Сирія наразі є єдиною країною, з якою Україна двічі встановлювала дипломатичні відносини – 31 березня 1992 року та 24 вересня 2025 року, безпосередньо під час зустрічі президентів України та Сирії. А також однією з небагатьох, з ким ми такі відносини офіційно розривали – це сталося у 2022 році.
Втім, чи дійсно нова Сирія є нам дружньою? Безумовно, вона не є ворожою, що вже досить гарний здобуток. Адже Асад колись "присягався" надати Кремлю 16 тисяч найманців задля війни Путіна проти України, але не зміг. Проте через мережу російських "туристичних агенцій" до РФ заїхало дійсно багато сирійських найманців – тисячі, хоча й не десятки тисяч.
Переважно тих, хто вже воював у громадянській війни у Сирії під керівництвом російських приватних військових компаній. Це взагалі традиційна для РФ практика – "переїздити" на українські фронти з Африки чи Азії разом з місцевими "бойовими рабами", яких що у Сирії, що в Україні використовували як "дешевих штурмовиків". Так само вони тягнуть своїх міньйонів і з Буркіна-Фасо, і з інших країн третього світу.
Таким чином, вже те, що ми відновили відносини з новою сирійською владою автоматично зменшує "кормову базу" для російських ПВК, що вже непогано. Але чи дійсно оновлена Сирія стала нам дружньою? Вона так довго зазнавала репресій та жорстокості з боку росіян, які саме на сирійських містах "протестували" свою тактику руйнування міст "вогневим валом" артилерії, що, начебто, альтернатив тут і бути не може. Але в реальності все складніше.
Після перших відверто антиросійських заяв та дій взимку й навесні (одразу після перемоги революціонерів), зараз перехідний уряд аш-Шараа став "дрейфувати" кудись не в той бік.
Ось, наприклад, ще у травні Сирія "витискала" РФ з ключового сирійського порту у Тартусі де, за сумісництвом, була головна база російського флоту за кордоном, яка забезпечувала логістику РФ в усьому регіоні Африки та на Близькому Сході. Передувало цьому розірвання контракту з РФ на управління цим портом, який передавався росіянам у оренду на 49 років.
А вже у серпні стало відомо, що нові сирійські банкноти, де буде на два нулі менше, ніж було у Асада, друкує саме російський "Гознак". Так, він друкував гроші і для уряду Асада, але це вже новий контракт на нові банкноти. Хоча ще у тому ж травні сирійська влада планувала перенести ці замовлення до Німеччини або ОАЕ. Передумала…
Росіян з їхніх баз у Сирії так і "не дотиснули" - їх стало кількісно менше, але вони сидять там і зараз. А під час липневого візиту сирійської делегації на чолі з головою МЗС та міноборони (що показово) до Москви, сторони домовилися про "інвентаризацію" та подовження угод між РФ та Сирією, залучення РФ у "постконфліктне відновлення країни" та "прискорення" відновлення міжурядової комісії з торгово-економічної співпраці.
Найбільш показовою (та цинічною) була заява Лаврова, де він "подякував за забезпечення безпеки російських громадян та об’єктів у Сирії", маючи на увазі військові бази та російських вояків, які ще нещодавно буквально полювали за сирійською опозицією та руйнували там цілі міста авіацією. А тепер – все ок. Руки потискають… Не дивно, що саме влітку допомога від ЄС пішла на спад.
І це на тлі того, що Україна не є стороннім глядачем у сирійських подіях, хоча наш внесок, звісно, не був там ключовим.
Попри те, що офіційно Україна заперечує свою залученість до сирійських грудневих подій, коли режим Башара Асада було повалено, ще у липні минулого року наш ГУР визнавав удари по тих же російських аеродромах у Сирії, за "забезпечення безпеки" яких зараз так дякував Лавров новій сирійській владі.
Та й сам Кремль та Тегеран цілу медійну кампанію та виступи у ООН присвячували залученню України у події сирійської революції. А вже те, що українська офіційна делегація на чолі з міністром зовнішніх справ Сибігою серед перших відвідала Дамаск (вже у грудні – буквально за кілька днів після повалення Асаду) свідчить про нашу зацікавленість у цій країні. Зацікавлені ми нею через залученість – і вразливість – там РФ.
Саме у грудні Дамаск та Київ домовилися про відновлення відносин, а українські дипломати навіть вивісили український прапор над колишньою будівлею посольства України, яке було тут ліквідоване ще 2016 року (зараз за цей регіон відповідає наше посольство у Лівані).
Тоді ж Україна надала сирійцям гуманітарну допомогу у вигляді 500 тонн борошна за програмою "Зерно з України", а також започаткувала "міжнародну гуманітарну коаліцію "Продовольство з України", де українське продовольство закупалося б західними донорами (передусім європейцями) для потреб сирійців.
У березні поточного року ця та інші ініціативи обговорювалися на конференції у Брюсселі, де було виділено на підтримку Сирії 5,8 мільярда євро та було погоджено подальше зняття санкцій та різних обмежень, які поступово стали ліквідувати одразу після втечі Асада до РФ.
І Україна на цій конференції відверто лобіювала збільшення підтримки для Сирії (і не лише тому, що це додаткові закупівлі українського зерна за європейські гроші).
На тлі тих контактів зими-весни 2025 року, нинішнє відновлення дипвідносин президентами Зеленським та аш-Шараа у Нью-Йорку відбулося дуже рутинно та без фанфар. Українська сторона обмежилася коротким повідомленням на пару абзаців, а сирійська - й того менше, більше концентруючись на зустрічах з європейцями, американцями тощо.
Причина такої поведінки сирійців досить проста – Ердоган та складна ситуація у країні, де протурецька влада втрачає позиції. Фактично, Сирія починає працювати за турецькою "схемою" нейтралітету, коли ти заробляєш політичні бали (а часто просто заробляєш) одночасно і на РФ, і на Україні, і на ЄС зі США. Що, безумовно, не влаштовує всіх, крім Кремля, для якого "розділяй і володарюй" це кредо всієї зовнішньої політики.
Так, Сирія зараз як та "дівчина на виданні". Сирійці отримують українське борошно, європейські гроші та російську нафту. Вже нова влада нарощує постачання російської підсанкційної нафти. Її обсяги вже перевищили, за даними західних ЗМІ, рівень часів панування Асада. То навіщо ж обирати якусь окрему сторону, якщо вигідніше бути посередником?
Але ця ситуація "розмиває" й без того слабкий суверенітет Сирії, а РФ поширює свій вплив саме через нафту та зброю – якщо купуєш, то ти вже залежний. Тим паче, що російська "закладка" у виглядів військових баз, які "забули" вигнати з Сирії, набирає потужності саме як центр опору новій владі.
Бо "однією рукою" Путін тисне руки міністру закордонних справ Сирії, а іншою – намагається об’єднати проасадівські сили у єдиний фронт під "брендом" Сирійського народного спротиву, що координується самим Асадом, який перебуває у РФ.
Аш-Шараа, як давній ворог Кремля, не може цього не розуміти. Але він у безвиході. Влада його слабне, а ніхто – у тому числі й турки – не готові надати допомоги у протистоянні з Ізраїлем.
Ізраїль же фактично будує на частині зайнятих друзями територій власне "ЛДНР" на півдні Сирії. Плюс активізувалися курди на північному сході (у ЗМІ циркулюють чутки, що також не без сприяння Ізраїлю, хоча наразі перевірених доказів немає). На заході ж недобитки проіранської Хезболи на кордоні з Ліваном налагодили контрабанду зброї (і не тільки), через що там теж стабільно "гаряче".
Плюс, на півдні, за умов неспроможності влади дати відсіч, утворився "Ісламський фронт спротиву", який спрямований на "звільнення територій від ізраїльської окупації", але діє – у координації з асадитами. Тобто знов "рука Кремля".
Кремль позиціонує себе як посередник з Ізраїлем і пропонує сирійцям зберегти російський вплив у країні та навіть посилити його в обмін на гроші, нафту та безпеку. Під час тієї ж зустрічі з сирійцями у Москві РФ запропонувала відновити "патрулювання кордону" як буферу між Ізраїлем та Сирією, де Кремль взяв би на себе улюблену роль "миротворця". Щоб зробити залежними від себе одразу і Сирію, і Ізраїль, і Туреччину з Іраном, та навіть США з ЄС і КНР, які залежні від цін на нафту і торгових потоків в обхід РФ.
Цікаво, що російські ЗМІ подали цю пропозицію як ініціативу Дамаску, хоча ізраїльські медіа це спростовують – це була саме російська пропозиція, а медійну кампанію вони запустили, щоб дискредитувати аш-Шараа в очах європейців.
Але виглядає так, що пропозиція погоджена з Ізраїлем, якому росіяни зручніші та "звичніші", ніж нова протурецька влада на прикордонні.
Адже з Туреччиною Ізраїль на межі війни – якраз за вплив за Сирію та регіон загалом. Не дарма турки "накачують" військами Кіпр та проводять спільні навчання з Єгиптом, все більше налагоджують контакт з монархами Перської затоки, на тлі вкрай агресивної політики Нетаньяху (ракетний удар по Катару став "червоною лінією" для більшості держав регіону). Турки відновлюють "коло ворогів" довкола Ізраїлю, який, наче, і сам радий всіх навкруги сусідів зробити ворогами.
І виходить, що Кремль зараз одночасно підтримує всі сторони конфлікту, спеціально "розпалюючи" Сирію та Близький Схід. Він послаблює нову сирійську владу, одночасно "підкупаючи" її нафтою та обіцянками, робить її все більше залежною від російського "посередництва", але й підтримує агресивні ініціативи Ізраїлю щодо самої ж Сирії. Паралельно підтримуючи Палестину, ХАМАС та Іран проти Ізраїлю.
Так, на Сході все складно. Але головна проблема, що Кремль там, за суперечливої активності (де не треба) та пасивності (де, навпаки, треба діяти) Трампа, поступово відновлює свої позиції.
Власне, про це й їхав домовлятися аш-Шараа у Нью-Йорк, разом з його "патроном" Ердоганом – шукати підтримки Трампа, який один має вплив на Нетаньяху. Бо якщо не отримати підтримку від Заходу – передусім США та ЄС, то у Сирії фактично не буде вибору, крім як іти на повідку РФ. А це ставить під сумнів зокрема й українські зусилля у регіоні щодо подолання там російського впливу.
І це при тому, що ЄС вкрай зацікавлений у проєкті газогону "Катар-Європа", який має проходити територією Сирії та Туреччини.
Варто додати, що РФ втрутилася у сирійську громадянську війну саме тоді, коли почалася підготовка до реалізації цього проєкту. Яке співпадіння…
Те, що проєкт турецько-катарський - не дуже подобається і Ізраїлю, його інтереси співпали з російськими.
Плюс територією Сирії йде одна з важливих гілок "Шовкового шляху" в обхід РФ, який буде заблокований доти, доки там триватиме війна та не буде централізованої влади. А тим часом китайські товари до Європи проходитимуть територією РФ та Білорусі, які на цьому й зароблятимуть. Що навряд чи відповідає інтересам як ЄС, так і України.
Про те, наскільки це все важливо для Туреччини годі й казати. Причому турки ув’язують "сирійську кризу" та "український конфлікт" у єдину проблему. Не дарма Ердоган чи не всі перемовини з лідерами інших країн починає під приводом "України та Сирії".
В обох напрямах Анкара є прямим суперником Кремля, проте залежність слабкої турецької економіки від заробітку на посередництві між РФ та Заходом робить Ердогана не готовим дати росіянам відсіч. Принаймні поки що. Звісно, якщо йому тут не "допоможуть" європейці та Трамп своїми митами й санкціями, які заблокують російські поставки у тому числі й турецькою територією.
Сучасна Сирія поки що не здобула повної суб’єктності. Втримати перемогу виявилося складніше, ніж її отримати.
Особливо, коли в тебе немає покровителів, які б не були так чи інакше залежні від Кремля, а нові потенційні партнери діють непослідовно та нерішуче.
А це сприяє й "відкату" сирійсько-українських відносин. В результаті, сподіваючись на надійного союзника, який зазнавав ударів та знущань російських загарбників, як і ми – з 2015 року, ми отримали чергову "нейтральну" країну, яка все більше втрачає суб’єктність через слабкість. А слабкість сприяє поверненню російського впливу.
Але Сирія варта того, щоб за неї поборотися і нам, і європейцям (навіть за бездіяльності Трампа), адже це ворота одночасно і до Азії, і до Африки. Хто контролює Сирію – той контролює і Близький Схід. І нам потрібно, щоб там були дружні до нас та до ЄС сили, а не "Асад 2.0". Важелі впливу у нас та у європейців у регіоні ще є, але з кожним місяцем їх стає все менше.