В український прокат виходить фільм про відомого американського шеф-кухаря, письменника та ведучого Ентоні Бурдена. УНІАН розповідає про фільм та згадує інші стрічки, де незвичайні шефи постають головними героями.
Якщо спиратися виключно на кінематографічний досвід, то нормальна, емоційно врівноважена людина шеф-кухарем стати не може. Вона може бути бухгалтером, учителем, астронавтом чи навіть президентом. Та щойно герой надягає шефський кітель і бере до рук ніж, у сценарії автоматично з’являються дитячі травми, наркотики, проблеми з контролем гніву, невдалі стосунки чи непереборне бажання комусь щось доводити.
Кухню в кіно теж ніколи не показують місцем, де люди просто готують смачну їжу. Це радше своєрідне поле бою, де команди віддають виключно криком, запізнення на десять секунд прирівнюють до дезертирства, а неправильно покладений листочок базиліку здатен зруйнувати всю страву.
Чотири дуже різні стрічки – американські "Тоні" та "Шеф Адам Джонс", данський "Смак голоду" і тайський "Голод" – чудово демонструють, як ця формула змінюється залежно від країни, жанру та часу. Але спільним залишається одне: щастя шефам у кіно протипоказане приблизно так само, як пересмажений стейк.
Метт Джонсон, який уже зняв біографічний "BlackBerry", у "Тоні" взявся за юність Ентоні Бурдена. Причому режисера майже не цікавить той Бурден, якого пам’ятає більшість глядачів: дотепний автор книги "Про їжу: строго конфіденційно", телеведучий, мандрівник і гастрономічний антрополог. Джонсон повертається до раннього епізоду з життя майбутньої зірки, який Бурден описав у своїй книзі.
Дев’ятнадцятирічний Тоні мріє бути письменником, проте не отримує бажаної літературної стипендії й вирушає до Провінстауна на Кейп-Код, де замість інтелектуального становлення отримує ресторанну мийку, устриці, хаос напівпрофесійної кухні й дівчину, яку намагається завоювати ще зі школи. Сам Бурден згадував цей період у перших розділах своєї книги як момент, коли випадково відкрив для себе дивний закритий світ ресторанів. Фільм цю випадковість перетворює на історію дорослішання під керівництвом шефа у виконанні Антоніо Бандераса.
Домінік Сесса після чудового дебюту в "Залишенцях" Александра Пейна знову грає розгубленого юнака, якого дорослий світ зустрічає без особливої гостинності. Там його залишили батьки у школі-інтернаті на Різдво, тут він уже сам тікає подалі від дому і суворої матері. Проблема лише в тому, що Сесса протягом значної частини "Тоні" демонструє приблизно один вираз обличчя – суміш здивування, легкого переляку й нерозуміння, хто всі ці люди навколо. Він майже однаково дивиться на кохану дівчину, лобстера термідор і палаючий будинок. Можливо, емоції справді глибоко всередині. Можливо, вони просто не вийшли в кадр.
Найцікавіше у "Тоні" те, що кухня тут ще не є полем для амбіцій. Вона більше нагадує дисфункційну родину – галасливу, грубу, навіть токсичну, проте дивним чином зрозумілу такій людині, як Тоні, яка не знала нормального сімейного життя. Юнак випадково знаходить серед кухарів знайоме відчуття хаосу і приналежності, з якого згодом виросте кар’єра відомого шефа. Шкода лише, що матеріалу в цій історії справді приблизно на ті кілька сторінок автобіографії, з яких вона походить. Для повного метра їх розтягують старанно, але не завжди цікаво.
Якщо для молодого Бурдена ресторан стає випадково знайденою родиною, то у "Смаку голоду" Крістофера Бое він поступово руйнує родину справжню. Режисер "Реконструкції" написав сценарій разом із Тобіасом Ліндгольмом, співавтором оскароносного "Ще по одній". Данці зробили типово скандинавське кіно: взяли красивих успішних людей, дали їм практично все необхідне для щастя й почали з’ясовувати, чого ж їм іще не вистачає.
Меггі та Карстен у виконанні Катрін Грейс-Розенталь і Ніколая Костера-Валдау мають двох дітей, кохають одне одного й керують престижним рестораном у Копенгагені. Не вистачає лише зірки Michelin, яка для Карстена поступово перетворюється з професійної мети на доказ того, що все життя було прожите правильно. Саме у вечір, коли до ресторану може завітати інспектор, їхня акуратно побудована система починає сипатися, а професійна криза витягує назовні старі проблеми шлюбу.
Бое структурує історію через смаки – солодке, кисле, гірке та інші відтінки, повертаючись флешбеками до різних моментів стосунків головних героїв. Кулінарна метафора тут працює не гірше за кухонні сцени, "Смак голоду" насамперед говорить про поширену сучасну мрію отримати все одночасно: кар’єру, престиж, любов, дітей і бажано ще вільний вечір у п’ятницю. Данці нагадують, що навіть у країні з хорошою соціальною системою доба усе одно триває лише 24 години, а work-life balance для успішної людини часто лишається недосяжною мрією.
У результаті кухня стає не стільки ареною геніального шефа, скільки лакмусовим папірцем шлюбу. У Карстена немає наркотичного минулого, проте одержимість досконалістю робить його схожим на залежного. Fine dining у "Смаку голоду" виявляється чудовим доповненням до мелодрами, адже будь-яке прагнення до абсолютної якості дуже легко перетворюється на виправдання того, чому всі навколо повинні ще трохи потерпіти.
Якщо попередні два фільми ще намагаються пояснювати, звідки береться одержимість кухнею, "Шеф Адам Джонс" одразу видає глядачеві готовий набір. Герой Бредлі Купера – геніальний кухар, колишній наркозалежний, емоційно нестабільний тиран і власник такого его, що йому самому іноді тісно на кухні. Режисер Джон Веллс, сценарист і продюсер серіалів "Швидка допомога" та "Безсоромні", поставив фільм за сценарієм Стівена Найта, творця "Гострих картузів", тож історія принаймні має достатній запас професійного досвіду за камерою, щоб красиво подати максимально знайомий сюжет.
Адам Джонс колись пробився на паризьку кухню високого рівня, здобув славу, посварився майже з усіма, захопився наркотиками й урешті втік до Нового Орлеана добровільно спокутувати провину. Як людина ексцентрична, покаранням собі він призначив відкрити мільйон устриць. Відкривши останню мушлю, Адам повертається до Європи, збирає команду в Лондоні й починає боротьбу за третю зірку Michelin. Допомагають або заважають йому такі зірки, як Даніель Брюль, Сієна Міллер, Омар Сі, Ума Турман та Емма Томпсон, а щоб життя не здавалося надто простим, на горизонті маячать бандити.
Найкраще у фільмі – це самі кухонні баталії. Веллс добре передає той тип організованого хаосу, де десятки людей одночасно виконують різні операції, а результат має вийти абсолютно однаковим на кожній тарілці. Тут є боротьба класичної французької кухні з новими техніками, маніакальна увага до стабільності й дуже кінематографічна ідея, що одна пересолена страва здатна перекреслити роки роботи. Кухня перетворюється на бойову машину, а Адам почувається її генералом, який не знає, що Женевська конвенція діє і в ресторанах.
Проте гірше виходить, коли фільм виходить із кухні й починає лікувати свого enfant terrible. Історія швидко зводиться до простої моралі: навіть геніальному аб’юзеру треба навчитися довіряти людям, працювати в команді й не поводитися як останній мерзотник. Для дорослої драми висновок пластмасовий, наче його вилили на конвеєрі. Примітно, що Купер до цього вже грав створеного за образом Бурдена кухаря Джека Бурдена у серіалі "Kitchen Confidential", натхненному однойменною книгою зіркового шефа.
Тайський "Голод" Сітісірі Монгколсірі оповідає про молоду Аой, яка працює у сімейній забігайлівці в Бангкоку, де вправно смажить локшину, доки її не помічає представник команди найвідомішого шефа країни. Шефа Поля у виконанні Нопачая Чаянама можна без проблем поставити поруч з іншими великими екранними кухарями, бо він водночас геніальний і деспотичний.
Світ fine dining Монгколсірі використовує як пряму метафору класової системи. Поль не має ресторану, а готує для багатіїв приватні вечері, де їжа давно перестала бути способом втамувати голод. Тут важливі ексклюзивність, видовищність і можливість з’їсти щось, недоступне іншим. Клієнт купує не вечерю, а доказ власного статусу, а шеф продає не смак, а себе й шоу, у якому немає меж.
Саме тому найцікавіше у фільмі "Голод" починається тоді, коли Аой залишає команду Поля й отримує власний ресторан. Виявляється, навчитися добре готувати було найпростішою частиною шляху шефа. Тепер треба створити образ, керувати командою, продавати історію про власну унікальність і переконувати багатих людей, що саме твоя тарілка зробить їхню вечерю кращою за чужу. Поль чудово формулює головний принцип цієї системи: клієнт повинен бути голодним не до їжі, а до шефа.
"Голод" відверто є найжорсткішим із чотирьох фільмів, бо відмовляється від романтичної думки, що талант обов’язково приведе до успіху. У великому бізнесі перемагає не той, хто найсмачніше готує, а той, хто витримує шалений темп, змушує витримувати його інших і правильно продає власну винятковість. Водночас фінал повертає фільм до консервативної моралі: світ багатих брудний і жорстокий, змінити його практично неможливо, тому розумніше повернутися до людей, для яких їжа ще залишається просто їжею. Для американського кіно це була б капітуляція, а от для тайської культури – це спосіб провести межу між амбіцією та втратою себе.
Усі чотири картини врешті розповідають приблизно одну й ту саму легенду різними мовами. Кіношний шеф майже ніколи не обирає цю професію лише тому, що просто любить смачно готувати. Йому потрібні травма, комплекс або жага визнання. Кухня дає такій людині ідеальне середовище – закриту ієрархічну систему, де можна одночасно бути митцем і командиром, ремісником і тираном.
Напевно, тому фільми про кухарів рідко намагаються довести, що ця професія є здоровим способом прожити життя. Значно цікавіше дивитися, як люди з величезними амбіціями керують хаосом, доки той поступово не починає змінювати їх самих. Кліше про шефа-тирана та кухню-поле бою працює настільки добре, що раз у раз повертається на екрани в різних інтерпретаціях.
Проблеми починаються лише тоді, коли автори вирішують, що одного кухонного стресу недостатньо, й починають топити історію в нескінченному самокопирсанні, беззмістовних діалогах або повільності, покликаній удавати глибину. Бо хороший фільм про кухню насправді працює приблизно за тими самими правилами, що й хороший ресторан: інгредієнти можуть бути знайомі всім, важливо лише поєднати їх унікальним способом.