Очолює цей рух Сергій Ківалов, але це не означає, що в такий спосіб він або сам є “хрещеним батьком”, або здатен підпорядкувати цю систему Партії регіонів. З`явилися останнім часом чутки про активізацію Віктора Медведчука...
Той факт, що “криза” судової гілки влади вибухнула на повну силу саме під час конституційної кризи в Україні, - не випадковість.
Конституційна реформа 2004 року здійснилась в такий спосіб і призвела до такого “балансу” між виконавчою та законодавчою владами й Президентом, що судовій гілці просто автоматично судилося (вибачте за каламбур) стати справжнім арбітром між ними. За наявності достатнього мистецтва судочинства, а також з огляду на українські традиції та неписані правила, - судова система мала б взагалі здійснювати реальну владу в державі.
Плюс на той момент судова реформа, чи то “розбудова”, просунулась до запровадження ще й адміністративного судочинства. Тому чималий шмат впливу закріпився й за адміністративними судами, що вирішують спори між державними установами та окремими громадянами. В тім числі й “найрівнішими” серед них посадовцями різних рангів. Зокрема, й в таких ключових для них стосунках, як “трудове законодавство”, себто збереження посад, а також вибори.
Окрім того, в часи справжньої боротьби за виживання всі українські суди добре інтегрувалися в тіньову економіку, згодом накопичили досвід та нагуляли “жирок” в процесах приватизації, і вже в “кращі часи” накачали м`язи в рейдерській практиці...
“Дитинка” виросла в чималенького “дядька” якраз до моменту, коли для його повноцінної життєдіяльності визріли та були створені всі конституційні умови. Колись бідна й безсила, а тому кишенькова “третя влада” вилізла з “коротких штанців” та почала по-дорослому претендувати на свої права.
Але старші товариші з інших гілок влади, захоплені власними проблемами, прогавили цей момент. Ні, розмови про судову систему велись завжди, але радше для годиться. Продажні суди влаштовували всіх, доки це був роздрібний процес. Далі, коли система стала чинити перший спротив звичайним механізмам управління нею, почались розмови про судову реформу...
Політики довго й нудно, роками, і здебільшого на догоду європейським інституціям, розмірковували про потребу реформування судової системи. Президент навіть схвалив концепцію реформи судочинства та подав до ВР відповідний законопроект, що додатково розгалужує систему спеціалізованих судів, послаблює централізацію й зменшує роль Верховного суду, а також запроваджує певне судове самоуправління.
Але по-справжньому до реформи ніхто не ставився, аж поки не вибухнула політична криза з виданням президентського указу про розпуск парламенту...
Але все це відбувалося вже на тлі повного “розвалу правового поля”, судової війни та кадрової колотнечі як навколо Конституційного суду, так і за участю адміністративних судів різних рівнів...
При цьому із закликами “повернутися в правове поле” всі без винятку політики використовують судову систему як розмінну карту, досі не даючи собі звіту, що стають її заручниками.
Затявшись в протистоянні навколо власних повноважень, “старші” владні інституції за звичкою очікували, що в конституційній кризі судова гілка влади просто обслуговуватиме їхні, в кожної свої, інтереси. І для них стало, або має, нарешті, стати одкровенням, що судова система, яка в умовах тотальної корупції та нових конституційних правил гри просто переродилася, - чинить і буде чинити дедалі сильніший спротив спробам повернути себе в “стійло”.
Причому це не обов`язково відбуватиметься свідомо. Можливо, кожен із суддів та судів окремо й бажав по-старому прислужитися (кожен за своєю ціною) для високоповажних владців. Але спільно такий процес увійшов в системне протиріччя з об`єктивною роллю судової влади в теперішніх конституційних умовах.
Ще на початку свого творення судова система України претендувала на певну корпоративність – за прикладом деяких світових судових систем. Але свого часу інші влади низкою законів, указів та постанов це жорстко припинили.
Але потім корупція, яка роз`їла в решті гілок влади навіть тамтешню командно-адміністративну модель управління, пришвидшила руйнування реальних зовнішніх впливів і на суди.
Тому корпорація “Третя влада” більше не сприймає, без додаткових “аргументів”, жодних вказівок чи примітивного “телефонного права”. І вже тим більше не лякається немилості інституцій, з чиїх рук спочатку отримано посаду й владу. Єдиний важіль впливу – своя, корпоративна залежність. Вірність їй, як “сім”ї”, забезпечить і лояльність Вищої Ради юстиції, і відновлення на посаді через ту ж таки корпоративну систему адміністративних судів.
І тепер ми бачимо, як корпорація “Третя влада” в той же спосіб розповсюджує власний вплив на інші гілки влади. Саме їй, а не Президенту, має дякувати відновленням на посаді генпрокурор Піскун. Вона, за потреби, повпливає й на кадрові рішення коаліції та уряду, як нині вже впливає на кадрові рішення президента в середовищі губернаторів...
Вона “дахує” вищих, конституційних суддів, опосередковано відіграючи роль справжнього арбітра в питанні про легітимність самої Верховної Ради і про долю виборів. В її руках, врешті, знаходиться почасти і процедура імпічменту Президента...
Правда, все це зумовлено чинним законодавством. За винятком однієї ключової конституційної умови: корпорація діє в закритий, не публічний спосіб. Мотивація судових рішень, як і маніпуляція застосуванням тих чи інших судів, як правило, залишається не тільки не зрозумілою, але й просто невідомою широкому загалові, а іноді й самим зацікавленим суб”єктам.
Здавалося б, тут поведінка корпорації мало відрізняється від непрозорого механізму схвалення рішень і президента, й уряду, а іноді й парламенту. Але суттєва різниця в тім, що ці інститути принаймні мають перспективу розплатитися за кулуарність політичною недовірою на виборах. Тоді як судова корпорація повністю захищена від подібної, навіть символічної відповідальності.
Найцікавішим питанням є – хто, власне, очолює корпорацію. Однозначно можна твердити, що жоден з офіційних голів навіть найвищих судів.
Зокрема, посада голови Верховного суду не забезпечує такої керівної ролі вихідцю з БЮТу Василю Онопенку. Навпаки, нині саме в нього через судову реформу парламентська коаліція намагається відібрати судову “монополію”.
Очолює цей рух Сергій Ківалов, але це не означає, що в такий спосіб він або сам є “хрещеним батьком”, або здатен підпорядкувати цю систему своїй політичній силі – Партії регіонів. Намагається – так, але чи потягне подібну “місію” ПР, ба навіть і вся коаліція?
В тім і небезпека судової корпорації, що вона управляється анонімно, а можливо, й безособово. Це – типова ознака тоталітарної системи, базованої не на авторитарній владі, а на жорсткому, як в злочинному світі, “кодексі”. Кодексі звичайних законів, маніпулювання якими є високим мистецтвом і “таємною” зброєю.
Отже, корпорація в усій своїй красі і повній силі явила себе Україні та світу, а відтак, має сказати своє слово в розв`язанні поточної кризи. І в той час, як Президент з парламентом “реформуватимуть” її, не знаходячи спільної мови навіть щодо власних перспектив, - корпорація вирішуватиме їхню долю.
Як саме вона це зробить – побачимо, але заздалегідь зрозуміло, що принаймні подолання конституційної кризи – не в її інтересах, оскільки ця криза – її годівниця.
Але і вибори, результати яких вирішуватимуться в судах, – також. Уже лише тому коаліція, якщо вона прагне уникнути дочасних перегонів, дарма сподівається в цьому на судову систему.
Водночас мали б схаменутися політики, що однаково – будь то Президент, прем`єр чи спікер, опозиція чи коаліція, - сприймають навіть самі публічні висловлювання суддів як “порушення присяги” як наслідок тиску своїх опонентів. Адже голоси суддів, схоже, дедалі лунатимуть голосніше, демонструючи легітимізацію корпорації в ролі самостійної гілки влади. Яка здатна поламати традиційний вже спосіб ведення протиборства “стінка на стінку” з перервами на таємні переговори.
Видається, що виграє у кризі та сторона, яка здатна буде залучити корпорацію в свої союзники без даремних спроб приватизувати або підпорядкувати її. Наразі ж такої здатності не демонструє ніхто.
Ірина Погорєлова