Ранок 24 лютого 2022 року весь світ пам'ятатиме, як початок нічим не спровокованої кривавої агресії Росії проти суверенної держави Україна. Цей ранок у мільйонів буде вічно пов'язано з відчуттям божевілля того, що відбувається, жахом, шоком. Вже через кілька тижнів весь світ буде із захопленням дивитися на мирний народ України, який в лічені дні забуде, що існує страх, і в повний зріст стане на захист своєї землі, дітей, матерів, чоловіків від безперервних обстрілів і бомбардувань, насильства, яке буде сіяти "братній" російський народ, проходячи вулицями українських міст то чоботом, то гусеницями танків, то зруйнованими дощенту лікарнями й дитячими садками. Це все буде потім.
Всю ніч на 24 лютого я, як і багато інших, стежив, не відриваючись, за новинами. Розуміючи, але не вірячи. Не вірячи, попри опубліковані дані розвідок, звіти та запевнення експертів. Не вірячи.
Перше ж повідомлення про введення російських військ в Україну, перша ж інформація про те, що міста знаходяться під обстрілом, повалили мене в ступор. Паніка. Страх. Повільне усвідомлення того жаху, який на нас чекає. Ні, не жаху від розриву снарядів чи падіння бомб. Не страх смерті. Я не міг чути криків, померти від бомбардування, граду бомб, від падаючих на голову уламків будівель чи кулі російського солдата. Не міг, бо я сам росіянин. Тому що я - росіянин.
Думаю, що мільйони росіян, також як я, вранці 24 лютого 2022 року, намагалися усвідомити факт, що наша країна почала повномасштабну терористичну атаку проти народу України заради божевільних планів маніяка в Кремлі і його боягузливої обслуги. Гнів і заціпеніння.
Я вже понад десять років живу в Грузії. Але вранці 24 лютого я, вперше за роки щоденної боротьби пліч-о-пліч з моїми грузинськими братами проти окупації Кремлем грузинських територій, знову гостро відчув, що я росіянин, гостро відчув себе частиною чогось настільки огидного, що ще кілька годин не міг вимовити ні слова. Сподіваюся, таке ж почуття було й у мільйонів інших моїх співгромадян.
Жахливий сором, впасти в ноги українцям і молити про прощення. Як ми це допустили?! Гнів і пекуче почуття відповідальності за те, що відбувається. Мільйони моїх співгромадян в Росії та за її межами живуть в маренні, "але я-то - ні, значить маю - я". Маю. Кожен з нас, чия свідомість не спотворена і не знищена роками й десятиліттями брехні, брехні, імперськими комплексами, які ми з радістю "зжерли", щоб не бачити всього нашої бруду, відсталості, нашого нав'язаного ззовні, але увібраного всередину рабства. Я зобов'язаний. Ми зобов'язані, тому що за все це відповідаємо саме ми. Перед українцями. Перед нашими дітьми. Перед собою. У ці хвилини, за наказом терористичного режиму, українців йдуть вбивати орди збезлюднених фігур у військовій формі, вихованих нашими батьками, які вчилися в наших школах і ходили з нами по одних вулицях. Ми зобов'язані.
Жахливий сором, впасти в ноги українцям і молити про прощення. Як ми це допустили?!
Вже ввечері 24 лютого сотні росіян, які опинилися через репресії в Росії в Тбілісі, йшли маршем проти війни разом з білорусами та українцями - від посольства України до центру грузинської столиці. Ще не усвідомлюючи, але панічно думаючи, що щось потрібно робити. Хоч щось.
Це через кілька тижнів сотні й тисячі російських активістів в Грузії та інших країнах розгорнуть масовані інформаційні кампанії в Росії, щоб розповідати правду про війну, боротися з брехнею. Це потім групи російських юристів у вигнанні будуть тисячами консультувати солдатів російської армії, як відмовитися йти на війну в Україні чи дезертирувати. Лише через кілька днів чи тижнів російські активісти почнуть екстрені збори гуманітарної допомоги для біженців з України, поїдуть допомагати на кордон Польщі. Від безпорадності мирно відстояти свій голос всередині Росії, почнуть палити військкомати й пускати під укіс товарняки.
Це буде потім.
А в перші дні я і всі мої друзі й соратники за кілька годин пройшли шлях від відчаю і пожираючого сорому до повного усвідомлення своєї відповідальності за цю криваву війну, яку Путін почав від імені всіх громадян Росії. Відповідальності й практично істеричної потреби робити, боротися. Хоч щось. Все, що можеш, щоб зупинити, перешкодити.
Ми не можемо в'їхати в Росію, оскільки будемо заарештовані ще на кордоні, але і з-за меж країни ми можемо дуже багато чого. І робимо. Робити. Робити.
З ранку 24 лютого я, і сотні, і тисячі росіян не спали зовсім. "Адже українці не сплять. Їхні міста бомблять. Вони воюють не на інформаційному фронті, а під градом обстрілів". Ми не спали разом з ними, роблячи те, що ми вміємо: мільйони переглядів відео правди про війну серед російської аудиторії; мільйони переглядів відео про взятих в полон російських солдатів, втрати, атаки Росії на мирні населені пункти та бомбардування міст. Буча. Краматорськ. Маріуполь. Ми дивилися відео, як борються українські герої й продовжували свою набагато менш небезпечну і зовсім не героїчну боротьбу, в якій ми не змогли перемогти раніше, щоб не допустити цього кошмару. Тому що інакше не могли дихати, дивитися в дзеркало, виходити на вулицю і дивитися перехожим в очі.
Неможливо порівняти біль і страждання українців, у яких кожен день або годину гинули й гинуть близькі, з будь-яким болем росіян, навіть тих, які боролися все життя проти режиму Путіна. Мені 36. З 17 років я не знаю нічого, крім роботи в опозиційних проектах і організаціях. Не знаю нічого, крім ненависті до режиму в моїй країні, яка окуповує з 2008 року Грузію, анексує з 2014 року Крим, воює на Донбасі, садить і вбиває і самих росіян. Я не "мовчав вісім років" і говорив це публічно завжди. Але я ніколи не відчував себе більш відповідальним за дії моєї країни ніж в момент, коли путінська Росія, включаючи десятки мільйонів моїх співгромадян, зробила останній крок до фашизму, заливаючи міста України кров'ю, а російські - розмазаними на кожному розі буквами Z.
Неможливо порівняти біль і страждання українців, у яких кожен день або годину гинули і гинуть близькі, з будь-яким болем росіян, навіть тих, які боролися все життя проти режиму Путіна
Коли частина лідерів російської опозиції почала вимовляти слова "дискримінація росіян за кордоном", "хороші росіяни", "допомогти росіянам", я і сотні, і тисячі хлопців, які місяцями не зімкнули очей, відчували фізичний біль. Яких росіян?! Кому допомогти?! Нам не треба допомагати. Об'єднаймось, щоб зупинити війну! Об'єднаймось, щоб покінчити з режимом Путіна і російською системою, побудованою на брехні та смерті. Це єдине, що зараз може допомогти росіянам. Об'єднатися між собою і - з усім демократичним світом. Об'єднатися з українцями, якщо вони нам дозволять. Тільки "для боротьби", тільки "зупинити війну", тільки "покінчити з режимом".
Нас не треба рятувати від дії санкцій. Введіть всі санкції проти путінської Росії, якщо це зупинить загибель українців, і ми готові прийняти цю відповідальність і наслідки. Дайте Україні всю зброю, щоб перемогти. Нам не треба допомагати з рахунками, готелями та візами, нам треба допомогти в боротьбі. Як може бути, що будь-хто, хто "підпише декларацію, отримає документ хорошого росіянина"? І той, хто все життя підтримував? І той, хто мовчав? І той, хто підпише, працюючи на ФСБ? Той, хто хоче уникнути відповідальності й спокійно жити за кордоном, нічого не роблячи? Це "хороші росіяни"? Або хороші ті, хто бореться, залишаючись в Росії, виходячи на "останній дзвінок" в дагестанській школі та голосно вимовляючи "Путін - чорт! Ні війні!". Або молодь на концерті в Пітері, яка вигукує "Х*й війні!"? Або тисячі, які малюють "Ні війні!" на купюрах, стінах, зупинках в країні військової диктатури та терору незгодних?!
Введіть всі санкції проти путінської Росії, якщо це зупинить загибель українців, і ми готові прийняти цю відповідальність і наслідки
Вони хіба не "хороші"?! Чи не "хороші "або "погані росіяни", а вільні й нормальні люди.
Публічно вимовляти "дискримінація росіян", "цькування", "допомогти росіянам", коли гинуть українці, коли окупована Грузія, анексований Крим...
Я не можу цього прийняти. Ті, хто бореться, потребують лише допомоги в боротьбі. І вони цю допомогу отримають. А вирішувати, хороший я росіянин чи ні, будуть українці.