Нові знахідки в Ефіопії показали, як саме наші предки змогли уникнути загибелі.
Дослідники виявили, що ранні люди пережили одне з найбільших вивержень вулканів в історії Землі, швидко переключивши свій раціон на річкові джерела їжі. Виверження супервулкана Тоба було настільки катастрофічним, що, за низкою оцінок, воно скоротило чисельність людської популяції до менше ніж 1000 осіб, ледь не призвівши до нашого повного вимирання.
Така реакція на глобальну катастрофу показує, як екологічний стрес міг підштовхнути групи людей, що вижили, до продовження руху замість того, щоб загинути на місці, пише Earth.
У стародавньому поселенні людей на північному заході Ефіопії Шинфа-Метема 1 було виявлено щільний шар артефактів, кісток і слідів вогнищ, що свідчить про те, що люди залишалися тут під час виверження і після нього.
Працюючи в Техаському університеті в Остіні, антрополог Джон Каппельман задокументував, як ці останки відобразили спільноту, яка адаптувалася замість того, щоб зникнути. Замість того, щоб покинути місце при погіршенні умов, ці люди змінили те, на що вони полювали, що збирали і що готували у міру зміни ресурсів, йдеться в дослідженні, опублікованому в журналі Nature.
Ця спадкоємність викликає необхідність пояснити, як стабільне поселення могло зберігатися, поки навколишній ландшафт ставав дедалі непридатнішим для життя.
Крихітні уламки криптотефри – вулканічного скла, прихованого в відкладах, – пов'язали це місце з виверженням Тоба, супервулкана на острові Суматра в сучасній Індонезії, і визначили його вік приблизно в 74 000 років.
Хімічний аналіз шкаралупи страусиних яєць показав різкий стрибок посушливості після випадання попелу, що вказує на більш тривалий і суворий сухий сезон.
Оскільки яєчна шкаралупа формується швидко, ця зміна могла відбутися в період між сезонами кладки. Результатом стали не нескінченні руїни, а короткий і суворий стрес-тест, на який людям довелося відповісти негайно.
До того, як умови погіршилися, люди в Шинфа-Метема 1 вже вживали в їжу антилоп, мавп, рибу та інших дрібних тварин. Після того, як річка обміліла, частка риби зросла з 14% до 52% серед ідентифікованих решток тварин, тоді як кількість наземних тварин скоротилася.
Сліди порізів і обпалені кістки показують, що їжа оброблялася на місці, а контрольований вогонь, ймовірно, допомагав у її приготуванні. Ці деталі демонструють практичну зміну в повсякденній поведінці, а не випадкове порятунок від катастрофи.
Серед кам'яних знарядь виділялися невеликі трикутні наконечники, розмір і пошкодження яких відповідають метальним снарядам. Команда Каппельмана стверджувала, що ці наконечники, ймовірно, були наконечниками стріл, що давало мисливцям більше шансів проти дрібної та швидкої здобичі.
Більш ранні свідчення з Південної Африки відносили технологію вдосконалених метальних снарядів приблизно до 71 000 років тому, але знахідки в Шинфа-Метема 1 можуть розширити ці часові рамки. Ця можливість має найбільше значення, коли їжі стає мало, оскільки дистанція і точність стають ціннішими, ніж груба сила.
Сезонні річки в посушливій країні не зникають безслідно: вони розпадаються на водойми, що зменшуються, які все ще приваблюють тварин і людей. Навколо таких водопоїв здобич, яку переслідує спрага, легше передбачити, а рибу, що потрапила в пастку, легше зловити без складного спорядження.
"У міру того як люди вичерпували запаси їжі у водоймі та навколо неї в конкретний посушливий сезон, вони, ймовірно, були змушені переходити до нових водойм", – пояснив Каппельман.
Така модель створює ланцюжок коротких переміщень уздовж річки – кожне з них невелике, але кожне віддаляє все далі від дому.
Багато моделей міграції віддавали перевагу вологим періодам, коли більш зелені ландшафти могли підтримувати більші людські популяції та полегшувати подорожі на далекі відстані. Свідчення з Шинфа-Метема 1 вказують на інший маршрут, де посушливі сезони створювали вузькі, але надійні коридори вздовж русел річок.
Замість того, щоб чекати рясних дощів, деякі групи могли почати рух через те, що запаси місцевої їжі вичерпувалися в одному водоймищі за іншим. Ця ідея не скасовує маршрути через вологі зони, але вона послаблює твердження про те, що посушливі часи лише блокували рух.
Старі аргументи представляли Тобу як мало не апокаліпсис для людей, однак африканські свідчення схиляються до більш неоднозначної картини. Записи з озера Малаві не виявили жодних ознак вулканічної зими у Східній Африці.
Більш ранні південноафриканські стоянки також показали, що люди витримали цю подію, а Шинфа-Метема 1 доповнює картину умовами пересохлої річки. Картина, що формується, є суворішою і точнішою, оскільки регіональні збитки мали значення навіть тоді, коли людство в цілому вижило.
Ніхто не може сказати, що люди з Шинфа-Метема 1 були прямими предками всіх, хто пізніше покинув Африку. Ймовірно, вони не були членами тієї популяції, яка згодом розселилася, хоча вони демонструють схожу адаптивну поведінку. Але що цей пам'ятник зберіг, так це наочний приклад навичок, які знадобилися б таким мандрівникам.
Ці навички включали гнучкий раціон, ретельне полювання та готовність продовжувати рух, коли звичні ресурси вичерпувалися.
Небагато археологічних пам'яток містять вулканічний попіл, останки здобичі та ймовірні наконечники стріл в одному й тому ж вузькому часовому зрізі. Такий збіг дозволяє одному місцю стати основою відразу для декількох частин аргументації, замість того щоб змушувати читачів порівнювати віддалені стоянки.
Тому Шинфа-Метема 1 важлива не тільки тим, що люди витримали, але й тим, наскільки чітко можна простежити їхній вибір. Свідчення з Ефіопії з цієї причини виглядають надзвичайно переконливо, навіть якщо у великій історії міграції все ще залишаються прогалини.
Узяті разом, докази дозволяють припустити, що одне з найгірших вивержень доісторичної епохи не зупинило людський рух, а, можливо, перенаправило його. Глибший урок полягає не в тому, що катастрофа була благом, а в тому, що деякі люди вижили, слідуючи за річкою, що пересихала, до їжі та води.
Раніше УНІАН повідомляв, що після 12 тисяч років тиші в Ефіопії прокинувся вулкан.