Станом на кінець 2024 року кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, оцінюється у близько 62 тисяч.
В українському суспільстві прийнято говорити про дітей-сиріт мовою співчуття й гуманітарної допомоги. Проте експерти з прав дитини, юристи та соціальні працівники наголошують: за фасадом "опіки" ховається глибша й значно незручніша проблема – системне порушення прав дітей, яке десятиліттями залишалося поза фокусом державної відповідальності. Війна лише зробила ці тріщини видимими.
До повномасштабного вторгнення Україна мала один із найвищих у Європі показників інституціалізації: понад 105 тисяч дітей – близько 1% усього дитячого населення – перебували в інтернатних закладах. Станом на кінець 2024 року кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, оцінюється у близько 62 тисяч, з яких 25 620 дітей досі перебувають на цілодобовому утриманні в інтернатах. Ці цифри свідчать: проблема не зникла – вона лише законсервувалася, пише видання OBOZ.UA.
Правозахисники прямо говорять: інтернатна система за своєю природою є середовищем системного психологічного насильства, а в багатьох випадках – і фізичного. Йдеться не лише про побиття. Постійний контроль, відсутність приватності, приниження, крики, колективні покарання та ігнорування індивідуальних потреб формують норму, в якій дитина не має права на голос. Усі без винятку вихованці інтернатів зростають у середовищі, де дорослий має абсолютну владу, а дитина – жодних механізмів захисту.
Юристи наголошують: понад 80% дітей в інтернатах мають живих біологічних батьків. Це так зване соціальне сирітство – наслідок бідності, кризи в родині або відсутності підтримки. Замість допомоги сім’ї держава роками обирала простіший шлях – вилучення дитини в систему. У результаті формується покоління молоді, яке не знає своїх прав, не розуміє, куди звертатися по допомогу, і не має безпечних каналів для скарг.
Війна різко підвищила ризики. За офіційними даними, понад 11 700 дітей стали сиротами внаслідок бойових дій, а ще десятки тисяч пережили евакуацію, втрату дому або розлуку з родиною. В умовах масових переміщень, тимчасових шелтерів і кадрового дефіциту контроль за дотриманням прав дітей ще більше послабився. Офіс омбудсмена фіксує: відсутність приватності й чітких протоколів безпеки підвищує ризики жорстокого поводження та сексуального насильства – теми, які досі залишаються табуйованими.
При цьому держава продовжує інвестувати не в захист дитини, а в утримання інституцій. У 2024 році на понад 700 інтернатів було витрачено 11,4 млрд грн: у середньому 37–50 тисяч гривень на місяць на одну дитину. Близько 90% цих коштів спрямовуються на зарплати персоналу та утримання будівель, а не на розвиток, психологічну допомогу чи реабілітацію. Фактично система фінансує саму себе, а не дитину.
Ключові питання, які роками ігнорувалися державою, залишаються без відповіді: "Хто саме працює в інтернатах? За якими критеріями відбирається персонал? Хто і як реально контролює їхню поведінку?"
Соціальні працівники визнають: в Україні катастрофічний дефіцит кадрів – один фахівець іноді опікується 50 і більше сім’ями, що робить якісний контроль неможливим. Дитина, яка наважується говорити про насильство, часто стикається з недовірою або страхом помсти. У результаті формується культура мовчання, де агресія стає нормою.
Експерти підкреслюють: ставлення до дітей-сиріт і вихованців інтернатів є лакмусовим папірцем зрілості держави. Поки система захисту не стане прозорою, контрольованою і дитиноцентричною, жодні декларації про права дитини не працюватимуть. Війна дала Україні болісний, але унікальний шанс переосмислити підхід – відмовитися від логіки "утримання" й перейти до реального захисту.
Діти, які пережили війну й інституційне насильство, не стають проблемою самі по собі. Проблемою стає суспільство, котре не впровадило достатньо заходів для їхнього захисту.