«Дивно, як політична вистава з анфемою, влаштованою Мазепі Петром I для здійснення певних завдань, на три сторіччя вкорінявся в свідомості більшості російських істориків. Прокляття «зради» - звинувачення, яке сприймалося сучасниками, лише як привід для знищення автономії України, набуло форми аксіоми і незаперечного гріха», - це не пасаж з виступу Ющенка або Філарета. Це питання, яке ставить російський дослідник Тетяна Таїрова-Яковлєва, що написала книгу «Мазепа» (видана в серії “ЖЗЛ”) - історично вивірену біографію гетьмана Івана Мазепи, - в передмові до своєї книги.
Військова і економічна ситуація дозволяла провести об`єднання України і вирвати із страшної безодні Руїни Правобережжя. Проте ці плани були принесені в жертву дипломатичній грі. Перед лицем шведського наступу Лівобережжя мало перетворитися на випалену землю, арену військових дій.Саме ці два чинники, разом з особистими образами змусили Мазепу на спробу союзу в Карлом XII. Ще одним чинником був план ліквідації Гетьманщини і включення її в загальну структуру Російської імперії. Мазепа не просто не хотів міняти реальну владу гетьманскої булави на порожній титул князя. Йому справді було дороге те, що було частинкою його двадцятирічної праці, інакше б він почив на лаврах свого величезного багатства».
У цьому короткому висновку: суть союзу гетьмана Мазепи і Карла XII. Але якою професійну сміливість треба мати, щоб у нинішній політичній Росії, яка «на офіційному» рівні допускає лише одну інтерпретацію цих подій і особи гетьмана дозволити собі такий чесний погляд на Мазепу. Переглядаючи додатки до книги, я знайшла там листи Гетьмана до Мотрі Кочубей. Цей роман - один з найяскравіших епізодів його біографії. Якісь з листів вже публікувалися, фрагменти якихось ставали частиною сучасних спектаклів, але прочитавши їх, я зрозуміла автора. Вона просто не могла не підпасти під чарівливість Мазепи. Гетьман, як побожна людина, умів зберігати вірність дружині, яку, судячи з усього, не дуже любив, а після її смерті зумів підкорити освічену й красиву дівчину свого часу, і кохаючи її, від неї ж відмовитися. У наш час прийнято оспівувати героїв-коханців, яким усе дарма, і у яких немає цінностей і меж. Але ці листи, як і історія роману Івана Степановича і Мотрі малює інший образ. «Поета й філософа... з далекоглядним і насмішкуватим розумом, який двадцять років стояв біля керма України і успішно лавирував в океані політичної боротьби», але при цьому не переступив через церковний канон і благословення батьків Мотрі. Відомо, що гетьман відіслав назад до батьків Мотрю, яка втекла до нього. «Державшу Вашу Милость при себе, я бы не мог жадною мерою витримати, да и ваша милость тоже, стали бы жить, как малженство, а потом бы пришло неблагословение од Церкви и клятва, жебы нам с собою не жити». Якщо з благословенням Церкви великий жертводавець і особистий друг церковних ієрархів якось би дав раду, то відсутність благословення батьків стала серйозним бар`єром.
Дослідження Тетяни Таїрової-Яковлевої - це книга для всіх. Суворі представники академічних кругів можуть вчитуватися в історію різних періодів Гетьманщини, при цьому вивчаючи долі інших шляхетних прізвищ, прихильників і опонентів Гетьмана. Читаючи, як примудрявся гетьман вести дипломатичні ігри одночасно з різними урядами і монархами, і зі своїми ж полковниками, вони також, як автор визнають, що тільки Мазепа «міг вирвати Україну з хаосу Руїни, знаходити компроміси з протиборчими таборами, будувати і створювати, перемагати і об`єднувати».
Шанувальники церковної історії уважно відстежуватимуть його шлях, як «войовничого православного», як щиро віруючу людину, щедрого мецената. Ще б пак, його інтерес до православного богослів`я, величезні кошти, які він жертвував на будівництво православних церков і монастирів, мав серйозну традицію. Його мати Марина Мокієвська, стала після смерті чоловіка настоятелькою Київського Печерського Вознесенського монастиря, мала на нього вплив, сестра теж була черницею, а його батько був послідовником державності.
Про себе скажу так. Якщо раніше, гетьман Мазепа посміхався мені з надбрамної церкви при вході до Киево-Печерської Лаври (саме він її побудував), то тепер я згадую про нього в кожній церковній лавці, де стоять житія святих святителя Димитрія Ростовського.
Тоді це питання на настійне прохання помічника патріарха, було виключене зі списку запитань до Його Святості. Але я не думаю, що воно зняте з порядку денного. Сама українська церква дозволяє собі висловлюватися з цього приводу дуже відверто. «Я вклоняюся перед Мазепою», - говорить один з єрархів УПЦ єпископ Софроній (Дмитрук), - Імператор, який по-звірячому вбив 23 тисячі людей Батурина, був ініціатором цієї анафеми. Чи має така людина право оголосити анафему навіть простій людині. А тут ідеться про державника, чиї мати і сестра прийняли чернецтво...»
* * *
Моя подруга, дівчина з дуже пристойної за національними мірками сім`ї, російськомовна (втім, чудово володіє українською) говорить, що вона відчуватиме свій зв`язок з Росією і російською літературою, поки буде жива її улюблена письменниця. Ім`я письменниці вона не називає, але ви легко здогадаєтеся, вона (разом з Борисом Акуніним) торік не пішла на чай до Путіна, хоча їх туди запрошували, і ще вона листується з Ходорковським.
Я не така радикальна, у мене в Росії набагато більше симпатй в різних сферах: і в літературі, і в публіцистиці, і в науці, в релігії, і навіть у спорті, а російська опозиція та правозахисники – взагалі моя окрема слабкість. І хоча я з величезним жалем дивлюся на все, що відбувається в Росії, але дуже люблю все те, що створює творча російська меншина. Адже тільки завдяки таким, як Тетяна Таїрова-Яковлєва вдасться найнеймовірніше: зберегти не формальний, а щирий емоційний і культурний зв`язок між нашими народами.
Маша Міщенко