9 травня 2026 року є визначною датою. І не лише через історичні події, але й через майбутнє, яке воно відкриває. Символізм цієї дати просто зашкалює, бо радянсько-російський міф про "окрему перемогу" розмито й декласовано, але утворено щось нове – символ не перемоги, а слабкості та геополітичної немічі залишків колишньої імперії.
Навіть сам Кремль тепер не може декларувати свою "велич" на параді біля власної піраміди з мумією старого комуністичного "фараона", адже боїться вивезти туди техніку та зібрати трибуну з поважними іноземними гостями, які готові цей міф підтримувати, в обмін на якісь "плюшки" від Кремля.
Ні, тепер починається новий "міф". Бо Кремль вимушений через американського президента просити в українців "дозвіл" на проведення параду. Який буде без техніки, без авіашоу, без морського шоу (у Пітері), без поважних гостей (не вважати ж за такого словацького прем’єра Фіцо, який прямо сказав, що "Москву відвідає, але не парад") – лише тишком-нишком купка "ряжених" солдатів пробіжиться площею, щоб це зняли пропагандисти та потім у телевізорах й напівзаборонених соцмережах всім показали, що ось, бачте, "то все фейки – парад був!".
Але цей "безпарадний" "Парад Перемоги" це лише вишенька на купі російської ганьби, яку Путін розпочав 2022 року.
Мова у контексті 9 травня як "деградованого" символу далеко не лише про Україну, хоча наш внесок був ключовим та найбільшим. Ключовим, бо якби ми не встояли, то нічого того, що далі перелічимо, просто не сталося б. Кинувши всі ресурси на боротьбу з нами, Кремль програв світ та декласував свою окрему "Перемогу".
Ось дивіться, що мав Кремль станом на 2022 рік. Майже вся Африка була Путіну підконтрольна або напряму (через хунти та диктаторів), або через партнерів типу КНР (китайці – це гроші, а росіяни – це, буквально, найманці).
Значна частка Азії (пострадянська і не тільки) теж була під прямим (як Сирія) або опосередкованим контролем Путіна через оборонні та інші угоди. Тоді ключовою темою, нагадаємо, було "де тепер РФ відкриє військові бази у далекому зарубіжжі".
Навіть ті країни, які не входили до "орбіти" Кремля змушені були кожен свій крок з Путіним координувати. Як і зараз, "за звичкою", робить Нетаньяху, наприклад. А партнерами були той же Китай та Іран, а на Далекому Сході – КНДР.
Європа залежала від РФ як в цілому (через нафту, газ, добрива, уран, алюміній тощо), так і багато хто окремо напряму – як той же Орбан з Угорщини. Та навіть якщо уряд у більшості країн не був проросійським, то потужна опозиція там завжди була московськими "консервами".
Дещо схожа ситуація була й у Латинській Америці, де "перлинами" неофіційної імперії Путіна були Венесуела та Куба, а також купа інших авторитарних режимів, чиї лідери "їли з рук" у Путіна.
Лише на Кавказі були у РФ певні відчутні складнощі, бо азербайджанці, за турецької підтримки, почали вирішувати "Карабаське питання". Тим не менш, Алієв все одно був змушений кожен крок вивіряти з позицією Кремля, а за день до нападу на Україну навіть вимушений був піти на "союзну угоду" з РФ – щоб не стати наступним.
Ось це все перелічене – і багато чого, що не влізло у короткий опис – й входило у сучасне поняття "Перемоги" для Кремля, Путіна та більшості росіян, квінтесенцією якої й був "Парад" (з великої літери). Це був символ нової імперії, символ відродження "Варшавської угоди 2.0" - символ створення своєї "паралельної реальності", альтернативної до західного світу.
І ось все це Путін втратив через те, що недооцінив українців.
Тепер ми бачимо, що незадовго до 9 травня український президент Зеленський приїздить до Азербайджану та підписує оборонні угоди з офіційним "союзником" Кремля – до того ж, у тому самому місці, де лише чотири роки тому свої угоди азербайджанцям нав’язував Путін. Але Кремль не реагує – бо вже не має, чим "вкусити" Алієва. Більш того, ЄС та Україна 5 травня влаштовують у Єревані саміт, де висміюють Кремль, обговорюють ті ж оборонні угоди та вихід Вірменії з ОДКБ "до 2030 року" з паралельною подачею заявки на вступ у ЄС.
Потрібно розуміти, що саміт проходив поряд з російською військовою базою. Так, Вірменія країна невеличка і на її території розташовані кремлівські війська. Тобто тисячі озброєних росіян сиділи і спостерігали, як у "сусідній кімнаті" вороги Москви пили (не цокаючись) за "здоров’я" Путіна, обговорювали нові альянси й угоди – а самі нічого не могли зробити. Лише скрегіт їхніх зубів було чутно на весь Кавказ.
Про Сирію всі знають. Процеси Центральної Азії для нас проходять майже непомітно, але там теж невпинно скорочується вплив Кремля. Чи можна було у 2022 році уявити, що Казахстан, у відповідь на зупинку росіянами постачання казахстанської нафти до Німеччини, й сам зупинить закупівлі російської електроенергії? Звісно, це все не ті обсяги, які є критичними. Але ж це незадовго до "Параду"! І це "послання" (у лайливому сенсі) від Токаєва до Путіна.
Приблизно такі ж процеси йдуть по всій пострадянській Азії. Якийсь прогрес РФ має лише у сучасній "колисці демократії" Афганістані. І, на жаль, у Індії, яка ніяк не полишить свої старі "сантименти" до СРСР, забуваючи, що сучасна Росія це лише бліда тінь та "огризок" того великого і потужного "совка". Смоктальний рефлекс – він такий…
Є ще Іран, який не сказати, що посилився, але однозначно "показав зуби" та вибив собі "місце під сонцем". Проте це для Кремля теж погана новина. Бо коли Іран був обкладений всіма можливим санкціями й неспроможний до повноцінної зовнішньої політики, він був залежний від "посередництва" Путіна. Але якщо угода зі США та Ізраїлем буде досягнута (а рано чи пізно це станеться), то Іран повернеться у "велику гру", де просто витіснить слабку Росію з багатьох ринків, передусім нафтового. Ісламська Республіка Іран для РФ це не союзник, а конкурент.
Африка колись була перлиною "путінської корони", а зараз - величезний тягар, який РФ просто не вивозить (причому буквально). Ситуація з Малі, де все йде за "сирійським сценарієм", теж всім відома.
Але Малі - лише найбільш показовий приклад занепаду російського впливу, який не здатен ані захистити маріонеткову хунту, ані оплатити їм допомогу. Реальна картина значно більш тривожна для РФ. Бо "Альянс держав Сахелю", який об’єднує оці всі проросійські африканські хунти, вже веде перемовини зі США щодо "угоди", яку Трамп пропонує місцевим режимам.
Так, згадана хунта Малі вже мала дипломатичні контакти з американською адміністрацією у березні 2026 року. І американці навіть зняли частину санкцій з малійських "посадовців". Генерали, які прийшли до влади через заколот, боялися, що без підтримки РФ втратять владу. І як показують останні події – боялися не дарма.
Про Європу й говорити не варто, бо Путін там втратив головного "штрейкбрехера" Орбана. Ні, він був не єдиним проросійським політиком у ЄС, але позиції всіх інших не є міцними, бо їхня влада залежить від коаліцій (часто з проєвропейським та проукраїнськими партіями), а також від дотацій з Брюсселя, а не від отримання дешевої російської нафти чи газу.
ЄС, діючи за планом, повільно, але впевнено скорочує закупівлі російських енергоносіїв.
Україна ж, навпаки, свої позиції посилила, про що свідчить, зокрема, розблокування кредиту на 90 млрд євро. Київ зміцнює свій вплив у Азії й Африці. І не лише через оборонні угоди, але й через спроби "м’якої сили".
Вже є оборонні та торгові угоди з європейськими та арабськими країнами, є домовленості з державами Кавказу, на черзі (за плітками) – з Японією. Україна станом на зараз вже може вимагати, щоб інші країни не купували крадене росіянами українське зерно.
Як-то кажуть – відчуйте різницю: у Вірменії, майже на кордоні з РФ, вороги Кремля обговорюють, як будуть дружити проти Москви, взагалі на думку Путіна не звертаючи увагу, а от до українських застережень щодо співпраці з РФ тепер інші країни починають дослуховуватись. Ця різниця 2022 та 2026 роками наочна.
І ситуація довкола 9 травня це такий собі "тест" - і для РФ, і для України, і для всього світу. Тест на сприйняття нових реалій, де РФ слабка, а Україна з партнерами – все сильніша. Наявність чи відсутність помпезного "Параду" у Москві та морського у Пітері - це індикатор змін, які просто неможливо показати більш явно.
Але слабкість не означає повну безпорадність. Загнаний в кут звір - найбільш небезпечний. Зараз Путін стоїть на роздоріжжі – або капітуляція та визнання того, що "цілі СВО не будуть досягнуті", або ескалація та перенесення війни (гібридної або "гарячої") на інші театри військових дій у Європі. Що обере Кремль? Виходячи з усіх його дій з 2008 року – з Грузії – вибір Путіна є очевидним. Тому цей "Парад" зі сльозами на очах Путіна це не кульмінація процесів, а лише початок нової глави, яка ще не написана.
Андрій Попов