«Золота акція» Блоку Литвина виявилася обманкою. Парламентські монстри не бачать застосування його талантам. Не хочуть враховувати його інтереси. І пропонують піти в «нахлібники»...
Поки акули великої політики - ПР, НУ-НС і БЮТ кружляють в коаліційному танго де-труа, Володимир Михайлович став в позу бідного, але гордого родича. Всім підряд, і власним однопартійцям зокрема, він раз у раз нагадує про головне завдання: «не маневрувати, не підлаштовуватися, а мати свій стрижень.» Що ж, позиція нічим не гірша, а де в чому, можливо, і краща за багатьох інших. Щоправда справу дещо псує той факт, що у випадку Литвина подібна принциповість продиктована не розумним вибором зі всіх можливих варіантів, а відсутністю варіантів як таких.
Здавалося б, повернення Литвина у Верховну Раду на чолі маленької, але гордої фракції (на відміну від комуністів - потенційно готової до союзу з ким завгодно) мало гарантувати йому отримання тієї самої «золотої акції», за якою невпинно ганяються всі парламентські карлики, скільки їх не було в історії українського парламентаризму. Проте практика показала, що цього разу, “цель не оправдала вложенные средства”. Яскраво виражена гіркота прорвалася на п`ятничному з`їзді Народної партії: Володимир Михайлович дорікнув делегатам, що, мовляв, якби усі 400 тисяч членів партії разом з сім`ями проголосували за Блок Литвина, то блок пройшов би в Раду, не витративши ні копійки на рекламу. А якби по всій Україні вдалося забезпечити такий же результат, як в селі Вікторівка - 45% за БЛ, то «зараз у парламенті була б зовсім інша розстановка політичних сил».
Не сталося ні того, ні іншого, і тепер Литвин вимушений демонстративно триматися осторонь будь-яких розмов про перспективи внутріпарламентських формувань, посилаючись на те, що кадрові питання його аніскільки не хвилюють. Та і крісло спікера - річ абсолютно нецікава, головне - добитися врахування програмних принципів блоку при створенні коаліції, якою б вона не була. Правда, є одна заковика. Не для того політичні монстри створюють парламентську більшість, щоб враховувати в її роботі передвиборчі обіцянки карликів на шкоду своїм власним. Якщо говорити відверто, 20 мандатів, які міг би принести Литвин, коштують хіба що розмови про приєднання, що йому зараз і пропонують в НУ-НС і БЮТ. Але аж ніяк не претензій на рівноправне партнерство.
З тієї ж самої точки зору вельми сумнівно, що регіонали (у разі формування широкої коаліції) запропонували б щось істотніше, ніж сьогодні пропонують помаранчеві.
І в той же час приєднання до чужого формування в українській політиці автоматично означає втрату власної індивідуальності політичної сили. Тут досить буде пригадати, як СПУ і КПУ, немов грудочки цукру, розчинилися в коаліції з ПР. Фактично ні про яку самостійну позицію нардепів або хоч про консолідовану позицію маленьких фракцій у великій більшості мова вже не йшла.
Що стосується майбутньої коаліції помаранчевих, то обов`язок усіх її членів сповідувати єдину лінію з неписаного закону перетворився на писаний. У коаліційній угоді закріплено положення про те, що незгода депутата з генеральною лінією партії може стати підставою для його вигнання з Ради (зрозуміло, для цього необхідно ввести імперативний мандат, що майбутні коаліціанти і мають намір зробити найближчим часом). З міністрами і чиновниками ще простіше - спроба пливти проти течії каратиметься позбавленням посади. І для цього ніяких законів приймати не треба.
Але і ця, поки що гіпотетична, небезпека розчинитися в політично агресивному середовищі - не єдина для Литвина. З іншою проблемою йому не допоможе впоратися навіть нове гасло «Не розмінюйся - і все прийде!», яким Литвин на з`їзді поділився з однопартійцями. Залишається сподіватися хіба що на допомогу ікони Божої матері, яку Володимиру Михайловичу піднесли з натяком, мовляв, вбереже фракцію від перебіжчиків. Йдеться про те, що над лідером блоку свого імені нависла небезпека втратити контроль над власними депутатами.
А з урахуванням результатів підрахунків комуніста Олександра Голуба - 7 нардепів фракції Литвина контролюють регіонали, ще 7 - помаранчеві, і лише 6 чоловік - сам Литвин, - спроби Володимира Михайловича привести власну фракцію до єдиного знаменника стають більше схожими на еквілібристику на трьох зламаних стільцях.
У таких умовах Литвину, ясна річ, найвигіднішою була б відсутність у Верховній Раді більшості як такої. Незалежно від того, які фракції могли б до неї увійти. Тут його інтереси співпадають з інтересами ПР, правда, у тих свої резони: збереження при владі кабінету Януковича, нехай навіть в статусі в.о.
З іншого боку, вдалою операцією для Литвина уявляється обмін участі в помаранчевій коаліції на крісло спікера. Але цей варіант виглядає відверто малоймовірним. І тому, що в майбутній коаліції є свої претенденти на це місце (далеко не один). І тому, що серед членів майбутньої фракції Литвина чимало таких, хто налаштований категорично проти прем`єрства Тимошенко. А значить, шанси домовитися з наймогутнішою силою більшості стають мізерними.
Схоже, свою єдину можливість Володимир Михайлович вже втратив. У його ситуації було б розумним починати активні переговори про вступ (приєднання) до коаліції відразу після того, як були оголошені попередні підсумки виборів. Схоже, втратив не з своєї вини - був зайнятий заспокоєнням власних фракціонерів, які прагнуть діаметрально протилежних речей. Проте, зайнявши вичікувальну позицію, він добився лише запрошення в «нахлібники». Ніщо в обмін на нічого, хай пробачить автора маленька, але горда фракція.
Судячи з реакції Володимира Михайловича, з абсолютно нетипового для нього нескінченного повторювання одних і тих самих тез про стійкість духу і непохитність позиції, з демонстративної усуненості від ситуації, він і сам такого не чекав. Адже, насправді, Литвин може бути вельми корисною людиною в Раді. Він уміє успішно маневрувати між підводними каменями, враховуючи інтереси «замовників» так, щоб це не дуже впадало в очі. Він може в будь-якій ситуації зробити вигляд, що дотримується державного інтересу. Просто чудова річ ці самі державні інтереси - ніхто не уявляє, в чому саме вони полягають, і в той же час ними можна пояснити що завгодно! Облитий з ніг до голови брудом і водою з вази для квітів, він здатен провести голосування так, що порушення регламенту доводити будуть - не доведуть.
І раптом людина зі стількома достоїнствами, вже після тріумфального (або не дуже?) повернення до парламенту опиняється на узбіччі політичного процесу. Його «золота акція» відразу трансформується в можливість хіба що вигулювати свою фракцію на довгих повідцях, дозволивши нардепам брати гроші за разові акції і голосувати, як заплатять. Але за великим рахунком у цьому провини Литвина теж немає.
Просто він пропустив не тільки одну каденцію Верховної Ради. Він пропустив момент «омолодження» і переходу до агресивнішого стилю в українській політиці. Питання, які раніше вирішувалися кулуарно, методами лавірування між інтересами фракцій, сьогодні розрубуються як гордіїв вузол. Це можна називати відвертістю політики, а можна і відважною кавалерійською атакою, але як не називай, старий лис, який не одного собаку з`їв на кулуарних інтригах, не встигає, або не може підлаштуватися до нових умов. Можливо, не зможе вже ніколи. Врешті-решт, лисиці не рвуть ведмедів. Це суперечить їх природі.
І, можливо, єдине, що сьогодні залишається Литвину - це як і раніше стояти осторонь і з докором хитати головою, дивлячись на жорсткі правила парламентського спарингу, які за його відсутності ввела молодь з числа нових парламентських монстрів.
Олена Перегуда