Новий 2026-й рік геополітично почався 3 січня з "бліцкригу" США у Венесуелі, коли американці викрали місцевого диктатора Мадуро на вертольоті й за 30 хвилин втекли. Вся ж операція йшла близько трьох годин.
Американці неодноразово намагалися робити такі швидкі десантні операції з захопленням незручних лідерів інших країн (переважно у Латинській Америці), але такий блискавичний результат був уперше. Найближчою аналогією була операція з захоплення диктатора Нор’єги у Панамі у 1989 році.
Але навіть вона тривала загалом 1,5 місяці, а безпосередньо захопити автократа вдалося лише на 13-й день спецоперації. Він цей час переховувався у посольстві Ватикану, звідки його, врешті, "попросили" - прямо на літак до суду у США. Приводом також була боротьба з наркотрафіком, на тлі передвиборчої кампанії.
Та операція вважалася успішною, попри вбивство до тисячі громадян Панами та близько 25 американських вояків (не рахуючи поранених). Хоча цілі тієї спецоперації були досягнуті, Картеру це скоріше нашкодило політично, ніж допомогло, адже пересічні американці навіть такі втрати та саму цю війну сприйняли не дуже схвально.
Бо ще "свіжим" був В’єтнам та провальна спецоперація у Тегерані, де щойно створена американська "Дельта" зазнала принизливої поразки та втратила свій флот вертольотів та літак.
А, ось, у Венесуелі США нікого не втратили, тоді як Каракас заявляє про 100 загиблих, серед яких 32 - кубинських найманці з особистої охорони Мадуро.
Піком такої активності американців були 1960-ті, коли постколоніальні війни та боротьба за сфери впливу була на піку – Домінікана, Куба (невдало), трохи раніше – Гватемала тощо. Тоді, до речі, американці теж згадували про Гренландію, що було певним відлунням "доктрини Монро" початку ХІХ сторіччя.
Доктрину публічно оголосили 1823 року. Після чого підконтрольна Вашингтону територія у Північній Америці зросла у кулька разів у межах політики "Westward Expansion" 1830-1860-х років (американський аналог "збирання земель"). Потім – територія США ще збільшилася. Але вже під трошки іншими гаслами. Але значно більше за юридичний контроль територій збільшився фактичний плив США на американському континенті.
Адже саме це і є суть "доктрини Монро" в усіх її тлумаченнях – контроль над Західною півкулею планети, звідки американці планомірно "витискають" вплив інших колонізаторів, залишаючи цей вплив виключно собі.
І саме це зараз намагається повернути Дональд Трамп – "доктрину Монро", але у більш пізній "редакції", де ставка робиться на маріонеткові режими – на "васалів".
Фактичним керівником Венесуели зараз буде держсекретар Рубіо, який й був ідеологом цієї концепції як неоконсерватор. Як етнічний кубинець він дуже добре знає регіон. Проте класичні представники MAGA – ізоляціоністи. Що й формує певний розкол всередині Республіканської партії США перед цьогорічними виборами.
Примітно також, що Вашингтон вирішив робити ставку не на венесуельську опозицію у особі її лідера Марії Корино Мачадо, а на віце-президентку в уряді Ніколаса Мадуро – Делсі Родрігес.
Бо, по-перше, Мачадо забрала собі Нобелівську премію миру, яку Трамп вважав "своєю" (яке жахливе "неподобство"), а, по-друге, мала найбільшу підтримку з боку Демократичної партії США. Робити зміну влади у Венесуелі, щоб "подарувати" демократам "карти" під вибори? Трамп цього не допустить, звісно.
Тому він взагалі не "демонтував" диктаторський режим Мадуро, а просто його очолив. Бо цей режим тепер залежний від волі Трампа і готовий йти на будь-які поступки щодо надр (передусім – по нафті). А ось демократично обраний режим з підтримкою населення… Та ну, ще рівноправних умов собі захоче – як, ось, Україна з угодою по надрах, де Трамп змушений був "облизатися" й відступити від кабальної колоніальної угоди на більш помірковані й рівноправні позиції.
Нащо так ризикувати з Каракасом? "Краще слабка маріонетка у руці, ніж незалежний демократичний уряд у небі", - певно щось таке собі думав містер Трамп. Але це вже почало давати деякі "побічки". Адже це вже стало аргументом для критики Трампа, через що Рубіо доводиться чи не щодня виправдовувати свого боса перед ЗМІ та світовою спільнотою. Хоча робить він це не дуже завзято, бо теж знаходиться "на куражі" і разом з Трампом погрожує всім, що вони стануть наступними. Кому саме? Там цілий список.
Сильно напружилися на Кубі, адже вони фактично вже вступили у збройну боротьбу зі США й навіть понесли перші втрати.
Як і Мадуро раніше, кубинці зараз проводять "масштабні навчання" на узбережжі та всіляко залякують американців, щоб ті не пішли на відкриту атаку проти Гавани. Але виглядає це не дуже… Бо старезні радянські "КУБи" у якості ППО на Кубі - це не лише відвертий каламбур, але й навіть слабше за те російське, що було у Мадуро і вже не спрацювало. Та й у владі на Кубі, відверто, далеко не Кастро. Ніякої ідеології там вже не залишилося – лише страх за втрату влади.
Попри це, на користь Куби грає те, що там немає нафти, рідкісноземельних елементів та взагалі нічого, що могло б зацікавити Трампа й "окупити" військову операцію для США. Там також немає такої масштабної наркоторгівлі зі США, а хвилі мігрантів, власне, вже давно "схлинули". Тобто, попри особисті мотиви Рубіо та реваншизм Трампа, Куба не виглядає для США надто цікавою. Принаймні поки що.
Американці ще трохи встигли "полякати" Колумбію, Мексику, Сомалі, Іран. Дещо дісталося Індії (але виключно у контексті мит). Чомусь обійшлося без залякувань Канади, проте Гренландії дісталося найбільше. І, схоже, саме спробами "купити Гренландію" Трамп займеться найближчими тижнями. Навряд чи він реально "купить" острів, але точно змусить європейців чимось поступитися. Чистий геополітичний рекет. Якраз у традиціях ХІХ сторіччя.
Але найбільше зараз напружилися іранці, де вже фактично йде громадянська війна, на тлі розвалу економіки.
А також – росіяни. Бо Кремль вже втратив до 20 мільярдів доларів лише офіційних інвестицій у Венесуелу. Втратив ринок збуту зброї, а також важливий хаб свого "тіньового флоту", який курсував між РФ, ІРІ, Венесуелою та КНДР. Ми його називаємо "російським", але насправді він просто обслуговує росіян, а є, так би мовити, "світовим чорним ринком", на який десятиріччями всі заплющували очі.
До речі, 120 бійців російського угрупування "Екватор" (переважно ексвагнерівці) нічого не змогли вдіяти проти американського спецназу. На відміну від кубинців, вони навіть у бою не "засвітилися", а були просто спостерігачами.
І тут варто уточнити, а чому ж довкола Мадуро було так багато іноземців? Бо Венесуела ніколи не була монолітна, й сам Мадуро нікому не міг довіряти. Власне, американська спецоперація це довела. Адже спротив "Дельті" намагалися хаотично чинити саме найманці, тоді як армія та мадурівські "тітушки" просто пропустили американців до "тіла" свого "патрона".
Чому так? Бо влада у Венесуелі була конгломератом наркоторгівців з "Картелю сонць", контрабандистів (які займалися у тому числі й "тіньовим флотом") та бойовиків (типу "армії", яка на ділі була схожа ще одне бандитське угрупування). Хоча чому "була" - Трамп все залишив як є, просто очоливши всю цю кримінальну структуру.
Ось, наприклад, Делсі Родрігес, яку США та навіть Конституційний суд Венесуели визнали "виконуючою обов’язки президента". Вона є не "венесуельскою Набіуліною" - технократкою з західною освітою, - а представницею цілого клану контрабандистів, які контролюють експорт й імпорт у "імперії Мадуро". Так, її брат є головою парламенту, а батько був засновником венесуельського соціалізму (передтечею чавізму) й є певним "ідолом" для лівих сил країни. Попри лівий бекграунд, цей клан дійсно дуже залежний від зовнішніх грошових потоків, які своєю блокадою США зараз взяли під контроль – і взяли "за горлянку" всіх цих "родрігесів".
З Венесуельською армією теж все зрозуміло – генерали хоч і були у цій "триаді" при владі, але на других та третіх ролях.
Бо це не клан як такий, а купа представників менших картелів, які отримували "у кормління" якісь галузі або регіони. Їм Мадуро був вкрай незручний. І вони його відверто "злили", як і "родрігеси".
А, ось, "картель Сонць" - тут все складніше. Головний там зовсім не Мадуро, а Діосдадо Кабельо – ексвіце-президент та теж "т.в.о президента" на початку 2000-х, який потім передав владу більш харизматичному Чавесу (але зберіг владу через Національну асамблею). І зараз досі незрозуміло – чи Кабельо теж "злив" Мадуро в обмін на недоторканість, чи це для нього програш, і всі тепер будуть "ділити" загарбане "сонцями" за останню чверть сторіччя. Оскільки зараз йде мова про "уряд національної єдності" з залученням й цього клану, то, скоріше, перше – Мадуро просто пожертвували заради збереження режиму загалом. Але час покаже.
Втім, це лише якщо говорити про привладну тусовку. Але є ще опозиція, яка після перших танців на площах перейшла до певної апатії. Адже всі надії на демократичні вибори Трамп відкинув особисто. А опозиція - це не лише народ, але й купа регіональних кланів, які вже озброєні й "на низькому старті" для боротьби за владу.
І, що цікаво, на хвилі антиамериканських настроїв через відвертий рекет Трампа щодо нафти, чутно все більше голосів про те, щоб і прихильникам Мадуро з числа армійців й менших кланів "сонць" (це не один клан, а конгломерат з ексгенералів), і опозиціонерам об’єднатися для боротьби проти "родрігесів" та США. Так, все складно і поки що "підвішене" у повітрі. Тим паче, що сусідні країни та Іспанія, яка досі там вкрай впливова, публічно виступили за швидкі вибори. Але Трамп, відкладаючи ці вибори, цілком може втратити й те, що здобув, отримавши собі нову халепу.
Собі і нам. Адже українцям важливо, щоб ця криза, як і іранська, закінчилися якомога швидше і, звісно ж, повним розгромом антизахідної "вісі зла". Примітно, що нафтові котирування наче й не помітили ці кризи, що свідчить про перенасичення ринку нафти у світі. Певні "конвульсії" пішли лише у Китаї, адже саме там "зливаються" основні потоки "тіньової" нафти з РФ, ІРІ та Венесуели.
Втім, з венесуельских активів китайці переважно вийшли ще у 2016 році, коли Мадуро гроші китайські взяв, але майже ніякої нафтової інфраструктури не побудував – просто "кинув" партнерів.
На радощах цю нішу тоді зайняли росіяни, які активно інвестували "дерев’яні", а тепер рвуть на голові волосся (вдруге – після Сирії) й намагаються врятувати хоч щось, малюючи на бортах "тіньового флоту" російські триколори.
Дарма, як показує Трамп та його "каперські" схильності – такі судна американці вже почали банально захоплювати, під приводом "фальшивого прапору". А військовим кораблям та субмаринам з РФ доводиться лише мовчки спостерігати за цим черговим приниженням.
Власне, арешт танкерів "тіньового флоту" - це такий "тренд сезону". Минулого року його започаткували французи, а цього року на Балтиці вже встигли відзначитися цим навіть фіни (яких, до речі, Кремль теж побоявся хоч якось зачепити, бо розуміє, що другий фронт на Півночі зараз точно не потягне). Про спроби морської блокади на Чорному морі силами України вже не писав хіба що лінивий. І це все б’є по нафтових прибутках Кремля, що є для нас важливим фактором. Як і сам прецедент, що захоплення російських/венесуельских/іранських суден "під фальшивим прапором" - це вже нова норма.
Проте показово, де саме отой російсько-венесуельский танкер "Белла/Марінера" було захоплено американцями – у водах між Ірландією, Ісландією та все тією ж Гренландією. Що точно не є випадковістю – Трамп наочно демонструє межі своєї "зони впливу". До якої Україна якраз не входить.
Власне, тому він і намагається всю свою другу каденцію якось "продати" Україну Кремлю – в обмін на підтримку проти КНР та на тиск на ЄС (так-так, у трампівській версії "доктрини Монро" прямо вказано переформатування ЄС на такий собі "орбаністан" з проамериканськими маріонетками на чолі). Зараз вже пішли розмови про "обмін Гренландії на Україну" - ЄС віддає Гренландію, а США приступає на європейський план "гарантій безпеки" по Україні.
Певна правда тут, ймовірно, є, адже спільне комюніке після саміту "коаліції охочих" з гарантіями безпеки для України США не підписали, натякаючи на подальшу торгівлю. Проте не варто всі такі заголовки та "інсайди" сприймати буквально. Трамп не контролює Україну. Більше того, вже обмеживши нам постачання й фінансування, він втратив і передостанні інструменти впливу на Київ.
А що ж далі? Нам залишається продовжувати робити свою справу у цьому новому "чудовому" світі, де головним є "право сильного". І приємно, що ми вже не здалися й не пішли шляхом Мадуро, якого "злили" свої ж. І починаємо роботу над помилками щодо ВПК та реформи Міноборони (хоч і поки що занадто обережну). Попри все, з нами вже вимушені рахуватися, хоча публічно це поки що не визнають.
Поки що…