Потерпілих ми знайшли в Залізничній лікарні № 1. Настя і Ганна від спілкування відмовилися: шок, не «хочеться ще раз згадувати». Медперсонал стверджує, що можуть виникнути ще неприємні «сюрпризи»...
Потерпілих ми знайшли в Залізничній лікарні №1. Настя і Ганна від спілкування відмовилися: шок, не «хочеться ще раз згадувати». Медперсонал стверджує, що можуть виникнути ще неприємні «сюрпризи»...
За якийсь час з`ясувалося, що людей відвезли до Залізничної лікарні №1, на вул. Михайла Коцюбинського. Тут нам сказали: у відділенні травматології перебувають троє. Двоє з них у досить тяжкому стані, третя пацієнтка – Тамара Францівна – розмовляла з своїми рідними по телефону, лежачи на ліжку. Інтерв`ю нам дати відмовилася, пославшись на те, що перебуває в шоці і не хоче ще раз переживати те, що сталося. Не стала вона також зазначати своє прізвище і посаду. Проте своїй сусідці та лікуючому лікарю, який повідомив, що у пацієнтки є забиття нижніх кінцівок, вона все ж таки детально розповіла про падіння ліфта.
Вдалося з`ясувати, що ще один пацієнт перебуває в реанімації, інших відпустили додому. Щодо одержаних травм працівники лікарні, які не побажали представитися, сказали, що тут можуть ще виникнути неприємні «сюрпризи»:
- Зараз, перебуваючи в шоці, пацієнти навіть можуть не відчувати і не знати, що у них болить. Вся картина може з’ясуватись тільки тоді, коли мине стрес і перший, найсильніший, біль. Втім, не загадуватимемо. Сподіваймося, все буде добре.
Двох пацієнток ми застали в палаті відділення хірургії (з якого при нас вивезли труп). Дівчата лежали, обклавшися компресами, і це не було схоже на переломи. Настя і Ганна також відмовилися від спілкування. Причина та ж: шок, не «хочеться ще раз згадувати», хоча вони не видалися нам особливо засмученими. Враховуючи ж, що постраждалі не стали називати ні свої посади, ні прізвища, це мовчання навело на певну думку. А саме: з ними «попрацювали», тобто хтось сказав їм, щоб особливо не просторікували. Знаючи, що Мінтранс і, зокрема, залізниця структури досить ієрархічні й закриті, в таке можна повірити.
Олексій Просєкін