Блискуча операція Сил оборони України в Курській області РФ поповнила обмінний фонд рекордною кількістю полонених. Переважно - молодих строковиків. УНІАН вдалося поспілкуватися з деякими з них.
"Ми боялися. Одна думка була - врятувати своє життя", - так двадцятирічні солдати-строковики розповідають про свої "враження" десятиденної давності, коли Сили оборони України прорвали кордон у Курській області РФ.
Більшості з них не більше двадцяти. Ні життя, ні пороху не "нюхали". Наймолодшому - Павлу з Сиктивкара - дев'ятнадцять. Каже, що зустрів наступ української армії на позиції в п'ятистах метрах від кордону. Що командування знало про прийдешній наступ ще за день до, "але нічого не зробили".
"Я нічого не бачив, тому що я під землею був. Там під землею весь бліндаж уже у вогні й диму. А так ще дрони літали, стріляли...", - розповідає він.
Павло вважає, що в полон потрапив "через дурість командування: неправильну установку дали": "Командир дав команду піти в лісопосадку. Мене поранили. Я прийшов до тями, тому що ЗСУшник мене розбудив, привів до тями".
До цього, за його словами, брати участь у бойових діях не доводилося: "Досі сподіваюся, що це сон. Буде, що розповісти вдома".
Усі співрозмовники УНІАН із числа полонених російських строковиків розповідають, що вірили: все буде добре.
"У командуванні говорили, що до нас іде допомога. Що евакуація строковиків іде. А ніякої евакуації так і не було... Ми не знали, як діяти, що правильно робити. Вступати в бій було самогубством: строковики, які жодним чином не підготовлені, - проти досвідчених бійців, які не перший рік воюють... Усі були в шоці. Страх був страшніший за невідомість. У нас одна думка була: життя врятувати своє. І це - головне".
"У принципі, ніхто не очікував, що всіх нас візьмуть у полон... Напевно, прям, ось, що буде якийсь наступ, що нам доведеться тікати - ніхто про це не думав", - розповідає УНІАН солдат-строковик на прізвище Гімалетдінов.
Йому - двадцять. Каже, що почувається обдуреним, бо ніхто не попереджав, що доведеться воювати і доведеться тікати. За його словами, командування не готувало жодних варіантів відступу. Тому зі свого опорного пункту строковики йшли до лісу "просто пішки": "Нам сказали, щоб ми збирали речі і бігли в ліс. Звідти вже ми 8 числа о 3-4 годині ночі дійшли до іншого опорника. І о 3 годині дня нас уже взяли в полон... Ми не розраховували, що все так вийде".
Гімалетдінов вважає, що після обміну житиме мирним життям, як до армії. А на запитання, що робитиме, якщо доведеться ще дослужити строкову службу й отримає наказ наступати на Україну, відповідає: "Не знаю. Ще про це не думав... Напевно, доведеться дослужити".
"Ми не воювали. Просто стояли на опорниках за 3-4 км від кордону", - розповідає двадцятирічний строковик із Татарстану Сергій Коробов.
В армії - тридцять днів після призову. Каже, що не очікував потрапити на кордон: "Думав, що строковики не служать на кордоні. Що служать десь усередині Росії, десь у полках сидять". Нібито тому навіть мамі не розповідав, де перебуває: "Я їй точні адреси і дислокації не говорив. Просто говорив те, що я в Брянській області перебуваю".
За його словами, коли українські війська почали наступ, було дуже страшно: "Не знали, що чекати, що розуміти. Нічого не розуміли. Чекали просто наказу, що скажуть. У нас два дні було, щоб прийняти рішення. Командування мовчало. І, ось, в останній день, коли вже, можна сказати, було пізно, дали команду відступати, йти в ліс".
А тепер упевнений, що строковиків потрібно терміново міняти: "Ми, по суті, не повинні були тут перебувати. Ми не воювали, не стріляли жодного разу... По суті, війни не повинно бути. Ніякої".
Дехто був настільки заляканий пропагандою, що готовий був покінчити життя самогубством, аби не потрапити в полон до українців. Один із них - рядовий Федір із Санкт-Петербурга.
"Ми боялися, думали, що все, полон... Ми боялися здатися в полон. Ми не знали, що буде тут. Я просто дістав гранату, а мій товариш сказав: "Давай". Ми обнялися, просто кинули її на землю. Сказали один одному теплі слова останні - все", - розповів він УНІАН.
Утім, обидва вижили, отримали лише осколкові поранення від гранати, що вибухнула.
"З урахуванням того, як це в реальності відбувається зараз, я можу сказати вам тільки спасибі. За те, що врятували моє життя, вилікували, і даєте шанс стати на ноги. Після чого я зможу, завдяки вам, повернутися до себе в країну", - каже рядовий.
Цікаво, що до армії Федір вивчав юриспруденцію, і в розмові з УНІАН усіляко уникав називати війну війною: "Будь-який прояв агресії є неприпустимим, якщо в цьому разі страждатимуть ваше мирне населення, ваші діти, люди похилого віку, ваша історія, культурна спадщина тощо. Він неприпустимий".
На пряме запитання: це СВО чи війна? Знову виляв: "Для мене війна - це коли мої бабуся з дідусем воювали. Ось це війна... Я не був на війні. Я не знаю, що таке СВО, тому я не можу сказати, що це таке... Я на кордоні стояв. Я не воював".
За його словами, не піти в армію, відмовитися служити, він не міг, оскільки "мені це потрібно було, все це було пов'язано з моєю професією". При цьому новини не читав, а коли "все це почалося", розумів, що "буде щось нехороше".
Серед співрозмовників УНІАН виявилися не тільки солдати строкової служби російської армії. Наприклад, поранений у стегно Сергій - контрактник із Новосибірської області РФ.
"Я взагалі мав проходити службу в Южно-Сахалінську, а не тут. Теж на кордоні. А опинився в Мурманську. Військкомат сюди відправив. Усе якось... Вони там свої, я не знаю, політичні та військові теми. Нас із Мурманська привезли, як на кордон. Не попереджаючи, що якийсь бій буде... Я навіть не встиг постріляти зараз. У мене як автомат був чищений. Навіть патрона в патроннику не було", - каже він.
Спогади Сергія від наступу українських військ доволі мізерні: "Бомбардування. Просто бомбардування почалося. Артилерія, танки почали бомбити. Не вилізеш узагалі... Контузії... Усе, в полон взяли".
За словами ще одного нестроковика, 39-річного офіцера прикордонної служби зі Пскова, їхнім основним завданням було "прикриття державного кордону". І ніхто не попереджав про "такого масштабу наступ": "Це було повною несподіванкою".
У розмові з УНІАН прикордонник запевняв, що тільки місяць як був відряджений до Курська. Ба більше, раніше ніколи не брав участі в бойових діях - не має ані відповідної підготовки, ані досвіду. Мовляв, займався "повністю кабінетною діяльністю", до війни ставиться негативно, а про СВО нічого не може відповісти, бо "це справа політиків, я в політику не лізу - не годиться ні за посадою, ні за роботою, ні за людськими інтересами".
Інший офіцер-прикордонник - уже з Курська. 32-річний чоловік у розмові з УНІАН зізнається, що 7 серпня надійшло завдання обороняти кордони: "Відправили як резерв. Опинився на передовій майже".
За його словами, наступ української армії став повною несподіванкою.
"Просто, щоб ви розуміли, нас відправили тільки з автоматами і парою гранатометів. Сказали, у кожну точку доступу треба висаджуватися і далі вже діяти за ситуацією... Чекали на піхоту, начебто звичайний візит на територію в 5-10 осіб. Всякі диверсійні дії... Але ніхто не очікував танкової колони", - розповів він.
Ще один цікавий персонаж, з яким вдалося поспілкуватися УНІАН, - 22-річний мобілізований із Грозного (Чечня) Акраман Масхабов. Незважаючи на те, що російська пропаганда продовжує розповідати нісенітниці про подвиги чеченського батальйону "Ахмат", його бійці теж опинилися в полоні в українців.
За словами Акрамана, єдине завдання було - охороняти кордон. І де під час прориву української армії був "хвалений" спецназ, який, за ідеєю, мав підтримати інших "ахматівців", він не знає.
Каже, служити не дуже подобалося, в цивільному житті було добре. А війна - це погано. Але при цьому, доводиться йти служити: "Ми нічого з цим вдіяти не можемо... Мене мобілізували, мене не питали, хочеш ти чи ні, вибору не давали, я добровільно теж не приходив".
Акраман Масхабов переконаний, що війна закінчиться до кінця року: "З чуток усі кажуть, що у 2024 році закінчиться". Ці ж чутки змушували вірити, що в полоні "будуть різати, вбивати".
"Офіційно ніхто цього не говорив. Просто чутки", - каже він.
Акраман вважає, що правильно зробив, здавшись у полон. Тут, замість очікуваних жахів, нормальне ставлення: давали курити, пити, годували, не ображали. Але, крім цього, схоже, поступово приходить прояснення свідомості: "Ми не думали, що тут це. Наприклад, був приліт по дитячому садку, по мирних жителях. Я не думав, що наші по мирних жителях стріляють. По телевізору я такого не бачив".
Дмитро Ключко