Історія з Туреччиною та її "вето" на вступ до НАТО Швеції та Фінляндії прояснюється. План "максимум" для Анкари не обмежується лише претензіями до Стокгольма та Гельсінкі. І виглядає так:
Це, по суті, основні побажання Туреччини. Їх своєрідна ціна за згоду на розширення НАТО. Схоже на історію з Північною Македонією.
Я думаю, компроміс шукатимуть десь посередині. Європейцям в цілому важко зараз йти на такі поступки через можливу негативну політичну реакцію всередині. Туреччина фактично поставила їх перед дилемою: інтереси, пов'язані з регіональною безпекою, або цінності/принципи, декларовані урядами.
Судячи з оптимістичних заяв керівництва НАТО, вони налаштовані шукати компроміс. Ну, або роблять хорошу міну при поганій грі, не знаю.
Думаю, що ця ситуація вимагатиме втручання США, на що також розраховують в Анкарі, оскільки велика частина вищезазначених пунктів стосуються не стільки шведів чи фінів, скільки американців і їхньої зовнішньої політики упродовж останніх шість років.
В ідеалі для Ердогана - це зустріч з Байденом, на якій вони "все порішають". Мені це нагадує торішнє бажання Путіна зустрітися з американським лідером і все вирішити, як би поговорити по душах, відверто, прямо, по-старому.
Судячи з оптимістичних заяв керівництва НАТО, вони налаштовані шукати компроміс
З іншого боку, в цьому і суть зовнішньої політики Туреччини після 2016 року.
Вона стала наступальною, про-активною, прагматично-цинічною та експансіоністською, що загалом відображає характер політичної системи, вибудуваної Ердоганом за понад 20 років.
У цій логіці НАТО перестало бути для Туреччини як якийсь ціннісний майданчик або виключно блок західних держав, а скоріше, як ще один актив, політичний елемент, що підтверджує багатовекторність зовнішньої політики Туреччини, в якій поки що цілком уміщаються такі концепти, як євро-атлантизм, туранізм, пан-ісламізм, пан-тюркізм і османізм.