Навесні 2022 року після окупації Соледара на Донеччині Україна втратила "Артемсіль", найбільше соледобувне підприємство країни, з часткою ринку близько 90% і потужністю понад 7 млн тонн на рік. Це було найбільше в Європі підприємство з видобутку кам'яної солі. До 2022 року Україна була нетто-експортером солі: лише у 2021 році вона експортувала понад 710 тис. тонн.
Після цього країна стала залежною від імпорту. За даними Державної митної служби, у 2021 році в Україну ввезли 142,8 тис. тонн солі, у 2022-му - втричі більше, а у 2024 році майже 750 тис. тонн. У 2025 році імпорт скоротився до 415 тис. тонн на суму близько 49,6 млн доларів, але залишається основним джерелом солі для країни. Найбільшим постачальником є Єгипет, на який припадає понад половина імпорту, значні обсяги надходять також із Туреччини та Румунії.
Скоротити залежність від імпорту може відновлення солепромислу на Куяльницькому лимані. Сіль тут видобували з XVI століття: спершу козаки, згодом чумаки. Наприкінці XIX століття куяльницьку сіль почала витісняти дешевша кримська та донецька сіль. У 1931 році повінь зруйнувала споруди промислу, і їх вирішили не відновлювати, бо країну вже забезпечували інші родовища. Сьогодні ні кримська, ні донецька сіль Україні недоступна: Крим окупований з 2014 року, Соледар - з 2022-го. Тож зникла й причина, через яку куяльницький промисел колись не стали відновлювати.
У 2026 році було засноване підприємство ТОВ "Куяльницькі соляні промисли", метою якого є вилучення надлишкової солі з Куяльницького лиману та її переробка на харчову сіль. За розрахунками компанії, можливий збір близько 300 000 тонн солі на рік. Це близько трьох чвертей обсягу імпорту 2025 року, тобто лиман здатний закрити потреби України в харчовій солі та суттєво знизити залежність від імпорту, а після виходу на повну проєктну потужність - відновити експорт.
Для держави це означає продовольчу безпеку та скорочення валютних витрат на імпорт. У проєкт планується залучити близько 30 млн доларів. У межах Усатівської територіальної громади компанія планує створити індустріальний парк із солепереробним заводом. Це стане реальною можливістю відбудувати соляну промисловість України, суттєво покращити становище депресивного регіону завдяки створенню нових робочих місць та значно збільшити податкові надходження до місцевого бюджету.
Крім економічного ефекту, проєктне рішення сприятиме стабілізації гідрохімічного стану лиману. З 2014 року лиман поповнюють морською водою, і за оцінками науковців НАН України, за цей час до нього надійшло 1,2-1,5 млн тонн солі, а мінералізація ропи досягає 350 проміле і вище. Це значно більше за історичні показники: з 1878 по 1968 рік солоність лиману коливалася від 29 до 269 проміле. Надмірна мінералізація загрожує унікальній екосистемі лиману, де, крім бактерій, живуть лише рачок артемія та личинка комара мотиль, а також лікувальним властивостям пелоїдів.
За розрахунками вчених, контрольоване вилучення солі на площах 100-200 гектарів здатне майже повністю компенсувати щорічний приплив солей. Тому зниження рівня солоності сприятиме збереженню цінних лікувальних грязей Куяльника - природного ресурсу державного значення.
Поєднання виробництва солі зі збереженням природної території вже довело свою ефективність у Європі. У Словенії діє природний парк "Сечовельські солеварні" - найбільше прибережне водно-болотне угіддя країни площею близько 750 гектарів, яке з 1993 року має статус Рамсарського угіддя. Держава передала управління парком і використання його ресурсів у концесію компанії, що виробляє сіль, і зберегла територію у власності. Державне фінансування покриває лише близько 8% бюджету парку, решту забезпечує сам парк. Тобто держава отримала збережену екосистему світового значення, фактично не витрачаючи на це бюджетних коштів. Сечовельські солеварні сьогодні розглядають як успішну модель поєднання охорони природи з використанням природних ресурсів.
Одеса при цьому не єдиний претендент. Надії на самозабезпечення пов'язують також із Тереблянським родовищем на Закарпатті. Воно могло б повністю покрити потребу в технічній солі, але його роботу ускладнює корпоративний конфлікт.
Експерти вважають, що за умови стабільної роботи вітчизняних підприємств Україна зможе повністю забезпечити себе сіллю за 3-5 років. Замість одного монополіста, яким була "Артемсіль", ринок сформують кілька регіональних виробників. Куяльник може стати одним із них і забезпечити країну саме харчовою сіллю.
Куяльник має свою специфіку. Це територія нацпарку і курорт державного значення, а сам лиман має статус лікувального водного об'єкта. Тому погодження з національним парком саме по собі не дає права на вилучення солі: необхідні рішення держави щодо режиму використання лиману, оцінка впливу на довкілля та дозвіл на спеціальне водокористування. Питання вилучення солі з Куяльника розглядали навіть на рівні Кабінету Міністрів, але єдиного підходу поки, на жаль, немає.
Проте державна увага та європейський досвід дають підстави очікувати, що Куяльник стане прикладом того, як відродження промисловості й порятунок унікальної екосистеми можуть іти поруч.