Парамедик-швед Даніел з "Госпітальєрів" в інтерв’ю УНІАН розповів про свій поклик допомагати Україні під час війни, виклики і загрози, з якими стикається на фронті, та дівчину-українку.
35-річний парамедик Даніел із позивним "Швед" служить у медичному добровольчому батальйоні "Госпітальєри". В Україну зі Швеції чоловік приїхав торік. До цього багато подорожував, вивчав медсестринство в Університеті Мальме, згодом працював приватним медбратом у Швеції. Нині - рятує життя і здоровʼя українських військових.
Під час свого перебування в Києві Даніел поділився з УНІАН враженнями від України та українців, пояснив, чому зважився ризикувати власним життям та йти на "чужу" війну.
Даніеле, чому вирішили приїхати в Україну під час війни і долучитися до медичного батальйону? Яким був ваш шлях до "Госпітальєрів"?
Я маю медичну освіту, починаючи з 2019-го, впродовж кількох років, працював медбратом у Швеції. А в Україну вирішив приїхати, тому що це війна не лише України й українців. На мій погляд, вона стосується всіх. Це війна всього вільного демократичного світу. Так, нині війна триває в Україні, але якщо вона не завершиться тут, то може розпочатися в будь-якій іншій країні, наприклад, Швеції чи Фінляндії. Як громадянин Швеції, як європеєць я маю моральний обов'язок допомогти українцям настільки, наскільки можу.
Приїхавши до України, я працював спочатку в американській організації, потім долучився до Третьої окремої штурмової бригади, далі була ще британська організація і 67-ма бригада. У британській організації я зустрів кількох людей, які були частиною "Госпітальєрів". Я зацікавився цим медичним батальйоном, почав читати про них. Їхня система медичної допомоги, те, що вони роблять загалом, мені видалося найкращим і дуже зацікавило. Тому я вирішив приєднатися до "Госпітальєрів". Нині збираюся на схід на чергову ротацію, яка може тривати до двох місяців. Медичний батальйон є важливою частиною мого життя, це моя родина і мій дім сьогодні.
Як ваше рішення сприйняли рідні та друзі? Чи були спроби переконати не їхати?
Спочатку вони були шоковані. Особливо була налякана моя сім'я, оскільки рідні завжди занепокоєні, що може трапитися щось погане. Мій батько намагався переконати мене залишитися вдома. Тому спочатку ми вирішили, що я поїду в Україну на короткий час, а потім повернуся до Швеції і свого звичного життя.
Однак, коли я прибув сюди, то для мене вже виявилося складно залишити цю країну. Чим довше я тут, тим більше відчуваю, що потрібен саме тут – в Україні. У мене з'явилися друзі, колеги, я зустрів дівчину Тетяну. Тому моя родина зрештою зрозуміла і прийняла мій вибір. Вони мене підтримують.
Які ваші обовʼязки як бойового медика? На яких напрямках перебували?
Я перебуваю на сході, на Донецькому напрямку. Наша робота полягає в евакуації поранених. Я працюю на різних етапах. Ми забираємо поранених бійців і доставляємо їх до медичної евакуації чи до стабілізаційного пункту. Це різні види евакуації – щось ближче, щось далі від фронту.
Головна наша мета – зберегти пораненому життя, однак надаємо лише першу медичну допомогу, адже працюємо в польових умовах і через це обмежені в обладнанні. Кейсевак – найближчий до фронту, потім – медевак і стабілізаційний пункт. Коли пацієнт стабілізований, його перевозять до госпіталів чи лікарень найближчих до фронту міст. Для цього ми маємо спеціальний автобус із кращими можливостями для допомоги.
У чому різниця для вас між наданням медичної допомоги у мирний час і в умовах війни? Можете порівняти ваш досвід в Україні та Швеції? Чи було достатньо ваших знань і навичок, щоб рятувати поранених у бойових умовах?
У Швеції я працював у госпіталі, в інших місцях, але ніколи не мав досвіду ургентної медицини, тому моєї підготовки не було достатньо. Коли приїхав в Україну, зрозумів, що швидко маю вивчити багато нового.
Серед моїх колег у "Госпітальєрах" є люди без медичного минулого, але вони професійно виконують свою роботу. Просто фантастично! Тому спочатку вивчав тактичну медицину теоретично, а потім мав можливість практикуватися, засвоюючи знання і навички, які переймав від більш досвідчених колег.
Одним з викликів для мене стали медикаменти, оскільки багатьох препаратів, які ми використовуємо в Україні, у Швеції немає. І мені довелося все вивчити.
Ще виклики – час та умови, в яких ми перебуваємо. Наприклад, коли я працюю в госпіталі, то я маю деякий час, щоб визначитися, чи потрібен пацієнту антибіотик. На війні цього часу просто немає. У кожному випадку ти маєш моментально зрозуміти, що робити і діяти швидко, наскільки ти можеш, і робити все, щоб мати позитивний результат.
Чи були у вас якісь критичні ситуації?
Я був під обстрілами. Мабуть, це моя удача, що уникнув поранень. Однак це реалії війни. Коли забираємо поранених чи пораненого, то часом з перервою у 3-5 хвилин йде обстріл. Але хлопці залишаються на позиціях. Звісно, я теж маю ризики, однак вони менші, ніж у військових.
Як думаєте, що війна кардинально змінює в людях?
Війна впливає на всіх. Це залежить від людини, але воювати, бачити смерті і переживати цей досвід – у кожного це позначається насамперед на сприйнятті життя. Ми з моєю дівчиною зараз проживаємо сильну любов, довіряємо і дбаємо один про одного, адже не знаємо, чи буде у нас завтра. Кілька днів поспіль через масовані атаки дронів у Києві ми спали в укритті, бо це було дуже небезпечно. За кілька днів я вирушу на ротацію, і ніхто з нас не знає, чи зустрінемося ми знову. Тому ці обставини змінюють усвідомленість життя і змушують цінувати кожен день, проведений разом. Ви не можете думати і говорити – зробімо це завтра, адже під час війни ви маєте робити все сьогодні.
Ви двічі відвідували Україну до війни, до 2014 року. Чим був викликаний цей інтерес? У яких українських містах побували? Які мали враження від країни та людей?
Вперше я приїхав до України 15 років тому, будучи 20-річним хлопцем. Тоді я провів у вашій країні десь десять днів, відвідавши Київ та Львів. Однак головна мета моєї подорожі на той час – поїздка до Чорнобильської зони. Я тоді грав у комп'ютерну відеогру українського походження S.T.A.L.K.E.R. і хотів побачити Чорнобиль та Прип’ять. Там мене неймовірно вразило те, як все збереглося. Було помітно, наскільки люди поспішали під час евакуації, оскільки залишили чимало особистих речей. Складалося враження, що в Чорнобилі зупинився час. Через три роки я брав участь у тренувальному таборі для волонтерів в Україні.
На мій погляд, за ці півтора десятиліття від мого першого візиту Україна дуже сильно змінилася на краще, стала більше схожою на західноєвропейські країни. Бо пам'ятаю, що тоді я відчував себе занадто іноземцем. Як громадянину Швеції мені все видавалося абсолютно іншим в плані культури, життя людей. Наприклад, коли йдеш вулицею, то помічаєш багато речей, відмінних від твоєї рідної країни. Але ось нещодавно йшов вулицею столиці України до своєї дівчини на роботу, щоб принести їй їжу, і я вже не бачив відмінностей. Про себе подумав: "Мабуть, я стаю українцем".
Ви згадали, що зустрічаєтеся з українкою. Як познайомилися зі своєю дівчиною?
Я був на сході на ротації, і ми знайшли кішку з кошенятами. Одне з кошенят було хворим, та й кішка теж потребувала допомоги. Тому, коли поверталися, ми забрали котиків із собою до Києва. Перед тим, як віддати тварин волонтерам, мені потрібно було купити деякі ліки. Я зайшов у зоомагазин і побачив там Тетяну.
Я не планував стосунків, адже був дуже зосереджений на роботі. У мене й цивільного одягу не було для побачень – лише одні джинси і футболка. Однак це сталося. Ми обоє любимо тварин. Тетяна дуже приваблива та турботлива.
Чи існує мовний барʼєр у спілкуванні з українцями? Чи розумієте українську мову?
Я вивчаю українську мову вже дев’ять місяців. Працюю самостійно з мовними застосунками, дивлюся відео українською. Планую вивчати і надалі онлайн, зокрема, влітку хочу приєднатися до дистанційного курсу української мови в Лундському університеті в Швеції.
До речі, моя дівчина не говорить англійською чи шведською. Вона зростала російськомовною, тому зараз ми опановуємо українську разом. Маю визнати, з того часу, як я зустрів Таню, моя українська значно поліпшилася. Під час роботи з колегами спілкуюся іноді англійською, але більше стараюся відповідати на питання українською.
Що найбільше подобається в Україні?
Найбільше в Україні мені подобаються люди. Вони – чудові! Коли я вперше був у вашій країні, українці здалися мені надто серйозними, можливо, навіть дещо грубими, адже вони не посміхаються на вулицях. І складалося враження, ніби кожен чимось незадоволений, але потім я зрозумів, що це країна іншої культури та традицій.
Друзі, які з'явилися в Україні, прекрасні. Коли б я не зателефонував, вони готові допомогти за будь-яких обставин. Наші стосунки з Танею для мене теж особливі, адже досвіду такої любові і турботи я ніколи не переживав. Я можу сказати багато хороших слів і про шведів, але насправді у Швеції ми так не турбуємося про своїх друзів і родину. У нас з бабусею чи дідусем не спілкуються часто, а з батьками зустрічаються кілька разів на рік. Натомість для українців родина є важливою частиною життя, так само як і друзі. Мені це дуже подобається.
Чи розуміють європейці, насамперед жителі Швеції, природу війни в Україні? Чи потрібно пояснювати якісь речі, адже Росія не припиняє масштабні пропагандистські кампанії в Європі?
Я переконаний, що більшість жителів Швеції, як і громадян інших європейських країн, розуміють, що основна причина цієї війни – президент РФ Володимир Путін. Він хоче контролювати Україну – ось основна причина, через яку триває ця війна. Інших причин немає.
На жаль, російська пропаганда має дуже сильний вплив у Європі. На мою думку, Росія упродовж років виграє інформаційну війну. Це можна побачити навіть у Швеції, яка є історичним ворогом Росії, і де громадяни завжди розуміли, що таке РФ. Між тим, я спостерігаю зміну ставлення до Росії і всього російського. Я помічав таких людей у соціальних мережах, навіть на вулиці, і в їхніх висловлюваннях звучали ідеї Путіна.
Російська пропаганда є популярною серед окремих груп – прихильників правих ідеологій та націоналізму. І такі люди, за моїми спостереженнями, не читають звичайних медіа, а надають перевагу "своїм" каналам інформації, у яких якраз і поширюється російська пропаганда, які працюють на промивання мізків. А потім ці люди поширюють ідеї серед інших. Це проблема, яку мають розуміти як на рівні Європейського Союзу, так й окремих країн, у тому числі Швеції. І не просто розуміти, а й реагувати.
Яким бачите своє життя після війни в Україні? Маєте мрію?
Найбільше хочу, щоб війна завершилася справедливим миром для України, щоб ваша країна мала можливості успішно розвиватися як незалежна держава. Для мене честь бути в Україні під час війни і допомагати українцям. Я впевнений, що мені буде не соромно дивитися в очі своїм дітям, адже свій внесок у боротьбу за справедливість і мир я зробив.
Ірина Синельник