Захисник "Азовсталі" Олександр Грінченко в інтерв'ю УНІАН розповів, як опинився у лавах легендарного "Азову", отримав поранення і виживав разом з товаришами в оточеному госпіталі, а потім у полоні.
Олександр Грінченко з перших днів війни був на "Азовсталі": спершу як боєць тероборони, потім став частиною батальйону "Азов". Був серйозно поранений, потрапив у полон, а зараз, після обміну, продовжує лікуватися.
В інтерв'ю УНІАН він розповів, як росіяни розстрілювали шпиталь, а наші, ризикуючи життям, несли їжу пораненим, описав знущання у полоні й каже, що навіть поранені бійці давали відсіч окупантам.
Коли і як ви потрапили на "Азовсталь"?
Я вступив до тероборони Маріуполя 2 березня, думаю: "Чого ж ще чекати?". Місто вже було оточене. Черга до військкомату не стояла, в той день нас було дев'ять добровольців.
З першого ж дня жили на "Азовсталі", стояли на посту "Міст" (міст через Кальміус, розташований поблизу заводу, – УНІАН), прикривали тих, хто доставляв поранених. Кілька змін заходили туди вільно, але незабаром по нас почав працювати снайпер, минув час - прилетів "Град", потім обстріляв танк... В один із днів зміна, яка нас поміняла, протрималася годину і відійшла. Відтоді із заводу я не виходив.
На початку квітня мене приписали до "Азову". Я - не супербойовик. Я працював на будівництві до лютого, не знаю, що героїчного такого зробив. А хлопці, "азовці" – молодці, красунчики! Танки палили.
Мене послали на шлакову гору (звалище відходів металургійного виробництва, – УНІАН). З неї можна побачити літаки до того, як вони будуть над заводом, оголосити тривогу. І коли з кораблів стріляли - вихід не чути, але ми могли побачити, передати, що корабельна артилерія працює. І дивилися на найближчий район - нас намагалися атакувати по прямій. Сиділи там від темна до темна, 14 годин.
10 квітня ми з напарником заступили, а бліндаж вже не дуже був. Пробули дві години - прилетіло, вог з коптера прилетів. Йому - наскрізне в голову. У мене - нога - осколкове, наскрізне. Виповз я з бліндажа, доповів. Швидко прибігли хлопці з Нацгвардії. Один застрибнув у бліндаж, інший турнікет мені наклав. І я поповз з гори, щоб снайпер не бачив. Метрів 400, напевно, повз. Доповз, хлопці з носилками прибігли…
А з напарником було як диво - густий туман всю гору огорнув. Його забрали з позиції прямо на ношах. Довезли до лікарні, але там він помер на операційному столі.
Що було з медикаментами? Як лікарі справлялися з таким потоком поранених?
Я ще застав сильнодієві знеболюючі. Останнім пораненим давали, в основному, парацетамол.
Лікарі прилетіли на вертольотах, коли вже була окупація, коли місто було оточене. Це були хірурги-добровольці, цивільні лікарі. Працювали по змінах, але не знаю, як у них виходило спати. Поранені приходили, приходили, приходили…
На одному ліжку могло спати чотири людини. Ті, хто міг хоч якось сидіти, чекали в черзі, щоб лягти. Прямо біля мого ліжка, за 50 см – шість стільців. Вночі одні сиділи, вдень - інші.
Обстріли поступово посилювалися. Спочатку тільки вдень, потім і вночі. Били по нас, не перестаючи. У нас на лікарні висів прапор з Червоним Хрестом, і вони бачили, звідки ми на обмін виходили. Але воги кидали з коптерів прямо в виходи. Не давали труп винести. Винесення сечі - ціла спецоперація.
Яке було лікуватися в таких умовах?
Уявіть, над головою у бетонній стелі - три дірки, ти зірки бачиш. Кожен постріл чути. І думаєш, що наступна ракета - твоя. Ти безпорадний. Ховатися нікуди. Ну, нікуди! Останній вибух - за метрів 15 від нас, хлопців засипало.
Але якщо хтось починає "скиглити", поруч кажуть: "Не передавай свій настрій іншим. Давай, кіно подивимося, згадаємо приколи якісь". У всіх були закачані фільми, всі кіно дивилися: "Пірати Карибського моря", "Володар перснів". Один подивився - передав іншому, той - третьому. Телефони з одними і тими ж фільмами. Можна було не дивитися, чуєш і розумієш, що там (сміється).
Кожен день з листочка зачитували офіційні новини. Підбили стільки-то, полонених стільки-то взяли, на такому напрямку - так-то. Перший час нас це підтримувало, а потім... У нас же ситуація інша – дірка над головою.
Скільки видавали води? Їжі?
Вода - літр на добу. Їжі - стаканчик зі 150 грамами каші, шматочок сала і чай. Ось і вся їжа на добу. Готували в інших бункерах і це все, що могли фізично донести. Хлопці під обстрілами пробиралися, навіть не знаю, як. Намагалися на машинах везти - їх підбивали з ПТУРів.
Останнім часом, тижнів зо три, нам їжу носили у казанках три людини, і не завжди вони до нас доходили. Було таке, що казанки залишалися нагорі, а їх вже поранених до нас заносили.
Розкажіть, що було після того, як ви вийшли з "Азовсталі"?
Ми за наказом у полон виходили, вірили, що через три дні евакуація. Ніхто не думав, що нас 40 днів у Донецьку тримати будуть.
Виділили під нас два поверхи лікарні на околиці. Годували звичайною лікарняною їжею, але без солі. І дуже маленькі порції. Весь час думали про їжу. Ти поїв - і вже знову їсти хочеться.
Сидіти на ліжку не можна було: "Ти лежачий? Лежи!". Час від часу в двері заглядав хтось із охоронців, заходити їм заборонили, і вони з порога кричали: "Я б вас постріляв!". Пам'ятаю, кадирівець, за яким видно, що не воював, був тільки постовим, заскочив в автобус. Кричить: "Де "Азов"? Покажіть мені "Азов!". Наші у відповідь: "У Мар'їнці! Туди йди! Ну ж бо! Тут без рук, без ніг лежать - знайшли, з ким битися".
Їхні спецслужби, навпаки, підкреслено на "ви", по імені, по батькові. Всім пропонували прийняти громадянство "ДНР" або РФ, на вибір. Говорили: "Лікувати будуть як солдатів. Отримаєте мінімальний термін, як такі, що покаялися". Я: "А потім спокутувати провину кров'ю? На передову?". Я знаю точно, що ніхто з наших не погодився. І точно знаю, як вони набирали в "армію". Ті, хто вів вуличні бої, розповідали: "Заскакуємо в квартиру, а вони в одному кутку, зброя в іншому, кричать: "Ми не воюємо! Ми не хотіли!". Розповідали, що когось з автобуса смикнули, когось з роботи повезли в "військкомат".
Спілкувалися з лікарями, медсестрами? Що у них в головах?
Жорстка пропаганда. Кожен день в їхніх "новинах" вони беруть по якомусь місту і по сім тисяч полонених (сміється). Було, що і Харків не наш був, Західну Україну відхопила Польща, а Угорщина – Закарпаття. Жорстко так.
Це не тільки медсестри говорили. Лікар, який робить перев'язку, розповідає: "Я дивлюся й українські новини, зіставляю, вам інформацію видаю". Але зрозуміло, що "новини" треба було на 10 ділити. Віри їм - ніякої.
Люди там як заручники і накачані ненавистю. Від медсестри я почув, що це ми на них напали, а вони захищаються. Про наступ по всьому кордону говорили: "Це - брехня! Фейк СБУ та Правого сектора. Ви атакували "ДНР" , ми захищаємося". Я онімів. І що їй сказати, як сперечатися, якщо настільки промиті мізки? І так у всіх.
Було таке, що осколки в лікарню потрапили, але це вони самі й лупили, у них практика така є. Хлопці з інших палат бачили, звідки йде вогонь, намагалися пояснити лікарям: "Це в центр і від вас", або "Якби по нас, то випустили б касету, а так 2-3 "Града", чисто для залякування". А ті: "Ні!". Ну, упороті.
Вірили, що вас обміняють?
Весь час нам пояснювали, що ми Україні не потрібні. "Навіщо стільки поранених? Всіх лікувати, всім платити, за кордон відправляти, а у вас і так вся країна в кредитах". Або: "Обмінювати вас не будуть. Вас 2,5 тисячі, ви Майдан влаштуєте, можете в Києві перевернути все. Будете сидіти".
Раз на тиждень, о третій годині ночі - "тренування". Збиралися "на в'язницю", але нікуди не їхали. Востаннє також зібралися, і два кадирівці знехотя зізналися: "Додому їдете. Моліться, щоб нас знову не розвернули". Але щойно охорона вийшла, нас одних водій повіз, тоді повірили, що щось відбувається.
І запам'яталися на обміні їхні полонені - здорові, поголені, пострижені хлопці. А ми - "бухенвальд" з бородами до пояса.
Пережите не сниться вам у кошмарах?
Вже ні. Я вдома.
Влад Абрамов