заслужений артист України, якого глядачі знають за сильними, глибокими ролями у воєнних драмах та соціальних історіях. У воєнній драмі "Живий", яка вийде 24 лютого о 18:30 на "2+2", Ісаєнко виконав головну роль – військового, прототипом якого став спецпризначенець Руслан Фінчук. Це історія не лише про фізичне виживання, а й про силу духу, виснаження, відповідальність і жагу до життя.
Актор зізнається: спочатку він вагався, чи погоджуватися на цю роль. Про сумніви, знайомство з прототипом героя, фізичні випробування на знімальному майданчику та про те, що означає "жити" під час війни, Андрій Ісаєнко розповів у відвертій розмові УНІАН.
Андрію, правда, що ви сумнівалися щодо цієї ролі, чи погоджуватись?
Зізнаюся чесно, я справді не хотів грати роль такого героїчного військового. Але коли прочитав сценарій "Живого", зрозумів, що це історія не лише про відвагу, а про боротьбу героя із самим собою і з тими обставинами, в яких він опинився, про жагу до життя, про мотивацію і внутрішню силу. Мені захотілося відчути це й прожити.
Як знайомство з Русланом вплинуло на втілення ролі, про що ви з ним говорили на майданчику?
Він зміг приїхати лише на один день. Для мене було важливо отримати його благословення на цю роль. Звісно, я не міг прожити те, що довелося йому, можу це лише уявити з його слів. Думаю, він свідомо уникав багатьох натуралістичних деталей. Перед зйомками я читав про нього в пресі, дивився його інтерв’ю, а потім ми поспілкувалися вже безпосередньо під час знімального процесу. Це дуже крутий, відкритий чоловік, добрий, харизматичний. Після спілкування було відчуття, ніби він – близький родич. Для мене він справжній герой.
Ми з Русланом навіть знімалися в одній сцені. Було цікаво спостерігати, як він на мене дивиться, коли я граю його. Цікаво було бачити, як він вперше опановував мою професію. І він дуже впевнено, органічно виглядав у кадрі.
Що він вам відповів про свої відчуття, коли нарешті дістався до своїх?
Він сказав, що в той момент нічого не відчував. Можна лише уявити рівень його виснаженості. Цю сцену я зіграв так, як відчував. Крім того, в художньому кіно картинку створює велика команда: режисер, оператори, гримери, художники з костюмів… Не лише я один як актор створюю такі емоційні й важливі сцени.
Що було найскладніше відтворити: емоційно чи фізично?
Фізично було справді непросто. Стільки в житті мені ще ніколи не доводилося повзати. Після першого знімального дня я думав, що в мене болять нирки – а це виявилася звичайна кріпатура. Після другого здавалося, що я просто захворів, бо боліло все тіло. Але з часом організм адаптувався до навантажень.
Я постійно думав про те, як насправді доводиться нашим військовим у реальних бойових умовах. Про те, як прототип мого героя – Руслан Фінчук – три дні повз під час виконання завдання. І ці думки додавали сил.
Я навіть попросив, щоб на мені під час зйомок завжди був той самий бронежилет із плитами, що й у Руслана, а також справжній шолом і зброя. Хотілося максимально відчути вагу спорядження й наблизитися до реальності.
Мені пощастило, що я вже грав військового раніше – під час зйомок "Кіборгів" із нами працювали професійні консультанти, і багато чого я тоді запам’ятав. Відтоді намагаюся підтримувати форму: займаюся у спортзалі, відвідую тир, проходжу курси з тактичної медицини. На цьому проєкті також постійно був консультант – побратим Руслана, який виконував із ним те саме завдання. Я радився з ним щодо деталей: як правильно говорити, як рухатися, що робити в тій чи іншій ситуації. Мені було дуже важливо не підвести реальних військових, і це, мабуть, було найвідповідальніше.
Як ви для себе визначаєте цю відповідальність?
Намагаюся зробити все чесно і все, що в моїх силах. Просто не маю права схибити чи зробити це погано. Сподіваюся, що все вийшло.
Ця відповідальність проявляється також у виборі матеріалу, з яким працюєте?
Це моя особиста відповідальність. Я можу зніматися, грубо кажучи, у будь-чому. Але завжди чесно роблю свою роботу, бо я відповідальний перед глядачем. І це для мене основний критерій.
Чи змінилися ваші критерії до роботи з повномасштабним вторгненням?
Я б не сказав. Скоріше вони сформувалися ще з "Кіборгів" – це була знакова для мене робота саме з погляду відповідальності. Тоді я відчув те навантаження від очікувань.
Як ви тримаєте себе у формі?
Брав участь у тренуваннях із Третьою штурмовою. Двічі проходив тренінги з тактичної медичної допомоги. Як потепліє, ще буду займатися базовою військовою підготовкою. Вважаю, що зараз кожен має це робити. Фізична форма і здоров’я мають бути на рівні.
Таким чином ви готуєтеся до різних сценаріїв?
Я не можу сказати, що спеціально готую себе до чогось. Просто ми живемо в таких умовах, що інакше не можна. На моє переконання, людина завжди має бути готова до викликів. Так, я готувався до професії, вступу до університету, роботи в театрі… Якщо хочеш щось зробити якісно, потрібно докладати зусиль, постійно розвиватися.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви теж були готові?
На той момент за підготовку тривожних валіз відповідала дружина – вона відчувала чомусь, що війна таки буде. Я в це до кінця не вірив. Але сталося як сталося, і я дякую дружині, що були зібрані речі першої потреби, тож ми змогли швидко зібратися й виїхати в безпечніше місце.
Тоді я одразу пішов до військкомату, але мені сказали, що я поки не потрібен. Тому я активно долучився до волонтерства, чим і зараз продовжую займатися.
Тоді все стало на паузу, важко було прогнозувати розвиток подій. Чи думали ви про зміну професії?
Я завжди вірив в Україну і вірив, що професія буде. Попри все, люди прагнуть ходити в театр, хочуть дивитися кіно. Це великий пласт української культури, яку ми маємо відроджувати й розвивати.
Це дуже непросто в наших реаліях блекаутів та холодів.
Доводиться працювати в холодних залах, де глядачі сидять у куртках і шапках, а актори на сцені напівголі. Але ми продовжуємо грати й віддаватися на повну. Під час вистави я майже всю другу дію лежав на сцені на холодному залізному ліжку, після чого за кулісами майже не відчував спини. Але живі – значить працюємо і намагаємося дарувати людям теплі емоції. Дякувати Богові, глядачі йдуть до театру. Тому що в цьому є потреба. Люди хочуть зануритися в інший світ, знайти відповіді на свої запитання. Театр завжди був і буде актуальним.
Звідки ви черпаєте ресурс, натхнення?
Насамперед це родина: дружина, донька... Намагаємося проводити більше часу разом, щось готувати, розважати доньку, забезпечити їй цікаві заняття, спорт, щоб у неї було відчуття дитинства попри все. Намагаюся зробити все можливе й неможливе, аби дитина почувалася щасливою.
Також дає усвідомлення те, що вся моя кровна родина зараз перебуває в Запоріжжі. Там умови бувають набагато гіршими, ніж у Києві.
А ще професія – бо це не просто робота, це моє хобі, яке дійсно приносить задоволення. Як каже один мій колега по театру: "Ми тут по любові, а не по зарплаті".
Виходить відволікати доньку від наших реалій?
Думаю, що так. Вона відволікається. Але, на жаль, після того, як у наш дім прилетів "шахед", вона стала більше цього боятися. Це ще пов'язано і з віком. Коли почалася війна, доньці було 4 роки, зараз – уже 8, і вона більше розуміє, що відбувається.
Чи не було у вас думки відправити дружину з донькою в безпечніше місце за кордон?
Були такі думки на початку вторгнення. Але так складалися обставини, що ми просто не могли цього зробити. Дружина не могла нікуди виїжджати, поки її рідна сестра була в окупації, – вона робила все можливе, щоб її витягнути.
Крім того, їхня мама перебувала в Козельці Чернігівської області. Тоді була непроста ситуація, місто майже опинилося у ворожому оточенні. І лише коли звільнили Київщину й Сумщину, дружина з донькою на два тижні поїхали до моєї сестри в Польщу. Я знав, що моя дружина не погодиться залишатися за кордоном, вона – щира патріотка і просто не змогла б жити в іншій країні. Ми хочемо, щоб наша дитина росла в Україні, відчувала свою країну, розуміла й підтримувала її, тому роблю максимум для цього.
На вашу думку, в чому сьогодні головна сила українців?
Іноді думаю, що ми – якісь шалені. Ну яка ще нація витримає все, що витримуємо зараз ми? Яка нація після обстрілу, у повний блекаут, коли все зупинилося, виходить разом на вулицю грітися, танцювати, підтримувати одне одного і збирати гроші на Збройні сили України? Я захоплююся цією силою духу.
Що для вас означає "жити" сьогодні?
Бути живим. Відчувати одне одного, відчувати людей навколо, відчувати простір… Не втрачати відчуттів: світу, реальності, мрій, планів, родини, любові.