Протягом усього 2025 року розмови про переговори точилися, фактично, за ініціативою Росії. Так, Трамп виконував роль "посередника", але йому потрібна Росія як партнер у питаннях, що стосуються КНР, йому потрібні гроші. І тут Кремль знайшов, що запропонувати.
У результаті ми мали послідовно кілька "пропозицій", які формувалися як під копірку: зустріч американців з росіянами (або телефонний дзвінок), після чого запрошення до розмови українську сторону. Іноді м’яко, іноді у форматі спроб "доведення до виконання", іноді методом викручування рук.
Тобто ініціатива була (і поки що залишається) у Москви. Українська сторона намагалася переконати Вашингтон, що "Росія не перемагає". Але навіть плани та позиції, що розроблялися з європейськими партнерами, були не початковою концепцією Києва, а відповіддю на позицію або рамки, запропоновані Трампом. Який брав за основу пропозиції та концепції Москви.
У такому форматі успіх переговорного процесу є вкрай складним завданням. Адже твоя позиція завідомо програшна – ти відповідаєш на випади (пропозиції) супротивника. І не можеш змінити рамки обговорення.
2026 рік дещо змінив ситуацію. У березні-квітні стало очевидно, що, як мінімум, у питаннях ударів дронами та ракетами Україна намагається (не без успіху) перехопити лідерство. У Росію почало прилітати багато і регулярно. На фронті Кремль не досяг масштабних змін – "тривають бої за Малу Токчмачку".
США та Ізраїль починають війну проти Ірану. Але, як з'ясовується, очікуваного венесуельського кейсу Трамп не отримує. Більше того, "парасолька безпеки США" над державами Аравійського півострова виявляється не тільки не безумовною, а й дуже навіть дірявою. Війна затягується, причому до непристойності – Трамп був змушений навіть перенести поїздку до КНР (а це пріоритет, як ніяк). На цьому тлі починаються розмови про Україну та її можливості у сфері безпеки...
Теоретично, Путін на іранській війні міг би отримати бонуси. І надати послугу Трампу, результатом якої стало б "викручування рук" Зеленському.
Йдеться про спробу Кремля стати "посередником" у розмові Ірану та США. Але формальне місце медіатора вже зайняв Пакистан. А, якщо говорити про непублічний обмін посланнями, Іран не надто прагне просити РФ про допомогу такими послугами. Швидше, навпаки, Росія нав'язується на роль "листоноші".
Українське питання тим часом відходить на другий план, навіть не на другий, а на "третій і нижче" план у сприйнятті Білого дому. При цьому на обговоренні, як і раніше, перебуває план Дмитрієва (чомусь названий планом Віткоффа), нехай і сильно змінений.
Але Трамп обмежений у часі. Якщо його переговорний трек не буде успішним, то ймовірна зміна формату. У вигляді створення нових рамок, де посередниками можуть бути не тільки США, але й ЄС, і КНР. А значить і "плани миру" будуть формуватися заново. Без умовних "фондів на відновлення імені Трампа", зате, можливо, з механізмами потенційного тиску на обидві сторони.
Путін також обмежений у часі. 20 вересня – вкрай важливий день голосування в РФ. І відсутність динаміки на українському напрямку (у розумінні того, як і скільки триватиме війна) для нього ризикована. Нові можливі переговорні рамки (за участю ЄС і КНР) – не вигідні.
Тепер про перемир'я і дати. З огляду на сказане, ми мали різке пожвавлення російської дипломатії на американському напрямку.
Це і чергова поїздка Дмитрієва (до речі, дуже навіть не безуспішна для РФ), розмови Лаврова і Рубіо та, нарешті, бесіда Трампа і Путіна. І "жест доброї волі" від Росії – оголошення Путіним перемир’я.
Важливий аспект: як і минулого разу, "перемир’я" оголошує Путін. А Україна його виконувала раніше і, за ідеєю, мала б виконувати зараз. Тобто, знову питання про ініціативу в переговорах. Де, на думку РФ і США, є єдина сторона, готова пропонувати базу для розмови, ідеї перемир’я – це Росія.
Але трапляється несподіване для Кремля. Зеленський вирішує показати, що в таку гру з "перемир'ями" можна грати "в дві руки". Оголошує свої дати, де початок припинення вогню на два дні раніше.
У Кремля вибір вкрай неприємний. Погодитися = розписатися (як це розумітимуть російське населення та еліти) у слабкості. Адже дрони та ракети летять, Туапсе та Перм горять, паради скасовують. Не погодитися та наполягати на своєму – з великою ймовірністю отримати атаку 9 травня. Якщо не по Москві, то по кількох важливих об’єктах в інших містах.
Другий варіант видається Кремлю більш перспективним. Причина – необхідність певних змін на фронті. У тому числі за рахунок непопулярних управлінських рішень. Наприклад, мобілізації. А для непопулярних рішень треба налякати населення ще більше. І зіграти на політичній мобілізації на страху. Як це було перед другою чеченською війною. А заодно – спробувати підняти ставки на зовнішньополітичному тлі.
Що, в принципі, і відбувається. Путін, не чекаючи результатів "перемир'я", заявляє про вихід з переговорного процесу.
Нелогічно? Адже навіть оголошене ним перемир'я – частина переговорного процесу зі США та Україною. Тобто вийшов – обнулив і це питання. Ще один привід для України подивитися, де в Росії горить не так яскраво.
Але для Путіна альтернатива набагато гірша – втрата ініціативи в переговорному процесі означатиме, що можлива поява нових рамок для обговорень. Які спочатку формулюватимуться не в Москві. А значить доведеться говорити "ні" на початковому етапі, замість того, щоб звично міркувати "ми за мир, але в разі...".
Кремль намагається не просто повернути ініціативу, а й різко підняти ставки. Адже тема "Донбасу", без якої не складається "картина перемоги", яку можна представити населенню, з одного з обговорюваних пунктів переноситься в умови для простого початку розмови.
Якщо восени це "обговоримо, як і чи можливо", то зараз "спочатку Донбас, потім поговоримо". Умови, неприйнятні вже для України. З компромісами щодо території без передачі їх РФ безпосередньо, частина населення (не більшість, але істотна частина) могла б погодитися. А ось з виходом з Донбасу як "попередніх умов" – вже складно.
На що ж сподівається Путін? На кілька речей. Це можливість зіграти роль посередника між США та Іраном (все ж таки), на внутрішньоросійську мобілізацію суспільства через страх і, можливо, військову мобілізацію. І на спробу домогтися перелому на фронті до осені.
Альтернатива – активно розігрувати дипломатичну карту зі США. Адже для Трампа вихід однієї зі сторін з переговорів – провал. Перед поїздкою до КНР і проміжними виборами. А отже, є шанс, що у Вашингтоні замисляться над "викручуванням рук" українській стороні. Такий підхід можливий і РФ розроблятиме такий трек.
Паралельно – намагатися грати на внутрішньоукраїнському полі, на протиріччях всередині українського суспільства. Тим більше, що українські політики з дивовижною наполегливістю намагаються створювати конфліктні точки. Кремль просто спробує "розігріти" ситуацію.
І, нарешті, третє, хоч поки що й малоймовірне – масштабна катастрофа всередині України. Ядерний удар – навряд чи. А ось спробувати, наприклад, завдати удару по всіх мостах через Дніпро, або взагалі зруйнувати одну з дамб каскаду – цілком ймовірно. На жаль.
Але тут Путіну все ж страшно перед можливою реакцією на зовнішньому полі. Тому цей напрямок, поки що, швидше буде елементом шантажу, ніж реальністю.