Автор: Володимир Русанов – лікар-психіатр,психотерапевт, викладач НМУ ім. О.О. Богомольця.
Коли американський репер J. Cole, один із найяскравіших голосів сучасної музики, у 2014 році випустив пісню No Role Modelz, це був трек про Америку — про покоління, що виросло серед блиску шоу-бізнесу, глянцевих образів і фальшивих ідеалів. "No role models and I’m here right now" — "нема прикладів, і я тут сам" — цей рядок став символом розчарування: нікого, на кого можна рівнятися, лише фасад. І хоча створена у серці американської культури, ця пісня виявилася пророчою й для нас. Ми теж опинилися у світі, де зовнішні приклади розсипалися. Покоління наших батьків виживало у 90-х, соціальні мережі підсунули нам культуру "успіху заради картинки", а тепер війна стерла останні ілюзії стабільності. Українська молодь сьогодні живе у світі без рольових моделей: частина у вимушеній еміграції, частина під обстрілами, частина у вічному режимі "виживання". І питання звучить гостро: якщо немає на кого спертися, то чи можемо ми самі стати тими, ким нам так бракує?
Ми живемо в епоху парадоксів. Зовні — картинка успіху: брендовий одяг, селфі з подорожей, правильні слова про психотерапію, здорове харчування та усвідомленість. У соцмережах це виглядає так, ніби кожен другий вже є "role model" — прикладом для наслідування, експертом. Але варто заглянути глибше, і фасад тріскає. За глянцем криється тривога, порожнеча, депресія, невміння будувати стосунки й відсутність базової довіри до світу. Наше покоління, ровесників незалежної України, виросло у тіні двох катастроф. Перша — розпад СРСР і 90-ті, коли правила зникли, закони не працювали, а наші батьки виживали як могли. Вони не передавали нам орієнтири, бо самі втратили ґрунт під ногами. Друга — війна. Вона почалася у 2014 році, а з 2022 стала тотальною: бомбардування міст, тисячі загиблих, мільйони змушених тікати з дому. Молодь масово виїжджає, майбутнє виглядає туманним і нестабільним. У таких умовах легко втратити опору і почати жити "картинкою", а не жорстокою реальністю. Ми дивимося на Instagram і бачимо ілюзію: ці люди ніби щасливі, красиві, багаті, спокійні. Але це не про глибину. У житті немає готових моделей для наслідування. У батьків — свої травми виживання. У соцмереж — свої фільтри. У держави — свої виклики, коли кожен день може принести нові втрати. У результаті ми залишаємося без прикладів. І питання стає екзистенційним: якщо рольових моделей немає, то хто ми? І кого ми самі можемо створити для своїх дітей?
Шукати винних у нашому теперішньому стані можна довго. Частина відповідальності — на історії. Розпад Радянського Союзу позбавив цілі покоління системи координат. Так, це була тоталітарна система, але вона давала зрозумілі правила: що добре, а що погано, яким має бути майбутнє. Коли все розвалилося, батьки залишилися сам-на-сам із хаосом 90-х: бандитизмом, безробіттям, виживанням будь-якою ціною. Вони не мали часу й сил виховувати — вони виживали. Для нас, дітей тих років, "рольових моделей" у сім’ї не було, бо самі батьки балансували на межі.
Друга частина відповідальності — у культурі, яка зайняла цей вакуум. Американська ідеологія успіху прийшла до нас без контексту. Але якщо у США вона історично будувалася на цінностях праці, індивідуальної відповідальності й розвитку, то в нас вона трансформувалася у просту формулу: "успіх = гроші, статус, картинка". І ця формула чудово злилася з нашим пострадянським відчуттям невпевненості: ми почали міряти власну цінність брендами, машинами, квадратними метрами. Соцмережі тільки закріпили це.
Третій шар — війна. Вона остаточно підірвала відчуття стабільності. Путінський режим зруйнував наші міста, забрав дитинство у мільйонів, вбив сотні тисяч. І сьогодні молодь масово їде з країни не тому, що шукає "кращого життя", а тому що хоче вижити. У таких умовах картинка успіху стає ще більшою пасткою: ніби якщо ти викладаєш фото з модної кав’ярні чи з нового айфона, то війна відступає. Але реальність — інша. Усередині ми лишаємося поколінням із подвійною травмою: без прикладів і без стабільності.
Ми не можемо повернути собі ані радянські "правила", ані "свободу" 90-х, ані безпечне дитинство, яке у багатьох забрала війна. Але ми можемо зробити інше — перестати чекати готових рольових моделей і почати створювати їх самі. Це означає не "грати у картинку", а будувати справжнє життя, яке діти зможуть бачити щодня.
По-перше, визнати: батьки не були ідеальними, і в них не було ресурсів. Не варто чекати від них того, чого вони ніколи не мали. Але ми можемо зупинити цей травматичний поколінний цикл — дати своїм дітям іншу модель: теплу, повну поваги, де любов не залежить від грошей чи "успіху".
По-друге, навчитися відрізняти фасад від глибини. Успіх — це не бренди й не підписники в Instagram з Tik-Tok. Успіх — це коли ти можеш залишатися людиною у хаосі: дбати про близьких, бути чесним, мати сміливість говорити про біль і при цьому не втрачати здатність любити.
По-третє, перестати жити "для публіки". У соцмережах завжди хтось багатший, красивіший, успішніший. Але у реальності діти запам’ятають не те, які фото ми викладали, а те, чи були ми поряд, чи слухали їх, чи могли обійняти без умов.
По-четверте, створювати власні маленькі традиції: сімейні вечері, спільні прогулянки, слова підтримки. Це і є "новий кодекс" задля відчуття безпеки та стабільності покоління, яке росте під час війни.
І, нарешті, пам’ятати: рольові моделі народжуються не на сцені й не у стрічці соцмереж, а вдома. У тому, як ми витримуємо удари, як ми несемо відповідальність, як ми передаємо дітям не страх, а гідність. Це важче, ніж викласти картинку. Але це єдиний шлях. Бо в умовах, коли світ горить, найсильніший приклад — це залишатися живою людиною.
Справжні приклади сили й гідності — не там, де нас намагаються переконати. Не в Instagram, не у затишних студіях у центрі Києва, де "експерти" пояснюють, як правильно воювати чи як має жити країна. Вони — серед тих, хто мовчки тримає удари долі й робить неможливе щодня. Це мама, яка вивозить своїх дітей із розбомбленого міста, ховаючи їх під ковдрами у холодному вагоні, щоб вони не бачили руїн. Це пожежник, який після чергового путінського обстрілу лізе під завали, щоб витягти малюка й повернути йому шанс на життя. Це піхотинець, який тримає позицію не заради ордену, а тому що отримав наказ від офіцера, який сам не ховається за спинами, а стоїть поруч. Це волонтер, який ночами сортує коробки, розуміючи, що ці дрібниці можуть врятувати життя на фронті.
Як терапевт я бачу їх біль і страх у розмовах. Цих людей не показують у стрічках соцмереж, їхні історії часто губляться у шумі, але саме вони є мовчазними героями нашого часу. І моє найбільше почуття до них — співчуття і величезна повага. Тому що справжня рольова модель — це не глянцева картинка і не штучний фасад "успіху". Це людина, яка у хаосі здатна залишатися людиною. Якщо ми зможемо передати цю людяність своїм дітям — попри травми, міграцію, війну, втому — тоді у нашого покоління буде майбутнє. Навіть без готових прикладів. Бо ми самі станемо тими, кого не мали, — новими role models для наступних поколінь.