Журналіст УНІАН Дмитро Хилюк, який майже 3,5 роки провів у російському полоні як цивільний бранець, розповів про те, як у 2022 році росіяни викрадали цивільних українців і вивозили їх в РФ через Білорусь, знущання і тортури у російських тюрмах та тотальний страх росіян перед українцями.
Дмитре, згадаєш перші дні повномасштабного вторгнення? З чого все почалося?
Війна для мене особисто почалася 25 лютого 2022 року. У цей день наше село Козаровичі на Київщині було окуповане: зайшли російські війська і зв'язок з Києвом перервався. Росіяни стали великою кількістю техніки на березі Київського моря. І перші декілька днів поводились мирно. Але потім їх почали, скажімо так, турбувати наші Збройні сили, обстрілювати їхні позиції. Тож окупанти увірвались в село, були дуже злі.
Я ще не знав, що вони викрадають людей. Знав, що ходять по вулицях – до нас теж приходили, в нашому домі ночували, типу, "несли варту". Знав, що забирають телефони, грабують, але що людей забирають, не знав…
Ти у цей час продовжував працювати?
Звісно. До 27 лютого у нас ще було світло, тому були інтернет, телефонний зв’язок. Я передавав інформацію на роботу, в УНІАН про те, що відбувається в селі, де окупанти зупинилися, що вони роблять. Повідомив, що в нас було підірвано дамбу…
Коли 27 лютого електрика пропала, зв’язок ще був. Можна було піднятися вище і знайти місце, де ловить. Тому вдавалось іноді додзвонитися, передати смс. І я передавав, що відбувалось вдома.
Коли росіяни тебе затримали?
Мене схопили 3 березня разом із батьком. Напередодні в наш будинок влучив "Град" (але це я вже зараз дізнався, що це був він), тому в домі не було дверей, була розбита стіна, і ми ночували в сусідки. Зранку пішли з батьком додому, щоб оглянути пошкодження, забити якось двері, щоб в хаті можна було натопити, адже було ще дуже холодно.
Але тільки ми вийшли за поріг сусідського будинку, буквально через 50 метрів з’явились окупанти. Вони йшли, вочевидь, із якоїсь "зачистки", бо тримали автомати на готові. Наставили зброю на нас, поклали на землю, обшукали… У нас не було нічого такого, що забрати, тому забрали цигарки. Ще у мене в кишені було кілька прикрас – мамині, ще радянських часів (їх забрав із будинку, боявся, щоб не пограбували). Їх теж окупанти вкрали.
Після цього нап’ялили нам куртки на голови і повели на так звані склади (великі ангари, зроблені з профнастилу), метрів за 400 від нашого будинку.
Як довго вас там тримали? Що тоді відбувалося?
Нас туди буквально приволокли. Вже на території щільно зав’язали очі, зв’язали руки, багатьом навіть ноги і кинули в якесь приміщення без вікон, без світла. Там, у повній темряві, ми лежали на підлозі три дні. Один раз на добу виводили в туалет. Причому, хлопців, які були молодші і міцніші, боялися, тому їх не водили… Також один раз на день давали попити. І за три дні дали один маленький шматочок вафлі.
Ви увесь час були разом з батьком? Могли спілкуватись?
Ні, нас відразу розділили. Три дні я про нього не знав нічого – де він, що він. Мені вони брехали, що відпустили батька, а татові (як стало відомо пізніше) казали, що відпустили мене…
За три дні мене повезли у Димер, як я згодом дізнався, на підприємство "Вікноленд", у підвальне приміщення. І по дорозі я впізнав голос батька (везли нас також із зав’язаними очима і зв’язаними руками). Тоді сказав йому: "Мене обманули, що тебе відпустили".
Батька, до речі, водили на фейковий розстріл. Він розповідав, що наставили на нього автомат і кажуть, мовляв, пиши записку додому, ми тебе зараз застрелимо. Він злякався, що справді стріляють його, написав записку мамі і мені… Але окупанти знущались. Розуміли, що перед ними літня людина (батькові на той час було вже 74 роки), проте не зупинялись. Тобто навіть поважний вік для них – не аргумент.
До речі, в Козаровичах росіян дуже обстрілювали. Поки нас тримали на складах, по окупантах постійно прилітало. Я чув, як вони в коридорі кричали "двохсотий, трьохсотий" і носили своїх поранених і вбитих. Батько розповідав, що йому в цей час вдалося вилізти із приміщення, де він був один. Але далі він не зорієнтувався, що він зовсім близько до дому. Було темно. Навколо – стрілянина… Окупанти його побачили і завели назад на склади. А потім повезли у Димер…
Як довго вас тримали в цьому місці? Що відбувалось, вас змушували щось робити, знущались?
Там, також у повній темряві, ми були до 10 березня. Ми просто лежали на землі чотири дні зі зв’язаними руками і зав’язаними очима. Декого росіяни тягали на "допити". Одному хлопчині з Козаровичів (він працював на насосній станції) побили молотком пальці, тому що в його телефоні знайшли зйомки російського блокпосту. Казали йому: "Ти – шпигун, коригувальник"…
Ми всі були дуже голодні, дуже рідко нас годували – давали один сухпай на шість осіб на добу. Причому, якийсь прострочений, зіпсований.
Куди вас повезли далі? Ви орієнтувались, де перебуваєте?
Після Димера нас вантажівкою перевезли у Гостомель – у приміщення промислового холодильника. Місцеві казали, що це біля гостомельського аеродрому. В ньому вже було більше людей, в нашій "кімнаті" було 26 осіб. Ми лежали один коло одного – по одному квадратному метрі на людину.
Там півтори доби вже зовсім не годували і майже не давали води. Спрага дуже мучила. Якщо вдавалось встати, то хитало від зневоднення і знесилення.
Чи казали вам, куди вас везуть, навіщо?
Кожен раз, коли нас перевозили, казали: "Вас перевірять і відпустять". Мовляв, якщо ви не якийсь коригувальник, то підете додому. Тобто, кожного разу брехали. Вони просто набирали людей для обміну, для шантажу.
Крім того, вони перед нами ходили героями, казали, що Зеленський втік до Польщі, що в Києві вже російське телебачення… Ми не вірили у цю маячню.
Кілька разів до нас заходив один капітан, який починав розмови, як кажуть, за життя. І один раз він проговорився. Сказав, що біля Ірпеня вони вперлись. А далі каже: "Ви, рано чи пізно, підете в Європу, а ми будемо як Радянський союз – в ізоляції".
Довго вас тримали в Гостомелі?
16 березня нас звідти посадили у вантажівки із закритими фанерою вікнами. Одягли вже металеві наручники і кудись повезли. Через щілинку я побачив, що їдемо ми на північ – сонце світило у спину. І тоді зрозумів, що, радше за все, тепер ми вже їдемо за межі України.
Їхали довго. Через цю щілинку я бачив по дорозі зруйновані магазини, розграбовані хати наших сіл… Якось ми зупинились, до нас забігли російські військові і один почав істерично кричати: "Зачем вы по нам стреляете? Мы к вам не с войной пришли!". Досить дивно було це чути. Але це означало, що вони перелякані, вони не очікували спротиву. Видно, думали, що їх тут будуть з квітами зустрічати. Тож у цього окупанта була просто істерика…
Згодом, коли колона з автомобілів, у яких нас везли, знову зупинилась, я побачив білоруські прапори, зрозумів, що нас вивезли до Білорусі. Там, як згодом дізнався, нас тримали у містечку Наровля. Ми називали це місце "Ізвєсть" - приміщення були без вікон, всі стіни побілені вапном. І ми в тому вапні усі теж були.
Українців тут зібрали десь 80 осіб, спали на дерев’яних настилах, вже могли спілкуватись.
Розповідали, звідки кого забрали?
В основному, це були мешканці Київської області – північ та північний захід. Тобто Буча, Гостомель, Ірпінь, Димер, Катюжанка, Глібівка, деякі села Бородянського району.
І серед нас вже були перші військовополонені – наші хлопці, які нарвались на російські диверсійні групи…
Але росіяни не розділяли військових та цивільних?
Військових насправді було дуже мало, в основному, всі цивільні. Але в Білорусі ми всі заповнювали російську картку військовополоненого…
18 березня нас погрузили у військові автомобілі – будки без вікон, одягли кайданки і повезли у невідомому напрямку. Привезли, як ми потім зрозуміли, в дуже страшне місце – СІЗО №2 у місті Новозибков Брянської області. Це стара тюрма – сіра, з високими стелями, дуже товстими стінами, якимись склепіннями… Тут при так званій прийомці нас дуже сильно били. На всьому "шляху" - від автозака до оформлення документів – гатили дубинками, руками, кидали об землю, травили собаками.
А ти у цей час із зав’язаними очима, зв’язаними руками… Мене там їхній пес за живіт вкусив, попри те, що на мені була товста куртка і ще мій, домашній одяг. Той пес прокусив цю куртку, светра, футболку і термобілизну. Рана була не глибока, але крові багато.
Далі був медогляд. І я ще не знав, куди попав, тому думав, можливо, оглянуть цю рану, наліплять щось, чи забинтують. Але вони на це навіть не зважили. На щастя, все загоїлось саме.
Тобто, ніякої допомоги не надали?
Так. Вони лише зробили рентген, подивились, що туберкульозу немає, і все.
Потім завели в так звану баню: відкрили льодяну воду, і десь хвилину кожного тримали під нею. При цьому, "охоронець" стоїть над тобою і погрожує. Потім оформлювали папери, забрали всі речі. Сказали, що колись повернуть.
У людей же не тільки одяг був, а у дуже багатьох були документи, якісь обручки, хрестики з дорогоцінних металів. Все позабирали. Типу, ми все це "здали під розписку". Але, звісно, потім нікому нічого не повернули.
Що було у тебе?
У мене був тільки срібний хрестик на срібному ланцюжку. Я їх придбав ще у 2009 році, на хрестини моєї хрещениці. Це – всі речі, які у мене з собою були…
Ти кажеш про СІЗО у Новозибкові як про страшне місце. Там знущались з українців? Застосовували якісь "покарання"?
Там били. Били на так званих перевірках. Ти вибігаєш в коридор, повертаєшся спиною, обличчям до стіни, ноги - розставлені, руки - над головою, а долоні вивернуті назовні, і називаєш своє прізвище… І саме в цей момент тебе могли вдарити дубинкою, палицею.
Могли змушувати людей повзати по підлозі, падати один на одного – на кучу, обливали водою… Усіляко принижували і знущалися. Щодня змушували співати російський гімн, російські пісні.
Дуже сильних побоїв завдавали рідко. Зазвичай, на допитах і, в основному, військових.
Тебе допитували?
Не так багато разів. І мене на допитах не били. Військових мучили набагато більше. Особливо, хто був морським піхотинцем, чи десантником, чи снайпером. Цим діставалось найбільше.
З тобою там було багато військових?
В Новозибків спочатку привезли майже всіх цивільних. Лише останніми двома заїздами - це кінець березня, перші числа квітня - привезли майже 200 осіб. Це були нацгвардійці з охорони Чорнобильської АЕС, і тоді зразу стало багато військових.
Трохи згодом, 18 травня, привезли дуже багато людей з Маріуполя. Тоді військових в цьому СІЗО стало значно більше, ніж цивільних.
З цього СІЗО на Брянщині твої батьки отримали від тебе коротку записку.
Так, ця цидулка – це мій лист. Я написав її у квітні, здається, 14 квітня. До речі, я був впевнений, що цей лист не дійде. А він єдиний дійшов до України. Адже за час ув’язнення я точно ще двічі писав великі листи - 2 серпня 2024 року і 26 лютого 2025 року, і передавав одне повідомлення через Червоний Хрест.
Повідомлення через Червоний Хрест дійшло – вони його передали телефоном. А ти отримував звістки, які батьки, друзі і колеги тобі надсилали?
Я отримав єдиний лист від родини та моїх колег з УНІАН, датований 10 чи 12 червня 2023 року. В ньому було фото батьків. І його я отримав майже через два роки після відправлення – у березні 2025 року.
Інші полонені також не отримували звісток з Батьківщини?
Дуже рідкісні випадки, коли хтось отримав один-два листи. Майже всі, 90% не отримали жодного.
Я так детально запитую тому, що періодично з’являться інформація, уповноважені з прав людини звітують, що сторони обмінялись листами для полонених…
Можливо, ці листи просто десь викидали у сміття.
Якщо співставляти дати, то у той час, коли ми у червні 2023 року писали тобі листа, тебе вже кудись перевезли із Новозибкова?
Там я пробув до 11 травня 2023 року. Зранку дали раніше, ніж завжди, погодували. Ми зрозуміли, що кудись їдемо. І сподівались, що додому. Напередодні увечері дали розписатись у трьох "відомостях", але невідомо, що ми підписували. Я спитав, що це. Мені відповіли: "Давай, мовчки роби"… Думаю, це ми розписались, що нам повернули наші речі. Хоча, як я вже казав, нічого не повернули. При цьому, мені виділили якийсь чужий одяг, а пакет із моїм дали в руки.
Далі погрузили в автозаки і повезли. Їхали цілий день, а увечері ми з жахом дізнались, що це якась дуже велика тюрма. З автозаків нас, близько 200 осіб, прогнали через стрій з дубинками, загнали у так звані прогулянкові дворики – бетонні приміщення, приблизно 4х4 метри, заґратовані зверху, і там примусили усю ніч стояти на ногах. Зрідка дозволяли змінити позу, можна було стати на коліна, але тільки з їхнього дозволу. Сісти не дозволяли навіть літнім (з нами були люди, яким за 60 років, вони втрачали свідомість). В одного чоловіка стався напад епілепсії, але жодної допомоги не було. Єдине, що сказали: "Візьміть того, що валяється і покладіть на лавку".
Це була жахлива ніч. Спочатку ми думали, що це така фільтрація, що нас по одному виводитимуть в тюрму і заселятимуть. Але після того, як ми простояли кілька годин, я розумів, що ми поїдемо далі.
Так і сталось. На світанку нас знову провели через стрій спецназівців з дубинками, посадили в автозаки і знову повезли. По сонцю я визначив, що ми їдемо на північний схід, тобто все далі від України. Дуже далеко.
Це було Пакіно у Володимирській області РФ?
Так. Нас привезли в тюрму Пакіно. Нам на так званій прийомці вже не били – гнули матюки, давали мало часу помитися, але так, як було в Новозибкові, вже не били. Забрали стару зеківську форму, в якій ми прибули, дали таку саму нову, і позакидали в камери. Камери були переповнені. В моїй, розрахованій на 6 осіб, було 15.
В цілому, тут ставились не так жорстоко. Траплялося, що били, але, в основному, військових. Мене не били. Штурхали, роздавали копняки постійно, але вважали, що це як таке собі приниження.
Гімн російський ми тут вже не співали, але на прогулянковому дворику вони нас задовбували: "Співай "Катюшу"!", "Співай "Смуглянку"!", співай ще якусь радянську і пострадянську попсу…
Чи зустрічались серед російських тюремників якісь більш-менш людяні?
Скажімо, в Новозибкові такий був всього один, років 30-40. Інші в’язні, які з ним спілкувались, казали, нібито у нього є родичі в Україні… Він завжди говорив спокійно, ніколи не хамив і не ображав. Його можна було навіть гукнути, попитати про новини. Він міг дуже обережно розповісти, які території під нами, які під ними… Ми спочатку думали, що він нас провокує на якісь висловлювання, щоб потім покарати, але ні.
Загалом, українці запам’ятовували, як виглядали їх тюремники?
Ні, у Новозибкові майже всі в балаклавах ходили. Вони дуже бояться, що їх рано чи пізно знайдуть, тому ховають обличчя. А у Пакіно в балаклавах були 100% усі.
Вони дуже, дуже бояться українців. У Новозибкові на камеру, в якій було 3-4 особи, приходило десять охоронців. Іноді з собаками приходили. Навіть роздавати їсти приходили з собакою – хоча двері не відкривали, а лише так звану кормушку – віконечко у дверях.
Чи ставили російських зеків командувати вами?
Місцеві зеки не командували, але могли якесь зауваження крикнути, а потім поскаржитись вертухаям. Вони стояли в обслузі – прибирали коридори, розносили їжу.
А вас на таку роботу не ставили?
Ні, боронь Боже. Наші просились хоч на якусь роботу, щоб не втрачати глузду в цьому постійному сидінні. Приміром, мити посуд, чистити картоплю, прибирати. Але нам сказали: "Вам працювати не можна".
Вони боялися якогось бунту?
Вони нас дуже боялися просто так. Для того, щоб випустити масу людей на якісь роботи, треба було посилювати охорону.
Від інших в’язнів звідти доводилось чути, що російські тюремники знущались з українців, обмежуючи їх у їжі.
Так, нас карали тим, що позбавляли їжі. Через мене, приміром, таким чином двічі карали, бо я, на їх думку, недостатньо низько перед ними схилився (вони вважали, що перед ними всі мають схилятися, і ми дійсно гнули голови). Тобто, якщо ти сильно "борзо" стоїш, все, ви не їсте. Могли не дати або забрати хліб, якщо хтось присів на ліжко… Покарання могла викликати будь-яка поведінка, яка видавалась їм дуже свавільною чи зухвалою.
Інші в’язні, які перебували разом з тобою в камері, за це на тебе сердились?
Бувало. Ми були настільки зголоднілі увесь час, що у разі "покарання" за російські захцянки – не так низько нахиляєшся чи ще щось, на тебе свої починали тиснути. Бо люди були вже помішані на їжі.
Але були люди, які робили "тихий саботаж" - ігнорували дурні вимоги росіян, але в межах розумного. Приміром, кажуть всім ходити і не стояти. То вони походили трошки, постояли, походили, постояли. Намагались демонструвати хоч якийсь спротив своєю поведінкою.
В Пакіно ти був до самого звільнення, розкажи, що допомагало триматись?
Насправді 99% наших доволі добре тримаються. Таких, щоб впали в якусь постійну депресію, я не зустрічав. Звісно, хтось сумує більше, хтось більше це показує, а хтось показує менше… І ми намагались відволікатися.
Розмова — це дуже велика знахідка. Це – єдине, що, окрім книжок, давало можливість не зациклюватись на власних похмурих думках, знаходити якісь теми для спілкування. Врешті, в камері з тобою були не лише похмурі, а й оптимістичні люди. Загалом, теми повторювались тисячі разів: про дівчат і жінок, про сім'ї, про те, що вони подарують рідним, коли повернуться з полону; про автомобілі (хто який купить), про те, яким хто хоче зайнятись бізнесом... Всі згадували якісь історії домашні, своє минуле, так би мовити, починаючи там від дитячого садка і закінчуючи останніми днями перед війною…
Загалом, було дві топ-теми – це дім (тому що всі сумували за домом) та їжа (всі страждали від голоду).
Чого найбільше хотілося з їжі?
Дуже хотілося солодкого і м'яса, солодкого і м'ясного, але особливо солодкого. Дефіцит цукру - страшна річ насправді.
Коли ми їхали з тюрми в тюрму, нам дали так званий сухпайок для спецконтингенту, найпростіший. Це така невеличка коробочка, в якій були найпростіші законсервовані речі. І нам цей сухпай видався таким смачним, ніби ми ніколи такого не їли. Там були стікери цукру по 20 грамів, і коли я з’їв три, мене одразу кинуло в жар, навіть вени на руках надулися – так сильно мені не вистачало того цукру. Коли він пішов в організм, організм на нього зреагував як на якісь ліки.
Чи підтримують українські бранці один одного?
Дуже важливо було, коли в камері були оптимісти, люди, у кого, як у всіх, є персональне горе, але вони це горе намагались тримати в собі, а на загал говорили лише про якийсь позитив, про майбутнє.
Ти – освічений і гарно знаєш історію. Намагався розважати сусідів якимись історичними фактами?
Цікаво, що росіяни всіх нас називають бандерівцями. Комплімент, як на мене. Але багато наших – і цивільних, і військових – ні сном, ні духом, хто такий Степан Бандера, що таке ОУН УПА, хто такий Мельник, хто такий Шухевич, хто такий Дмитро Донцов.
Я там дійсно проводив "лекції" - розповідав, хто вони всі такі, взагалі про історію те, що знав.
Твої співкамерники були зазвичай молодші?
Були різні. Але зазвичай це були військові – хлопці 20-35 років, приблизно.
Чи проводили російські тюремники якусь агітацію серед українських в’язнів?
Вони з нами неформально не спілкувалися, більше ображали. Розмовляти з нами було заборонено.
А з їхньою агітацією був один сміх.
Приблизно у березні цього року зайшли до нас, наказали відвернутися до стіни, і чую звук скотча та розгортання паперу. Коли двері закрилися, ми розвернулися і побачили, що нам повісили чорно-білу роздруківку на сторінку А4 – типу радянський плакат. На ньому - радянський льотчик Кожедуб і напис: "Это – Иван Кожедуб – украинец и герой, а ты – бандеровец и запроданец Запада". (Сміється).
Мені так смішно сталося з цього плаката. Хлопці молоді на мене дивляться, вони ж не розуміють ту радянську пропаганду, очима кліпають, питають: "Хто цей дядько?". Кажу: "Це радянський герой, льотчик, з німцями воював" - "А чого ти смієшся?" - "Ну, ви текст прочитайте. Вони цим лайном хочуть нас переконати, щоб ми увірували в Радянський союз". Така була у росіян агітація.
До речі, потім дізнався, що по інших камерах агітація була не менш феєрична. Приміром, також саморобна роздруківка з принтеру, посередині – три зображення – фото Шухевича, Бандери і Коновальця, і великий напис російською: "На їх совісті – тисячі українських життів. Це – твої герої?"… На таку агітацію кожен в’язень хотів би чесно відповісти: "Так".
Ти згадував, що у в’язниці давали читати книжки. Що це була за література?
Книжки - це була єдина розрада в тюрмі. Десь половина з них – радянський непотріб, прославляння соціалізму. Але траплялися і нормальні – зарубіжна класика – Ромен Ролан, Бальзак. Книжку не давали на скільки хочеш. Давали по 4-5 книг на камеру, а в ній могло бути і шестеро, і десятеро…
За увесь час у тюрмі я прочитав десь чотири десятки книг. Але бачив цікаві історії. Зустрів людей, які у в’язниці, у полоні, вперше взяли книжку до рук. І таких було не один і не два. Був один чоловік, який взагалі читав по складах. Але в полоні взяв книжку, бо вона була єдиним варіантом відволіктися від того, що тебе оточує.
Чи було розуміння, що вас не кинули, що на Батьківщині на українських бранців чекають, що на тебе чекають?
Я був впевнений, що за мене б’ються. Був впевнений, що після звільнення не зустрінуть просто так, дадуть 100 гривень на дорогу, і, мовляв, чеши на автобус та їдь додому. Я якось знав, що будуть зустрічати, що будуть колеги. Але не знав, що ця зустріч буде така масова і потужна. Адже всю дорогу, коли ми їхали від кордону до Чернігова, багато-багато людей по селищах зустрічали наші автобуси з прапорами, з фаєрами. Для нас це був в хорошому сенсі шок. Не можна описати словами ці почуття.
Ти кажеш, що був впевнений, що за тебе йде боротьба. А загалом полонені щось знають, що відбувається в Україні? Якісь дрібниці інформації доходять?
Щось доходить, але обмаль. Насамперед, джерело такої інформації – це люди, які потрапили в полон пізніше. Ми по своїх камерах мріяли, щоб "новенького" заселили саме до нас. Останні "джерела новин" у нас були – це люди, які потрапили в полон наприкінці 2024 року.
Наприкінці квітня до нас поселили хлопчину з Нацгвардії, він сказав, що потрапив у полон в листопаді 2024-го. Ми його ледь не "розірвали на частини", допитувались у нього, що там, що там, що там в Україні, що вдома, що на війні. Він, що знав, розповів. Наприклад, що наші пішли на Курськ.
Ми потім ще кілька місяців чухали потилиці: "З якою метою, що і як там відбувається?". Але дуже зраділи, що ми тепер "окупанти" (сміється).
Чи зустрічались тобі люди, які не хотіли повернутись в Україну?
Так. Ми їх називали "отказники". Перед моїм звільненням я таких знаю десь дев’ятеро. Їх утримували в окремій камері, трохи більше їм давали їсти, дозволяли певні привілеї, приміром, лишати в камері на ніч книжки. Тобто, до них було трохи легше ставлення.
Чи відбулися якісь зміни у ставленні до українських бранців перед твоїм звільненням?
Десь з середини липня і до середини серпня наші камери (тих, кого врешті звільнили) "закидали" хлібом. Коли раніше ми отримували по одному шматочку три рази на день, то тут почали годувати вже буханками. Голод страшний був, і, хоча багато хліба й не з’їси, хлопці, хто молодше, дуже радо все їли, бо хочеться.
Після цього "відгодовування" хлібом нам також провели зважування.
І ми почали будувати гіпотези, навіщо це робиться. Мали дві версії: або буде якийсь обмін, або їде якась перевірка, і вони хочуть показати керівництву, мовляв, дивіться, худих, дистрофіків у нас немає.
Коли ти зрозумів, що їдеш додому?
Тиждень тому, у середу, перед обідом, хлопці почули під дверями, як в коридорі називали прізвища тих, кого "треба зібрати". І прозвучало моє прізвище. І вони мені: "Дім, тебе зараз забирають, підеш на обмін".
Я в шоці був. Кажу: "Чого ви так думаєте?". Але проходить секунд тридцять і до нас кажуть: "Хилюк, з речами, збирайся". Я запитав, чи дадуть мені ще тут поїсти, чи вже в іншому місці. І охоронець мені відповів: "Можеш поїсти і збирайся". Хлопці допомогли мені зібрати "мої" речі – постіль, матрац, подушка, чашка, ложка і лист з дому. І мене повели у так звану відправочну камеру – вона взагалі стоїть порожня, але коли когось вивозять, туди заселяють на день-два.
Крім мене в ній було ще троє – колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко, хлопець з Київщини Дмитро Юзвак і ще один цивільний із Запорізької області Євген Вовк. Нас зважили, сфотографували, записали на камеру "звернення", що ми, мовляв, перебуваючи на території РФ "ніякого морального, фізичного тиску не зазнали, ніяких скарг та претензій до Росії та до місць утримання не маємо". Мовляв, отримували там гарячу їжу, санітарне обслуговування, медичне обслуговування, і що у всьому цьому задоволені.
Ми це на камеру сказали, автобіографію коротку записали і нас повернули назад в камеру-відправку. До вечора сиділи всі на нервах. Потім повечеряли, і тиша. Ми зрозуміли, що відправка вже на наступний день. Ніч не спали. У четвер дали поснідати, ближче до обіду вивели, забрали тюремну форму і дали нашу військову, вживану. А потім знову вивели, грубо сказали: "Перевдягайтесь назад у тюремну форму, ви додому не поїдете". І розселили назад по тих камерах, де ми були.
Як так? Зібрали і назад повернули?
Ми дуже засмутились. Хоча хлопці мене втішали, казали, що це щось тимчасове, поїдеш найближчим часом. Та вони й самі були засмучені, бо дуже сподівались, що я передам привіт їх рідним. Казали: "Хилюк, ми чекаємо, що ти поїдеш і наробиш там шуму, щоб нас швидше витягували" (вони знали, що я журналіст).
В суботу ми поснідали, і знову за мною прийшли: "Хилюк, з речами на вихід". На жаль, у відправочній нас було вже не четверо, а двоє. Я та пан Миколаєнко. Нас знову бігом перевдягли у старенький піксель, зав’язали очі, зв’язали скотчем руки… В автозаку з нами був ще один чоловік, з іншої тюрми. Володимир Уманець з Києва.
Коли зупинились, я почув шум реактивних авіаційних двигунів, зрозумів, що ми на якомусь аеродромі. Ми їхали до нього години 2-3. В цьому ангарі було дуже холодно, ми мали ночувати на дерев’яних настилах, але руки і очі була наглухо зав’язані. Кілька разів давали їсти, але доводилось робити це як собака – просто ротом. Не було змоги зв’язаними і затерплими руками взяти виделку…
Я дуже переживав, що раптом знову щось переграють і назад повернуть.
Бо були випадки, коли людей так вертали. Але, коли нас посадили у військовий літак, я на 99,9% був впевнений, що все – додому. В повітрі ми були десь годину, може, півтори. Потім по звуках двигуна я зрозумів, що йдемо на зниження, приземляємось. Далі надійшла якась команда, нам розв’язали руки, наказали зняти пов’язки з очей. І я зрозумів, що ми вже не в Росії. Здогадувався, що в Білорусі. І рахував, що до кордону десь кілометрів 50 залишилось.
Коли відкрилась рамка, до літака під'їхали цивільні автомобілі і автобуси з білоруськими номерами. Я зрозумів, що все закінчилося для нас, що полон закінчився. Ми пішли до цих автобусів, вже рівними, ніхто не примушував нагинатися. Ми відчули, що вже кінець нашим мукам.
Ти зустрів в полоні аж чотири дні народження, і цього року тобі виповнилося 50 років.
Так.
В полоні якось святкують день народження?
Навіть з "подарунками" - побратими дарують свою пайку їжі. Це може бути каша, може бути так званий суп… Дають тобі свій кусок хліба. Таке привітання в тюрмі – це справжній подарунок, тому що всі потерпали від голоду.
Як ви відраховували дати?
В умі вели календар. Всі чітко знали кількість своїх днів полону, ніколи не збивались.
За три з половиною роки з новин ти отримував крихти. Що тебе найбільше вразило після повернення?
Зараз для мене будь-яка новина – це новина. Навіть якісь побутові, дрібні речі, на кшталт, відмінили норму, коли святковий день припадає на вихідний, то вихідний переносять – вже щось цікаве, бо нове.
Новини – це твоя робота. Ти плануєш повертатися в професію?
Так, дуже цього хочу. Перший рік полону я взагалі не думав, що буде так довго. Планував: приїду додому, побуду днів п’ять, і побіжу на роботу. Зараз треба буде трошки більше часу, щоб адаптуватись.
Зараз у тебе інші обов’язки, знаю, що ти телефонуєш рідним тих, з ким був у полоні…
Це потрібно і мені приємно це робити. Я пам’ятаю, як ми чекали на звістки в полоні. І знаю, як родини чекають на звістки про своїх. Тим більше, від реальної людини, яка на свої очі бачила твою близьку людину.
Мені особисто було дуже приємно, коли один чоловік ще в полоні сказав мені: "Твій батько живий, він вдома". Цей чоловік їхав в останній "партії" полонених з Димера і був свідком того, як мого тата відпустили.
Тому я знаю, як це – отримати такі новини від першоджерела. І поки я в лікарні, шукаю номери родичів своїх побратимів, з ким ділив камеру, телефоную, намагаюсь їх підбадьорити. Кажу, що ваш батько, син, чоловік – живий, відносно здоровий, що він є взагалі.
Що робитимеш, коли лікарі відпустять додому?
Побачу, що з будинком. Мені розповідали, що його відновили після влучання "Граду", подивлюсь, що ще треба. Потім ремонтуватиму техніку, бо росіяни її попсували.
І вже проїдешся на мотоциклі?
Так, відремонтую і приїду на роботу.