Кандидатка психологічних наук, сімейна психотерапевтка Світлана Арефнія в інтерв’ю УНІАН розповіла, чому цьогоріч зимові свята у багатьох українців не викликають радості та як повернути ці відчуття.
Різдвяні та новорічні свята – дні, коли підбиваєш підсумки року, який йде, будуєш плани на майбутній, мрієш, віриш у дива і вони навіть часом трапляються. Але… Війна і без того не сприяє "святковому" настрою, а затяжна війна, як наша, виснажила вже настільки, що немає ніяких сил. Про те, чи можна ці сили відновити, як створити свято для дітей та близьких, хто на фронті, УНІАН поговорив з кандидаткою психологічних наук, доценткою кафедри психології, сімейною психотерапевткою Світланою Арефнією.
Пані Світлано, зараз дуже багато українців не відчувають наближення зимових свят. Серед настроїв, скоріше, тривожність та невпевненість у майбутньому. Ви теж це спостерігаєте, чи це оманливе враження?
Так, зараз багато людей не відчувають святкового настрою. І це абсолютно нормально. Адже ми живемо в умовах хронічного стресу, який забирає у нас і здатність до легкості, і мрії, і радості. Відчуття свята, як ми знаємо, виникає там, де у нас є відчуття безпеки. А війна, зрозуміло, це відчуття у нас системно руйнує.
Затяжна війна провокує у нас хронічний стрес, тобто, це не гостра подія. І ми повинні розуміти, що в таких умовах мозок починає жити в постійній мобілізації, в очікуванні небезпеки (а святковість – це стан розслаблення, дозволу на майбутнє, на мрії і так далі). Наш мозок забороняє нам радість – щось на кшталт "не на часі". Тобто, проблема не у відсутності самого по собі духу Різдва чи Нового року. Насправді у нас просто виснажена нервова система.
Можливо, існують якісь практики, як повернути собі "різдвяно-новорічну" легкість?
Тут важливо не змушувати себе радіти. Легкість не повернеться, знаєте, "за наказом", вона не повертається силою. Тому силувати себе не потрібно. Але вона завжди повертається в таких собі мікродіях, якщо ми будемо їх робити.
Спробуйте дозволити собі маленькі "острівці тепла", наприклад, налити чашку чаю, запалити свічку. Таким "острівцем" також може стати улюблена мелодія, запах. Приміром, у багатьох зимові свята можуть асоціюватись із запахом мандаринів…
Можна спробувати застосувати практику "мікросвято". Це може створити собі кожен українець, і це може допомогти, щоб дозволити собі святковий настрій. Наприклад, можна обрати якийсь запах – апельсин, кориця, ялина, якусь одну пісню, чи запалити одну свічку і провести десять хвилин у тиші з теплим ароматним чаєм… Можна обрати одну "святкову" дію на день, не більше. Але це дасть нашому мозку сигнал: "Я – живий, я – живу, а не лише виживаю".
Чула від українців, які у грудні, під час традиційного для європейців адвенту, виїжджали за кордон, що вся святкова мішура, оці ліхтарики, відповідний музичний супровід, загальна розслаблена атмосфера, різдвяні ярмарки, в якийсь момент не те, що не радують, а починають дратувати. Це так проявляється наш, вже загальнонаціональний ПТСР?
Ну, ні. Це не обов'язково ПТСР. Частіше ми маємо справу з таким собі травматичним контрастом: коли поруч безпека і свято, а всередині у нас іде, скажімо так, війна.
Крім того, тут ще додається почуття провини вижившого. Мовляв, як вони можуть радіти, коли у нас тут гинуть люди… Також може бути присутнє відчуття порушення справедливості. Особливо, якщо людина особисто прожила якусь втрату. Тобто, вона реагуватиме на це ще й своїм особистим болем… Тому таке роздратування - це нормальна реакція психіки.
Як себе опанувати в таких ситуаціях?
В такі моменти важливо не воювати зі своїми почуттями, а заземлюватись в теперішньому моменті. І нагадувати собі, що чужа радість не знецінює наш біль. Наш біль не зобов'язує світ зупинятися.
Тут важливо з розумінням ставитись до тих, хто проживає свою втрату, не хоче нічого святкувати, може бути роздратований та навіть звинувачувати у чомусь інших… Водночас, якщо починаєте дратуватись в моменті, ви починаєте злитись на інших і так далі, спробуйте вправу "заземлення".
Потрібно подивитись навколо і знайти, умовно, п’ять предметів, які ви бачите, або прислухатись і почути п’ять звуків навколо, або пошукати і понюхати п’ять різних запахів, і також можна додати тілесне відчуття – помацати якісь поверхні, теж п’ять різних тактильних. Усе це буде допомагати вам, повертати в теперішній момент…
Також може допомагати така вправа, яка називається психологічний рефреймінг – це коли ми обертаємо (знову ж таки умовно) в позитив те, що відбувається. Простими словами, ми розуміємо, що чиясь радість не знецінює наш біль, і ми не включаємось в навколишній світ, в їхню радість. Ми створюємо свій світ - вважаємо, що, наприклад, не потрібно святкувати, і в своїй родині не святкуємо. Але приймаємо, що в інших родинах може бути по-іншому.
Ось це прийняття різниці допомагає перестати дратуватись.
Власне, когось і в Україні дратує встановлення ялинок на площах міст, сяючі вітрини магазинів, увесь цей різдвяно-новорічний вайб. Мовляв, це "не на часі", бо війна. Наскільки така думка слушна?
Повторюсь, що це, зазвичай, позиція болю, а не раціональна оцінка. Багато людей через власні втрати можуть сприймати святкові атрибути як зраду. Адже вони перебувають в хронічному горюванні, проживають втрату, або мають навіть пригнічену агресію, яка просто намагається вийти через розрядку на інших людей – тих, хто святкує. Тобто, одні стають тригерами для інших. Але потрібно розуміти різницю між одними та іншими і з повагою ставитись до обох сторін.
Потрібно пам'ятати, що психологічно і життя, і пам'ять можуть існувати одночасно. І якщо людину дратує сама ідея радості інших, то це сигнал, наприклад, про накопичення горя, або на внутрішню заборону на життя. Я знаю людей, які зупиняють своє життя взагалі, тому що втратили близьку людину.
Чи можна якось вивести людину зі стану, який провокує такі думки? І як це зробити (маю на увазі, це можливо зробити самостійно, чи вже потрібно звертатись за допомогою до фахівців)?
Почати жити заново в такій ситуації - це цілий процес. І бажано звертатись, звісно, до психологічної підтримки, шукати допомоги, проходити психотерапію, яка зможе повернути до життя.
Вийти з цього самостійно можна, але важко. Важливо мати таку думку: я можу пам’ятати і я продовжую жити. І тут також потрібно давати собі право на прояв, наприклад, тієї самої агресії. Але вона має бути контрольованою. Приміром, піти в зал і побити "грушу", або в Києві є можливість в спеціальному місці побити посуд… Тобто, дати собі можливість вивільнити негатив і переживання.
Ще одна практика: "дозвіл без зради". Потрібно щодня повторювати собі щось на кшталт: "я можу пам’ятати і жити одночасно", або "світло не заперечує темряву, воно її врівноважує". Але це дуже індивідуальні речі. Тому краще звертатись до фахівців.
З вашого досвіду, чи військовим також не подобається, що тил готується до різдвяних та новорічних свят?
Військові сприймають це дуже по-різному, але у них точно є один спільний момент. Їм важливо, щоб святкування було з урахуванням, скажімо так, загального фону війни. Тобто, їм важливе відчуття сенсу. "Задля чого я там стою?", "Я воюю, щоб що?"… Щоб мене чекали, щоб я розумів, що мене підтримують, що я все це роблю не просто так… Тому більшість з них кажуть: "Живіть, ми за це і стоїмо".
Їх зазвичай ранить не ялинка чи святкова ілюмінація. Їх дуже ображає і ранить байдужість та демонстративні веселощі, такі, знаєте, коли занадто, коли немає усвідомлення, що це відбувається на тлі війни. Тобто, ми можемо накривати на стіл, слухати музику, танцювати, але не забувати, що війна існує і відбувається прямо зараз.
Життя в тилу – це не зрада. Особливо, коли воно наповнене вдячністю, відповідальністю, повагою до тих, хто нас захищає. Військовим дуже важливо, коли їх підтримують, коли їм вдячні, коли вони бачать і відчувають це. Фальш і байдужість – ось те, що їх дратує.
Як у ці дні цивільним підтримати рідних, близьких, друзів, які перебувають у лавах війська? І як підтримати тих, хто безпосередньо на фронті? Маю на увазі, чи потрібні святкові дзвінки, умовно, з-під ялинки, запалювання "разом" бенгальських вогнів, чи варто разом колядувати та щедрувати, і як правильно усе це робити, щоб не нашкодити психологічному стану один одного?
Для військових важливо, по-перше, що ви про них згадуєте, по-друге, що ви не нав'язуєтесь. Тому варто просто запитати: Чи хочеться тобі зараз дзвінка, чи краще зателефонувати пізніше? Чи можеш вийти на відеозв’язок, чи не треба це робити зараз? Тобто, потрібно повертати відчуття контролю, віддавати цю відповідальність близькій людині у війську. І якщо людина готова, вона із задоволенням вийде на зв’язок.
Важливо, щоб підтримка була проста і щира, без вимоги радості, без тиску емоцій.
Тобто не варто питати: "Чого ти такий невеселий? Чому не посміхаєшся?"?
Так, це вже занадто. Якщо ви починаєте тиснути, критикувати, вимагати реагувати на ваші повідомлення емоційно, то це може нашкодити. Краще питати: "Чого тобі зараз хочеться?", "Можна тобі заколядувати?", "Що б тобі зараз покращило настрій?"..
Важливо також давати підтримку короткими повідомленнями на кшталт "ми тут, ми тебе пам’ятаємо", "ми вдячні тобі, що можемо зібратись разом", "ти тримаєш нам фронт, ми тримаємо для тебе світло". Можна, приміром, повісити на ялинку кульку, яку любить людина, або яку вона купувала. І повідомити про це: "ця іграшка нагадує про тебе". Тобто, більше підтримуючого тексту, більше любові. Адже їм важливо відчувати, що їх люблять, що все, що вони роблять, вони роблять заради когось і чогось конкретного, а також, що це дійсно цінується, а не знецінюється.
Життя цивільних і життя військових зараз дуже відрізняється, світосприйняття відрізняється. Тому формула підтримки – давати людині бути такою, як вона хоче, реагувати, як вона хоче, говорити, як вона хоче. Коли ви даєте таку можливість, людина сама обирає і тоді є контакт між вами.
Ще одна дуже важлива тема – діти. Вони – у війну чи без неї – потребують свята. Де батькам, які виснажені і геть не налаштовані святкувати, знайти сили, які практики застосувати, щоб організовувати дітям дива?
Коли батьки виснажені, наприклад, знаходяться в горюванні, не мають настрою чи постійно плачуть, діти починають це дуже сильно зчитувати. І зрозуміло, вони будуть реагувати: дитина також починає відчувати себе пригніченою, і це потім може мати психологічні наслідки. Якщо дорослі занурюються в горювання з ігноруванням дитини, дитина може отримати відчуття провини, що з нею щось не так, що вона щось не так зробила і тому до неї так ставляться. Батькам потрібно це пам’ятати. І важливо дати дитині розуміння, що, попри усе, її люблять.
Діти - це діти, їм дійсно хочеться свята. Але вони не знають його масштабування, яким саме воно повинно бути. Тому влаштовуйте свято як таке - не ідеальне, так, але те, яке ви готові дати і яке не виснажить вас самих. Зробіть якісь маленькі ритуальні кроки, які створюють відчуття свята. Можна нарядити ялинку, запалити вогники, зробити невеличкий подарунок, розказати якусь красиву казку на ніч, смачно погодувати, вкласти спати… Для дітей цього може бути достатньо, аби відчути свято. Бо для дитини це завжди пов’язано з якимсь дивом. І батькам не потрібно вистрибувати з себе, намагаючись компенсувати святом війну.
Вже не від однієї людини доводилось чути, що немає ні моральної, ні фізичної сили, приміром, готувати дванадцять традиційних страв на Святвечір, чи чекати півночі на Новий рік, щоб загадувати якісь бажання – краще виспатись… Проте так само ці люди будуть через силу все це робити, бо ж звичка і традиції. Тому питання таке: як відчепитись від себе? Як примиритись із думкою, що не обов’язково дотримуватись усіх "канонів" святкування зимових свят? Та й взагалі, якщо не хочеться – не святкувати?
Світ зараз змінюється і змінюємось ми. Всі традиції, які існували, теж трансформуються. І це - нормально.
Якщо хочеться святкувати – робіть це, дайте собі можливість отримати радість, дофамін, ваш організм цього потребує. Якщо не хочеться святкувати (на це немає сил, здоров’я, бажання), то, будь ласка, не святкуйте. Це не слабкість і не зрада традицій. Адже, якщо починається насилля над собою, ви матимете почуття провини, виснаження, вас усе почне дратувати.
Люди, які святкують через силу і, наприклад, страх втратити звичайний, звичний для них світ, або бояться отримати осуд через те, що не роблять щось, чого, на їх думку, хтось від них очікує, не отримають від такого "святкування" нічого доброго. Таке "святкування" - самообман, який ні до чого не призводить.
Та й загалом, якщо вас виснажують якісь традиції, наприклад, ви не хочете готувати усі дванадцять страв, або не хочете загадувати якісь бажання, то і не робіть це. Створіть собі нові ритуали, нові традиції. Ви можете робити все, що завгодно - від чогось відмовлятись, щось переформатовувати. Важливо спостерігати за своїм психологічним та емоційним станом, відчувати, чого хочеться насправді, чого прагне наша душа.
Дякую, пані Світлано. З прийдешніми святами вас!
Вітаю усіх читачів з прийдешніми святами і бажаю, щоб ви святкували саме так, як вам хочеться. Нехай ваші бажання та мрії обов’язково здійсняться у наступному році!