Астрохіміки давно були спантеличені дефіцитом молекулярної сірки в космосі.
Сірка - десятий за поширеністю елемент у Всесвіті й один із ключових будівельних блоків для планет, зірок і самого життя. Однак попередні спостереження незмінно виявляли набагато менше сірки в молекулярній формі, ніж має бути насправді, і ця загадка давно турбувала астрохіміків.
Як пише interestingengineering.com, тепер міжнародна група дослідників припускає, що зникла сірка не зникла, а, скоріше, ховається в міжзоряному льоду.
Дослідження, опубліковане в журналі Nature, припускає, що в умовах холоду космосу атоми сірки можуть зв'язуватися один з одним, утворюючи дві "стабільні конфігурації" на поверхні крижаних порошинок.
Одна з них - октасерна корона, кільце з восьми атомів сірки. Інша - полісульфан, що являє собою ланцюжок атомів сірки, пов'язаних атомами водню. Ці утворення здатні утримувати сірку в твердому стані всередині льоду, що пояснює, чому її складно виявити звичайними газофазними вимірами.
Ба більше, молекулярна структура сірки постійно змінюється. Цей елемент не зберігає постійну форму, перемикаючись між конфігураціями, такими як корона і ланцюжок. У результаті через високу нестабільність зв'язків сірки їхнє виявлення стандартними методами, використовуваними в телескопах, таких як "Джеймс Вебб", є складним завданням.
Однак завдяки виявленню групою стабільних форм сірки в льоду, у астрономів тепер є чіткий план майбутніх досліджень.
Зокрема, дослідження припускає, що в цих крижаних областях міжзоряного простору, ймовірно, існує резервуар сірки. Тепер астрономи можуть використовувати потужні радіотелескопи, щоб зосередити свої дослідження на областях зореутворення. Очікується, що в цих високоенергетичних середовищах крижані молекули сублімуватимуться, переходячи з твердого стану в газоподібний, потенційно вивільняючи захоплену сірку у формах, які можна виявити.
Раніше вчені вчені виявили одну з найбільших чорних дір масою 36 млрд Сонць.
Також ми розповідали про те, що вчені нарешті розкрили джерело незвичайного сигналу з космосу, який надходить на Землю кожні 44 хвилини з відстані 15 000 світлових років.