Зазвичай, коли чисельність популяції виду скорочується до кількох десятків особин, вчені б’ють на сполох.
У 1851 році невелику групу птахів випустили в районі Брукліна, щоб боротися зі шкідливими комахами та захищати міські дерева. Домашній горобець – птах, поширений у Європі та Азії, – був завезений до Нью-Йорка в 1850-х роках у рамках зусиль з акліматизації європейських видів птахів у Північній Америці.
Деякі прихильники цієї ініціативи також вважали, що цей вид може бути корисним для боротьби зі шкідливими комахами, пише Antena 3 CNN. За даними American Bird Conservancy, всього за кілька десятиліть експеримент дав результат, набагато масштабніший, ніж уявляли собі його організатори.
Птахи швидко поширилися по всій країні, пристосовуючись до міст, ферм і створених людиною споруд. До 1900 року вони вже дісталися до Скелястих гір, а інші цілеспрямовані інтродукції сприяли закріпленню популяцій на заході Сполучених Штатів.
Менш ніж за півстоліття птах, якого раніше не існувало в Північній Америці, став невід’ємною частиною міського пейзажу континенту.
Домашній горобець (Passer domesticus) був завезений до Брукліна в 1851 році в рамках програми, покликаної контролювати популяції гусениць і захищати міські дерева від шкоди, заподіяної комахами. Проте точні подробиці першої інтродукції досі залишаються предметом суперечок.
Згідно з дослідженням, опублікованим у журналі Biological Invasions, історичні документи були повторно проаналізовані, і дослідники дійшли висновку, що перша успішна інтродукція в Нью-Йорку, ймовірно, включала всього 16 птахів, а не набагато більшу кількість, яку часто вказували в попередніх повідомленнях.
Дослідники стверджують, що цієї засновницької популяції, вкрай малої за розміром, виявилося достатньо для закріплення виду в місті. Для фахівців із збереження біорізноманіття той факт, що популяція виду скорочується всього до кількох десятків особин, зазвичай є серйозним приводом для занепокоєння.
Однак у випадку цих домашніх горобців сталося саме навпаки. Почавшись із дуже маленької групи, популяція вибухоподібно зросла до мільйонів особин завдяки сприятливим умовам середовища.
Формування нової популяції, що починається з дуже малої кількості особин, відоме під назвою "ефект засновника" (founder effect). Це явище широко вивчається в генетиці, екології та біології збереження видів.
Воно особливо цікаве тим, що новій популяції передається лише невелика частина генетичного різноманіття вихідної популяції. Як наслідок, новоутворена популяція може демонструвати суттєві генетичні відмінності від особин-засновників. Згодом нащадки можуть розвинути виразні генетичні характеристики.
У даному випадку ця крихітна популяція горобців справила непропорційно великий вплив на місцеву екосистему. Її інтродукція відображала широко поширений у XIX столітті ентузіазм щодо акліматизації знайомих європейських видів у Північній Америці.
Домашній горобець, здавалося, мав усі бажані переваги: він був маленьким, дуже легко пристосовувався і міг харчуватися комахами. Однак його раціон був набагато різноманітнішим, ніж гусениці, для боротьби з якими його завезли. Домашні горобці споживають також насіння, зерно та інші джерела їжі, що дозволяє їм виживати в дуже широкому спектрі середовищ.
Поширення домашнього горобця не обмежилося Північною Америкою. Здійснені людиною інтродукції допомогли цьому виду закріпитися в багатьох регіонах світу, перетворивши його на одного з найпоширеніших птахів на Землі.
У міру того як популяції розширювалися, почали з’являтися й географічні варіації. Дослідження домашніх горобців у Північній Америці виявили відмінності між популяціями за розміром тіла та оперенням, показавши, що вид не був повністю однорідним на всьому своєму великому ареалі.
До 1900 року домашній горобець уже дістався до Скелястих гір. Додаткові інтродукції, здійснені на початку 1870-х років у Сан-Франциско та Солт-Лейк-Сіті, прискорили його поширення на заході Сполучених Штатів.
Наразі домашній горобець поширений майже на всій території Північної Америки, за винятком штату Аляска та крайньої півночі Канади. Успіх його поширення пояснюється не лише високою здатністю до розмноження.
Цей вид чудово пристосувався до ландшафтів, змінених людською діяльністю. Він може гніздитися в будівлях, під карнизами, на ліхтарних стовпах та в інших штучних місцях гніздування, які використовують лише деякі інші види птахів.
Ще однією перевагою стала його здатність використовувати ресурси, створені розвитком людських поселень. Харчові відходи, склади зерна та сільськогосподарські угіддя давали постійні джерела їжі, а дороги та розширення міських зон створювали нові можливості для переміщення та гніздування.
Цей тісний зв’язок із людською діяльністю дозволив домашньому горобцю закріпитися в регіонах, що дуже відрізняються від його вихідних місць проживання в Європі та Азії, розширюючи свій ареал разом із зростанням міст і ферм.
Швидка експансія домашнього горобця зрештою перетворила експеримент із боротьби зі шкідниками на проблему управління інвазивним видом.
Домашній горобець дуже конкурентоспроможний у виборі місць гніздування і може витісняти місцевих птахів із штучних гнізд та інших порожнин, придатних для розмноження.
American Bird Conservancy зазначає, що домашні горобці можуть виганяти місцеві види, такі як східна синя пташка (Eastern Bluebird), з їхніх гнізд, а в деяких випадках навіть вбивати їх у боротьбі за гніздовий простір.
Історія домашнього горобця ілюструє, як завезені види можуть спричиняти екологічні наслідки, які важко контролювати. Випуск кількох горобців у Брукліні в 1851 році мав на меті зменшити шкоду, яку завдають деревам комахи.
Натомість цьому виду вдалося колонізувати цілий континент і пристосуватися до створеного людьми середовища настільки добре, що він став одним із найпоширеніших птахів у світі.
Раніше УНІАН повідомляв, що всередині найбільшої печери у світі росте тропічний ліс і утворюються хмари.