Вітренківцям, що стояли біля Бессарабської площі, було сумно і тісно між двома рядами міліції. Вони спробували прорватися у бік Майдану і влаштували невеличку сутичку. Міліції, здавалося, у цей день було більше, ніж правих і лівих разом узятих...
З самого ранку Хрещатик нагадував Грозний після бою. Не те, щоби усе було розгромлене – до цього не дійшло. Незвично виглядала головна вулиця столиці, яка в цей час зазвичай заповнена туристами і розслабленими киянами. Цієї суботи знаючі люди відсиджувалися вдома, випадкові нечисленні перехожі на кожному кроці натикалися на міліцейські кордони з загородженнями. Відпочинок сьогодні не вдався ні в кого.
Вийти з метро на Хрещатик стало першою проблемою.
Вулицю від Майдана загороджувало з півдесятка кордонів з “космонавтами” – міліцейськими спецпідрозділами, підготовленими для охорони громадського порядку під час масових заходів. По обидва кінці Хрещатика – без можливості доступу до його центру - стояли вітренківці та комуністи. З ними – ще з десяток проросійських партій з бабушками-дєдушками, що ніяк не можуть повернутися до радянських часів. Або, як мінімум – об’єднатися з "братньою" Росією.
На самому Майдані у цей час, як і планувалося, зібралися активісти півдесятка патріотичних партій. Переважно – праворадикальних. “Ліберал-патріоти” (якщо їх можна так називати) та демократи "засвітилися" кількома прапорами з символікою Блоку Тимошенко та її ж партії "Батьківщина". Цим і обмежились. І кількість учасників, хоча прогнозували багато тисяч, була далекою від задекларованих цифр.
Після коротких виступів лідерів партій червоно-чорна й жовто-блакитна колона вирушила до Михайлівської площі, де ветерани ОУН-УПА поклали квіти до пам’ятника Жертвам голодомору, звідти відправилися до Софіївської площі на мітинг-молебень. Все проходило до непристойності спокійно і затягнуто, навіть самим учасникам ставало сумно й вони розсіювалися по навколишніх генделиках. Попри усю сумирність у повітрі пахло провокаціями.
Продираючись через блок-пости, нам вдалося дійти по Хрещатику до Майдану Незалежності. Там оточені міліцією кількадесят поборників радянської (чи то російської, хто їх зрозуміє) ідеї словесно змагалися з ідеологічними противниками, що стояли по інший бік кордону.
Щодо дати по зубах, то руки свербіли багато в кого. Власне, варто було очікувати, що щось десь таки трапиться. Ось, здається, воно: по Хрещатику повз мене пробіг загін “космонавтів”. Усі журналісти зірвалися за ними. Добігли до станції метро, звідти – у двори, де тусувалася зграйка “скінів”. Що ж вони наробили – лишилося загадкою, та й думати про це не було коли – “фашиствующая молодьож” кинулася врозсип. Спецназ і журналісти – за ними. Впіймали, правда, лише одного.
Чому він тікав від міліції й за що його затримали – ніхто пояснити не міг. У цей же час біля метро Хрещатик вибухнуло кілька потужних петард, але чи причетні до цього дрібного хуліганства скінхеди – сказати важко. Так само й те, чим усе завершиться – ні ті, ні інші поки розходитися не збираються.
Дмитро Стаховський
Фото автора