УНІАН ділиться враженнями про новий фільм від оскароносного творця "Паразитів" Пона Джун-Хо.
6 березня 2025 року в український прокат виходить сатиричний науково-фантастичний фільм "Мікі-17" (Mickey 17) з Робертом Паттінсоном в головній ролі. Чим цього разу критиків та глядачів дивує південнокорейський режисер Пон Джун-Хо, читайте в огляді УНІАН.
Сюжет фільму заснований на науково-фантастичному романі американського письменника Едварда Ештона "Мікі-7", що був надрукований у 2022 році та згодом неодноразово визнаний одним з найкращих жанрових творів року. Цікаво, що створення фільму від Пона Джун-Хо за мотивами роману було анонсовано ще до його публікації.
За сюжетом стрічки, група космічних колоністів під керівництвом одіозного конгресмена Кеннета Маршала вирушає на крижану планету Ніфльхейм, щоб побудувати там нове життя. Серед них – молодий чоловік на ім'я Мікі Барнс, що вирішує втекти з Землі через великий борг перед жорстоким мафіозі, у який вони разом з другом дитинства Тімо влізли заради невдалого відкриття власної кондитерської.
Хлопець настільки у відчаї, що погоджується на роботу, за яку більше ніхто не хоче братися – стати субститутом, тобто "відновлюваним співробітником", чий розум після кожної смерті завантажуватимуть у нове тіло, надруковане з біологічних відходів на спеціальному принтері. З того часу Мікі постійно піддають смертельним експериментам, тож через 4,5 роки польоту "народжується" вже сімнадцята версія Мікі.
Під час наступної місії він на якийсь час втрачає зв'язок з базою, а коли повертається, то бачить, що йому вже створили заміну. Це не тільки викликає моральну дилему та боротьбу між двома версіями Мікі за виживання (адже існування двох копій одночасно суворо заборонене), але й дає поштовх подіям, які мають покласти краї тиранії божевільного колонізатора.
Паралельно колоністи стикаються з корінними жителями планети Ніфльхейм – гігантськими багатоніжками, що чимось нагадують тихоходів. Як і тихоходи, вони адаптувалися до життя у складних умовах, але також мають неабиякий інтелект та моральні якості, набагато більш гідні за людські. Тож тепер Мікі-17 та Мікі-18 мають не лише подолати власні протиріччя, але й врятувати планету.
Головну роль у фільмі виконав англійський актор Роберт Паттінсон, який прославився завдяки вампірській сазі "Сутінки" – обожнюваній дівчатками-підлітками, але жорстко розкритикованою критиками та кіноснобами. У той час що сам Паттінсон, що його партнерка на знімальному майданчику Крістен Стюарт отримували шалений вал хейту, мовляв, в них немає жодного акторського таланту, однак згодом обоє зуміли неодноразово довести протилежне. Зокрема, Роберт видав чудові перформенси у фільмах "Космополіс", "Ровер", "Гарні часи", "Маяк" та "Диявол завжди тут", а також зіграв у топових блокбастерах "Тенет" та "Бетмен". Ось і "Мікі-17" можна сміливо занести до його акторської копилки.
Як не важко здогадатися, у новому фільмі він грав усі версії Мікі – звісно, їх було показано менше сімнадцяти, але кожна з них була унікальна. Особливий контраст відчувався між 17-ю та 18-ю версіями, у кадрі вони дійсно виглядали як різні люди. Так, хоча в кожну версію Мікі завантажували його спогади, що перезберігалися раз на тиждень, на ділі його кожна версія мала дещо різні риси характеру.
Ще одного важливого персонажа зіграла британська акторка Наомі Акі ("Зоряні війни: Скайвокер. Сходження", "Кліпни двічі") – оперативницю Нашу, яка якимось дивом закохується в Мікі ще на початку місії і по суті є єдиною людиною, яка допомагає йому переживати усе це. Вона однаково любить кожну його версію і в процесі відкриває найкраще в собі самій.
Образ друга дитинства Мікі – виверткого Тімо, що якимось чином влаштовується на місію пілотом та не гребує нічим задля власної вигоди, навіть зрадою друга, втілив американський актор Стівен Ян ("Мінарі", "Ноу", серіали "Ходячі мерці", "Сварка").
Тим часом, головними антагоністами у фільмі стали голова місії Кеннет Маршал та його дружина Ільфа. Перший – божевільний егоцентричний конгресмен, що двічі програв президентські вибори та є ставлеником загадкової релігійної секти. Попри все це, навколо нього сформувався впевнений пул фанатиків в червоних кепках (нічого не нагадує?), а його команда одержима висвітленням усіх його пафосних дій в соціальних мережах і на телебаченні (знову ж таки, співпадіння?). Його роль блискуче втілив "Галк" Марк Руффало, який вже вдруге поспіль після "Бідолашних створінь" довів, що ролі низькоморальних мерзотників йому вдаються не гірше за героїв.
Ілфу Маршал зіграла Тоні Коллетт ("Спадковість", "Ножі наголо") – така собі пихата ненависниця усього живого, чий образ чимось нагадує героїню Тільди Свінтон зі "Снігобура" того ж Пона Джун-Хо. Напевно, це найогидніший персонаж у всьому фільмі.
Як ми вже вказували вище, зняв фільм південнокорейський режисер Пон Джун-Хо – ймовірно, нині один з найвідоміших та найшанованіших кінематографістів країни. Свій шлях в кіно він почав у середині 1990-х, але перше визнання на батьківщині він отримав у 2003 році завдяки трилеру "Спогади про вбивство", що розповідав про перший в історії Південної Кореї випадок серійних вбивств.
З цього моменту для нього поступово почали відкриватися двері світового кінематографу – сам Квентін Тарантіно високо оцінив його науково-фантастичний трилер "Монстр" (2006), а драма "Матір" (2009) була показана в рамках Каннського кінофестивалю.
В 2013 році вийшов перший англомовний фільм Пона Джун-Хо – постапокаліптичний трилер "Снігобур" (також відомий у нас як "Крізь сніг"), головні ролі в якому зіграли такі міжнародні зірки, як Кріс Еванс, Джеймі Белл, Джон Гарт, Тільда Свінтон, Октавія Спенсер і Сон Кан Хо. Стрічка була високо оцінена як критиками, так і глядачами.
Наступна англомовна робота режисера – щемка драма "Окча" (2017) з Тільдою Свінтон, Полом Дано, Лілі Коллінз, Стівеном Яном, Джанкарло Еспозіто та Джейком Джилленголом – вже змагалася за головну нагороду Канн, однак тоді перемогу отримав "Квадрат" шведа Рубена Естлунда.
Втім, справжні світову славу і визнання йому принесла південнокорейська стрічка "Паразити" (2019), знята рідною мовою режисера, яка здобула "Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю, а згодом отримала чотири "Оскара" – за найкращі фільм, режисерську роботу, оригінальний сценарій та міжнародний фільм. Це була перша стрічка з Південної Кореї, номінована на цю премію, та ще й одразу в шести категоріях. Також цей фільм повернув віру в те, що неангломовні стрічки можуть не лише боротися за "Оскар" в категорії найкращий фільм, але й перемагати у ній.
У більшості фільмів Пона Джун-Хо домінують теми соціальної нерівності, згубних наслідків діяльності людини для навколишнього середовища, культу матеріальних речей тощо. При цьому він сміливо комбінує різні жанри в межах одного фільму, від комедії і романтики до наукової-фантастики та криміналу. Загалом багато що з цього можна побачити і в "Мікі-17" – першому фільмі в кар'єрі режисера за шість років після тріумфу "Паразитів".
Світова прем'єра "Мікі 17" відбулася на Берлінському кінофестивалі 15 лютого 2025 року, де він отримав схвальні відгуки критиків.
Наразі оцінка фільму на IMDb становить 7,4 з 10 балів, тоді як на Rotten Tomatoes він отримав 89% схвалення від критиків. Водночас на Metacritic кіноексперти оцінили його у 76 зі 100 балів, що відповідає характеристиці "в цілому позитивні відгуки".
Відомо, що через рік після виходу роману "Мікі-7" Едвард Ештон опублікував його сиквел під назвою "Блюз антиматерії" – його події відбуваються через два роки після фіналу першої книги. Втім, чи зніматимуть за ним другий фільм, наразі невідомо.
Свідомо чи ні, але в своєму новому фільмі Пон Джун-Хо дуже влучно показав те, що відбувається в світі в 2025 році – виходить, не така вже й то фантастика. Фанатичний культ навколо егоцентричного політика, червоні кепки, політика через соціальні мережі, спроба втекти на іншу планету (що, втім, не змінює того факту, що самі люди є головною причиною усіх бід на Землі), намагання завоювати чужу територію та навіть полювання за "рідкоземельними металами" (drill, baby, drill). А ще в кадрі неодноразово фігурує бензопила!
Втім, знаходиться тут місце і для чогось світлого – кохання, героїзму, других шансів та надії. Зрештою, фільм має хеппіенд.
Попри свій хронометраж майже 2,5 години, фільм пролітає на одному диханні, даруючи глядачам широкий спектр емоцій.
І це точно небанальна робота, яка при цьому буде зрозуміла як широкому глядачеві, так і поважним прискіпливим критикам.
Загальна оцінка – 8,5 з 10 балів.
***
Про інші новинки цього тижня в кінотеатрах читайте в нашому окремому огляді. Також ви можете ознайомитися з добіркою найкращих серіалів березня 2025 року.
Марина Григоренко