Добірка включає шість короткометражних фільмів загальною тривалістю 96 хвилин.
Короткометражне кіно рідко отримує нормальний прокат. Для молодого режисера воно часто стає дипломною роботою, першим фестивальним успіхом, візитівкою для продюсерів або ж фільмом, який після кількох показів ризикує назавжди оселитися десь на закритому профілі Vimeo. "Українська нова хвиля" Довженко-Центру вже понад десятиліття намагається порушити цю природну несправедливість, збираючи найцікавіші короткометражні роботи молодих українських авторів у повноцінні кінотеатральні альманахи.
Проєкт виник на межі 2012–2013 років, коли Довженко-Центр почав регулярно виводити у прокат дебютні короткометражні фільми, що вже встигли потрапити на фестивалі, але практично не мали шансу зустрітися з широкою аудиторією. За цей час "Нова хвиля" встигла побути романтичною, крихкою, пережити повномасштабне вторгнення "Перед світанком" і нещодавно нагадати "Ми є". Змінювалися назви, теми й сам український кінематограф, але принцип залишався тим самим – зафіксувати покоління в момент, коли воно тільки формує власну кіномову.
Із сьогоднішньої перспективи особливо цікаво дивитися на старі едиції. У них можна знайти ранні роботи Павла Острікова ("Ти – космос"), Дмитра Сухолиткого-Собчука ("Памфір"), Ірини Цілик ("Земля блакитна, ніби апельсин"), Ольги Журби ("Пісні землі, що повільно горить") та інших авторів, які згодом уже повнометражними фільмами визначали обличчя сучасного українського кіно. Тому "Українська нова хвиля" поступово стала не лише майданчиком для дебютантів, а й своєрідним архівом, який щорічно фіксує, про що молоді кінематографісти знімають і якою бачать країну навколо себе.
Нова едиція отримала назву "На зближення" і виходить у прокат 24 вересня. Цього разу куратори свідомо зосередилися на дебютних, студентських і перших професійних роботах зовсім молодої генерації. Шість фільмів загальною тривалістю 96 хвилин поєднують документалістику, анімацію, експериментальне та ігрове кіно й обертаються навколо однієї теми – як узагалі зближуватися з іншими людьми в суспільстві, для якого війна, втрата, тривога й відчуження стали повсякденністю.
УНІАН вже подивився кіноальманах "На зближення", і назва виявляється точнішою, ніж може здатися. Тут шукають близькості з містом, якого більше немає у колишньому вигляді, із випадковою людиною, із сестрою, незнайомцем на одну ніч, дивакуватим попутником і навіть із самим собою. Не всі ці спроби закінчуються успіхом. Іноді режисери натомість знаходять ще більшу дистанцію, абсурд або усвідомлення, що персонаж, якого ти шукав для фільму, весь цей час сидів по інший бік камери. У цьому й виникає заявлена Довженко-Центром "нова щирість", не сентиментальна, а трохи самоіронічна й часом дивна. Розповідаємо детальніше про фільми з добірки.
Найпряміше тема втрати звучить у дев’ятихвилинному фільмі Єлизавети Ігнатьєвої про Нову Каховку. Це коротка розповідь-спогад про місто дитинства, де в пам’яті завжди літо: абрикоси вздовж вулиць, руді черепичні дахи, кам’яні вишиванки на будинках, Каховська ГЕС, яку будував дідусь. Все те, що в дитинстві сприймається не як архітектура чи історія, а просто як природна форма світу.
Ігнатьєва викладає цей світ у відео із чорно-білих фотографій, архівних записів та власного закадрового голосу. Прийом максимально простий, але виходить переконливо. Перед нами не спроба створити універсальний пам’ятник зруйнованому місту, а дуже приватне перебирання уламків пам’яті. Війна у фільмі страшна передусім тим, що перетворює реальне місце на спогади людини. Місто ще існує на карті, але те місто, до якого можна було повернутися у власне дитинство, залишилося лише на фотографіях.
Георгій Гогатадзе пропонує майже шість хвилин психоделічного ляльково-анімаційного досвіду. Котик і Песик – найкращі друзі, які люблять мультики та пластівці з молоком, доки повінь не позбавляє їх дому. На цьому приблизно закінчується синопсис, немов дитячої казки, й починається щось значно дивніше.
Українська мова тут звучить так, ніби слова вимовляє Google Translate. Втім, для цього сюрреалістичного світу така неприродність навіть пасує. "Котик та Песик шукають дім" можна сприйняти як химерну історію про втрату дому, дружбу і потребу триматися разом, а можна просто дозволити їй відбутися у вашій голові без надмірних спроб раціоналізації. Особливо якщо ви теж любите пластівці з молоком.
Олександр Миронюк починає "Природний баланс" як документальний фільм про самотність. Молодий режисер шукає героя і знаходить звичайного літнього чоловіка, який начебто чудово відповідає початковому задуму. Проте що довше триває зйомка, то очевидніше стає: самотність не обов’язково приходить зі старістю, а документаліст іноді знаходить перед камерою лише дзеркало.
Це, мабуть, одна з найцікавіших робіт збірки саме через поступову зміну фокусу. Молодий автор приходить до старшої людини з готовою темою і впевненістю, що знає, про що зніматиме, а натомість починає розуміти щось неприємне про себе. Самотність виявляється не віковим діагнозом, а неспроможністю знайти власне місце серед інших.
Найточніше герой описує цю різницю між романтизацією творчості й реальним життям приблизно так: у шість років ти "творчєскій рєбьонок" – іди малюй, не заважай; у п’ятнадцять - просто дивний; а у двадцять уже режисер – вимкни камеру. Іноді професійний статус справді є лише соціально прийнятною назвою для тих самих дивацтв, із якими людина жила все дитинство.
Роль молодого документаліста у стрічці виконав Григорій Наумов. Актор театру імені Лесі Українки, який колись починав з серіалу "Секс, Інста і ЗНО", а тепер знявся у фільмі Валентина Васяновича "За Перемогу!", який отримав нагороди на фестивалі у Торонто та Одеському міжнародному кінофестивалі, та короткому метрі Павла Шпегуна "Тиша", що здобув відзнаку на Венеційському кінофестивалі цього року. Тож зверніть увагу не лише на режисера Олександра Миронюка, але й на молодого актора, котрий закінчив університет ім. Карпенко-Карого всього два роки тому.
У стрічці Ольги Пирожик (яка також виступає під музичним псевдонімом Olha Vitenko / VITENKO) дві сестри вирушають у нічну подорож, яка швидко перестає підкорятися нормальній логіці. Реальність у фільмі розпадається на образи, спогади й сюрреалістичні асоціації, а сама мандрівка перетворюється на рух крізь втрату, пам’ять і спроби хоч за щось зачепитися, коли звичний світ вислизає з-під ніг.
"Креветки, Вимикач, Бичок і Пляшечка" – найбільш експериментальна робота альманаху. Це історія про близьких людей і водночас про те, наскільки далекими вони можуть бути від самих себе. Тут важливіше не розкласти побачене на зрозумілий сюжет, а прийняти логіку сну, в якому побутова дрібниця раптом набуває більшої ваги, ніж будь-яке пояснення. Назва чудово це передає: чотири випадкові предмети звучать як перелік речей на столі після вечірки, але всередині фільму стають орієнтирами в реальності, яка постійно змінює форму.
Героїня "Прелюдії" Аліни Панасенко їздить воєнним Києвом і непомітно знімає на телефон чоловіків. Початкова мета цілком практична – знайти компанію на одну ніч. При цьому потенційних претендентів, які проходять повз, вона роздивляється з вікна таксі, оцінює, відкидає і їде до наступного так, наче свайпає у дейтинговому застосунку. Але незрозуміло, чому дівчина наполегливо просить у них не соцмережі, а номери телефонів.
Проте випадкова зустріч із військовим поступово змінює тональність. Легка гра у розглядання попередніх претендентів починає викликати незручність, а перше враження про людину виявляється очікувано неправильним. Фільм будується саме на цій зміні дистанції: спочатку героїня дивиться на чоловіків як на потенційні об’єкти, а потім раптом змушена побачити їх очима іншого чоловіка.
У результаті зустріч на одну ніч стає не лише про фізичний контакт. І, можливо, саме тому "Прелюдія" так добре вписується в загальну тему збірки: зближення починається не тоді, коли люди опиняються поруч, а коли перестають сприймати одне одного як зручний набір характеристик.
Єлизавета Топтигіна бере дуже впізнавану реальність останніх років і перетворює її на камерну історію випадкового знайомства. Молода фотографиня затримується під час експедиції, не встигає повернутися до міста й залишається на придорожній зупинці перед комендантською годиною. Там вона зустрічає хлопця, який святкує день народження, після чого двом незнайомцям доводиться разом шукати, де перебути до ранку.
Правило нічної реальності просте: після комендантської години на дорозі можна зустріти хіба що шаленців. Проте, якщо ти сам не надто вписуєшся у звичайне життя, такий варіант може виявитися навіть цікавим.
"Комендантська година" завершує альманах на дуже правильній ноті. Війна тут присутня у правилах пересування, але перестає бути єдиною темою життя. Люди однаково знайомляться, дратуються, бояться, закохуються, говорять дурниці й шукають когось, із ким можна пережити хоча б одну ніч. Нормальність змінилася, але потреба в іншій людині залишилася.
Саме це об’єднує шість дуже різних фільмів "Української нової хвилі". Молоді режисери вже не намагаються в кожній історії безпосередньо пояснити війну – вона настільки глибоко вросла в їхню реальність, що може бути зруйнованим містом, комендантською годиною, випадковою зустріччю з військовим або просто невидимою причиною того, чому люди так відчайдушно шукають близькості. "На зближення" цікава як портрет покоління, для якого війна – це не просто травма, а середовище існування.
Попередні едиції "Української нової хвилі" сьогодні цікаво переглядати ще й тому, що серед невідомих дебютантів можна впізнати майбутніх важливих режисерів, і з новою програмою інтрига залишається тією самою. Хтось із цих авторів за кілька років, можливо, повезе свій повний метр в Канни, Берлін, Венецію чи Торонто. А поки вони знімають про пластівці з молоком, випадкові зустрічі, дешеві готелі, самотніх чоловіків і міста, в які можна повернутися лише у власній пам’яті.