Довгоочікуваний десант ЗСУ на півдні, про який з травня волає російська пропаганда, нарешті відбувся. Але відбувся у неочікуваний спосіб – замість живих бійців у стилі Кринок на Кінбурнську косу відправили наробити "суєти" наземний роботизований комплекс. Причому лише один… Але результат вражаючий.
Важливо і хто відправив. Не якісь там медійно розкручені технологічні бригади – не "еліта", а звичайні сили тероборони. Конкретно – бійці 123 бригади ТРО. Тобто вже навіть "лінійні" підрозділи, завдання яких тримати лінію фронту у обороні, досягли такого технологічного рівня, що здатні відправити морський дрон з "пасажиром" у вигляді наземного дрона, якого з повітря координує БПЛА, і при цьому НРК ще й веде вогонь по цілях (і кудись навіть влучає!).
"Звісно, це поки була лише тестова операція, бо один НРК цілий півострів не захопить. Тим не менш, "анонс" приємний. Це до купи до всіх тих ударів по логістиці та тилах ЗС РФ, які теж завдають не лише "профільні" бригади, а, фактично, всі, кому не ліньки".
Дронів всіх типів у нашому війську стало так багато, що їх використання обмежує лише бажання командирів. Щоб ці всі нові реалії якось впорядкувати, український генштаб вирішив створити нове Командування далекобійного (глобального) впливу.
Чи буде це стосуватися й мідлстрайків та подібних до кінбурнського технодесанту операцій, або лише "далекої руки" – поки невідомо. Як невідомо і хто буде цим командуванням, власне, командувати. Можливо якраз і хочуть відділити мідлстрайки від дипстрайків. Відомо поки лише, що нове "стратегічне" командування буде охоплювати не лише морські й повітряні дрони, але й ракети (підготовка до застосування балістики?).
Тут головне не забувати приказку, що "краще - ворог хорошого". Саме така хаотичність зараз є важливою перевагою українських ударів, адже дає певний елемент оперативної раптовості та "сюрпризу", коли ворог не знає звідки чекати удару.
"Хоча, дійсно, якось цей процес "дронової війни" впорядкувати все ж варто, бо він "живе своїм життям" й розвивається без конкретного стратегічного задуму. Будемо сподіватися, однак, що створення нового командування піде на користь процесу, а не стане зайвою бюрократичною перепоною у його розвитку".
Повертаючись до Кінбурнської коси, варто нагадати, що це історично стратегічне місце на виході з Дніпра до Чорного моря, яке знало вже багато десантів з часу побудови там турецької фортеці у XV сторіччі. Хоча бойові дрони там дійсно десантувалися вперше.
Найбільш буремними для фортеці були XVIII та XIX сторіччя, коли за ці землі боролися Російська й Османська імперії. Кінбурн переходив не раз з рук у руки, у тому числі шляхом десантів.
Так, у 1735 році російські війська турецьку фортецю захопили, але, розуміючи, що зберегти контроль не зможуть, у 1736 році її просто підірвали, після чого зробили звідти фірмовий "жест доброї волі". Турки потім відновили форт, але 1774 року знов втратили на користь росіян.
У 1787 році вже турецький десант намагався захопити фортецю, але невдало. Проте те, що тоді не вдалося туркам, змогли зробити англо-французькі флоти під час Кримської війни.
Ні, вони не робили десант. Вони просто розстріляли маленьку фортецю з довжиною стіни всього у 100 метрів з корабельних гармат. Після чого російський гарнізон капітулював.
А після поразки у цій війні царя примусили форт розібрати. І він не був дуже проти, бо розвиток гарматної справи нівелював будь-який військовий сенс від таких укріплень, які дійсно можна відносно легко "розібрати" артилерією. Саме тому коса не мала стратегічного значення ані у Першу, ані у Другу світову війни.
"Проте Кінбурнська коса відновлює своє стратегічне значення саме зараз, під час російсько-української війни. Адже це не лише останній клаптик Миколаївської області, який контролюють російські окупанти, але й місце для атак на Миколаїв, Херсон, Одесу "шахедами" й ракетами. Передусім це загроза для українського цивільного судноплавства. І саме тому коса, хоч вже й без форту, знов отримала таке важливе значення у ХХІ сторіччі".
Але засоби ведення війни ХХІ сторіччя наочно показують різницю не лише з османськими чи імперськими часами, але й з періодом світових війн ХХ сторіччя.
Тепер, в умовах тотальної мобільності, як ворог може заїхати, відстрілятися по українських містах дронами й ракетами, що знаходяться за сотні кілометрів, а потім втекти, так і ЗСУ мають змогу завдавати вже не лише удари дронами й артилерією по косі, але й навіть тестувати дроновий десант.
Власне, головне питання зараз взагалі не у десанті як такому, а у спроможності ЗСУ створити повноцінну "кілзону" на Кінбурнській косі, щоб російські військові та їх небезпечні вантажі взагалі не змогли туди потрапляти. Технодесант у цьому процесі лише "вишенька на торті".
І якщо це вдасться (а росіяни все менше ризикують завдавати ударів з коси), то тоді, дійсно, й десант з НРК зможе "захопити" спустілий півострів. Але захід туди безпосередньо українських вояків є питанням дискусійним, бо дронова "кілзона" діє в обидва боки.
Причому навіть провал цих тестів з технодесантом - це все одно буде успіх ЗСУ. Адже Кремль намагається робити "буферну зону" на півночі плюс має значні втрати на Донбасі, через що переводить частину тих сил, які могли б піти на південні фронти, на інші напрямки.
"Якщо ж Україна зберігатиме тиск на півдні, то відправляти на інші фронти свої резерви ЗС РФ вже не зможе. А раптом реально ЗСУ підуть на десантування Кінбурнської коси? Тобто Україна таким чином "перетягує" собі ініціативу і ламає плани Кремля на інших фронтах. Так, маленький наземний дрон трошки покатався по окупованому півострову – але яка ж "стратегічна" історія за цим стоїть".
Ситуація довкола Кінбурну напряму пов’язана з більш глобальними процесами – зокрема з масштабною операцію ЗСУ щодо "вимкнення" російської логістики на півні та руйнування російської індустрії нафтопереробки. Бо ворог вояків та навіть ті ж дрони має якось на місце доправити та заправити.
А всі дрони мають або напряму заправлятися пальним, або заряджати батареї від генераторів, які працюють на пальному. Не буде пального на окупованих територіях півдня – не буде й такої потужної кілзони. А якщо й людей на ротацію росіяни не зможуть туди доправити, то локація стає вкрай вразливою навіть для "машинок на радіокеруванні".
Ворог це розуміє і теж намагається щось робити, передусім розвиваючи потужності РЕБ. Втім, лише два сухопутні коридори та морська – майже – блокада на Азовському морі обмежують російські можливості протидії. Як і удари по аеродромах у Криму, звідки російська авіація прикривала зокрема й цю зону. Але тепер ця авіація потребує, щоб хтось прикривав її саму, як до того було з ЧФ РФ.
Так, наче незначний епізод російсько-української війни з висадкою НРК на Кінбурнські косі, але він наочно показує стан справ на цьому етапі протистояння, який можна розділити на дві складові – "технологічна війна" та "ресурсна війна", де зараз Україна отримує перевагу. І питання лише у тому, що станеться, коли ці тренди досягнуть піку восени та взимку?
Україна тут має перевагу вже хоча б тому, що ми раніше адаптувалися до нових реалій, переживши знищення нафтобаз та НПЗ ще 2022 року, й переорієнтувавши свою логістику на децентралізовану модель. РФ лише зараз отримує "свій 2022-й", коли війна переходить на підконтрольну Кремлю територію.
Якщо ці тести з технодесантом та іншими технологічними "приблудами" стануть ще більш масовими й справді результативними на стратегічному рівні, а протидія їм з боку ЗС РФ ослабне, це буде важливий індикатор того, що новий "жест доброї волі" на півдні все ближче, як і перелом у війні загалом. Але це поки ще лише очікування.
Проте те, що Міноборони України вже навіть конкурс на бойових андроїдів оголосило, свідчить, що технологічний напрям як наш головний козир буде розвиватися. Факторів, що можуть цьому завадити, багато, але й темп Україна набрала такий, що зупинити цей процес буде вкрай важко.
ЗСУ вийшли на гарний темп модернізації, у той час як РФ поки не може впоратися з логістичними та нафтопаливними викликами. Все це й обіцяє нам дуже активну осінь, коли обидва процеси - технологічного розвитку України та ресурсного послаблення РФ – досягнуть свого піку.
Андрій Попов