Результати цього наукового експерименту можуть здивувати.
Багато хто з нас хоча б раз упускав їжу на підлогу і, не замислюючись, піднімав її назад, покладаючись на знамените правило п’яти секунд. Але наскільки воно справді працює? Вчені вирішили перевірити його експериментально – і результати виявилися набагато цікавішими, ніж просто "так" чи "ні".
Їжу кидали на навмисно забруднені поверхні 2560 разів з висоти рівно 12,5 сантиметрів, руками в рукавичках, із увімкненим таймером. Нічого з цього не їли. Кожен шматочок поміщали в стерильний пакет, подрібнювали й розмазували по чашці з живильним середовищем, пише Science Blog.
Таким був масштаб експерименту 2016 року, проведеного Робін Мірандою та Дональдом Шаффнером у Рутгерському університеті, опублікованого в журналі Applied and Environmental Microbiology. Їхній висновок був прямолінійним. Бактерії не чекають ввічливо, поки порахують до п’яти, і частина з них переходила до їжі менш ніж за секунду.
Під їжу підкладали чотири поверхні: нержавіючу сталь, глазуровану керамічну плитку, кленовий ламінат і килимове покриття для внутрішніх/зовнішніх приміщень.
Зверху клали чотири види їжі: нарізаний кавун, звичайний білий хліб, хліб з маслом і полуничні жувальні цукерки. Час контакту становив менше секунди, п’ять секунд, 30 секунд і цілих п’ять хвилин. Використовувалися два різних живильних середовища для вирощування бактерій, оскільки рідина, в якій розмножуються мікроби, теж має значення.
Це дає 128 можливих комбінацій, і кожну повторювали 20 разів.
Досліджуваним мікробом був Enterobacter aerogenes – нешкідливий родич сальмонели, який прилипає до поверхонь майже так само. На кожну поверхню наносили близько десяти мільйонів клітин і залишали висихати на п’ять годин, перш ніж щось на неї кидати.
Потім шматок їжі скидали з висоти 12,5 см – це була максимальна висота, яка все ще гарантувала, що їжа впаде на цільовий квадрат плашмя.
Кавун виявився катастрофою. До 97 % доступних бактерій переходило на нього, і в експериментах із більш насиченим живильним середовищем триваліше утримання не давало істотної різниці. Фрукт уже наскрізь просочувався в момент приземлення.
Жувальні цукерки мали найменше навантаження, досягаючи піку близько 62% і зазвичай залишаючись значно нижче цього показника. Хліб і хліб з маслом опинилися посередині та поводилися значно менш передбачувано від одного падіння до іншого.
Шаффнер сформулював механізм одним реченням у прес-релізі Рутгерського університету: у бактерій немає ніг, тому вони переміщаються разом із вологою. М’якоть кавуна має показник активності води 0,99, що практично прирівнює її до калюжі серед твердих продуктів.
Вона також являє собою гладку, плоску поверхню, як підлога, без крихкої структури, яка б утримувала точки контакту на відстані одна від одної.
Ось висновок, який засмучує людей. Килим віддавав майже нічого – за деяких умов близько 0,2% – тоді як плитка та нержавіюча сталь могли передавати значно більше. Волокна, судячи з усього, захоплюють бактерії й утримують їх, а піднятий ворс означає, що лише частина їжі взагалі торкається чогось.
Дерево опинилося посередині й було найнепередбачуванішим із чотирьох матеріалів.
Ніщо з цього не робить килим гігієнічним місцем для зберігання печива. Килим просто неохоче ділиться бактеріями – корисно про це знати, але це жахлива основа для звички перекушувати з підлоги.
Задовго до цього, у 2003 році, старшокласниця-стажистка Джиліан Кларк наносила кишкову паличку на лабораторну плитку в Університеті Іллінойсу й кидала на неї печиво та мармеладних ведмедиків.
Бактерії переходили на їжу протягом п’яти секунд. Вона також взяла мазки з підлоги кампусу й виявила, що вони напрочуд чисті. Опитування, проведене нею паралельно з лабораторною роботою, показало, що про це правило знають близько 70 % жінок і трохи більше половини чоловіків, більшість з яких сказали, що керуються ним на практиці.
Ця робота принесла їй Ігнобелівську премію в галузі охорони здоров’я 2004 року – нагороду за дослідження, які спочатку змушують людей сміятися, а потім задуматися.
Рецензована наукова робота з’явилася у 2007 році, коли Пол Доусон та колеги з Університету Клемсона відстежували перенесення сальмонели з плитки, дерева та килима на болонську ковбасу та хліб.
Довший контакт означав більшу кількість бактерій, але головним чином на поверхнях, заражених щонайменше за вісім годин до цього. Їхні показники щодо килима також виявилися низькими.
Потім у 2014 році команда з Університету Астона в Бірмінгемі під керівництвом мікробіолога Ентоні Хілтона оголосила про результати, які сприйняли як перемогу правила. Час мав значення, килим знову виявився найкращим варіантом, і заголовки написалися самі собою.
Ця робота вийшла у вигляді прес-релізу університету, а не рецензованої наукової статті, – відмінність, яку більшість матеріалів, що висвітлювали її, пропустили.
Один експеримент, скільки б повторів він не проводив, перевіряє лише ті умови, які йому задані. Міранда та Шаффнер використовували один організм, чотири поверхні та навмисно величезну початкову дозу. Ні в кого на кухонній підлозі немає десяти мільйонів клітин на ділянці площею 25 квадратних сантиметрів, а якщо й є, то кавун – найменша з проблем у цьому домі.
Мазки Кларк слугують корисною противагою. Вона повідомила, що підлоги кампусу, якими цілий день ходили сотні людей, містили настільки мало бактерій, що їх навіть не вдавалося підрахувати, – і ця частина її роботи так і не потрапила в заголовки.
Суха підлога в будинку без хворих людей і без розлитого соку сирої курки – поверхня з низьким ризиком. Мокра пляма біля сміттєвого відра – зовсім інша справа, як і плитка, на яку годину тому протік пакет фаршу.
Це перекладає шанси на саму підлогу, а не на швидкість реакції. Секундомір завжди був неправильним інструментом, а мазок – той, якого ні в кого немає вдома, – правильним.
Раніше УНІАН повідомляв, скільки волосся в нормі випадає у людини, а коли варто бити на сполох.