Нова документальна стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука відкриває українцям закриту релігійну громаду, про існування якої на теренах нашої країни більшість із нас навіть не здогадувалася.
29 жовтня 2026 року в українських кінотеатрах стартує прокат однієї з найвитонченіших вітчизняних документальних робіт – стрічки "Тиха повінь" (Silent Flood). Її режисером виступив Дмитро Сухолиткий-Собчук, чий ігровий повнометражний дебют "Памфір" (2022) став гучним міжнародним та національним хітом і був відібраний до програми "Двотижневик режисерів" Каннського кінофестивалю.
Нова робота автора, вироблена продюсерами Каріною Костиною та Євгеном Рачковським (незалежна українська кінокомпанія TABOR) у копродукції з міжнародними партнерами, отримала світову прем'єру в програмі престижного Міжнародного конкурсу Амстердамського фестивалю документального кіно (IDFA), де фільм був відзначений нагородою за найкращу операторську роботу. Крім того, стрічка здобула нагороду за режисуру на Краківському міжнародному кінофестивалі, а також завоювала головний приз Єрусалимського міжнародного кінофестивалю (JFF) – The Chantal Akerman Prize for Experimental Documentary Film, який присуджують за авангардні та новаторські підходи в сучасній документалістиці.
УНІАН разом із українським дистрибутором "Тихої повені", компанією Adastra Cinema, розповідає деталі створення цієї глибокої, медитативної та візуально довершеної роботи про закриту християнську релігійну громаду, яка на берегах Дністра будує своє ідилічне життя, яке надалі опиняється під ударом одвічних природних стихій та суворих реалій повномасштабної війни.
"Тиха повінь" розповідає про закриту релігійну громаду, що мешкає на мальовничих берегах Дністра на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей. Ці люди свідомо відмовилися від благ цивілізації, електрики та сучасних ґаджетів, обробляючи землю кіньми й возами. Дмитро Сухолиткий-Собчук відкрив для себе це приховане поселення ще у 2004-2005 роках під час річкових експедицій та занять рафтингом.
"Це дивне, приховане село, – згадує режисер. – Щоразу, коли ми проїжджали повз на плотах чи катамаранах, ми зупинялися там. Це було схоже на повернення в дитинство". За словами Дмитра, вони з друзями навіть не боялися залишати свої речі без нагляду просто на березі, адже місцеві жителі просто роззброювали своєю щирістю, запевняючи: "У нас тут немає злодіїв".
Життя громади побудоване в гармонії з природою, проте воно регулярно опиняється під ударом норовливої стихії Дністра. Історична пам'ять та плин часу тут вимірюються від повені до повені та… від війни до війни, адже колись саме на цих територіях проходили лінії фронтів Першої та Другої світових.
Ідилічна та замкнена реальність громади тривалий час існувала ніби сама у собі, доки повномасштабне вторгнення росії не зруйнувало звичний ізольований устрій, змусивши громаду зіткнутися з жорстокою реальністю та долучитися до підтримки українських військових.
Сам режисер визначає свій фільм як "фрескоподібне спостереження за циклічністю війни, що відлунює повеням, які знову і знову заливають цю місцину".
До втілення ідеї зняти фільм про цю унікальну закриту спільноту Дмитро Сухолиткий-Собчук йшов майже двадцять років. Після першого знайомства на початку нульових, він здійснив другий підхід у 2009-2010 роках, навчаючись на другому курсі режисерського факультету університету ім. Карпенка-Карого. "У похід я взяв із собою кінокамеру, адже хотів зняти документальний етюд. Але не склалося, – пригадує він. – Хтось із місцевих від камери тікав, хтось відвертався. Я походив по селу – ми були там два дні – і всюди чув відмову". Оскільки громада категорично не погодилася на будь-які зйомки, проєкт довелося надовго відкласти.
Повернення до ідеї сталося лише 2021 року, одразу після завершення напруженої роботи над ігровим повнометражним дебютом "Памфір". Як зазначає Дмитро Сухолиткий-Собчук, у цей період в нього виникла гостра потреба знову побувати у цьому дивовижному місці, яке роками не відпускало його своєю унікальною атмосферою "закинутого раю". "Я захотів зробити документальне кіно, в якому я повернувся би у місця, до яких тягне. Тоді я відчув, що в мене зараз достатньо енергії, ресурсу і досвіду, щоби вступити в діалог і все-таки когось переконати. І так почався третій похід", – розповідає режисер. Тоді ж сформувалася і продюсерська команда проєкту – до роботи долучилися продюсери Каріна Костина та Євген Рачковський.
Проте справжній злам у стосунках із громадою та новий рівень довіри трапилися вже після початку повномасштабного вторгнення. Глобальне потрясіння зруйнувало колишню дистанцію, змусивши жителів ізольованого куточка по-новому усвідомити спільну реальність і відкритися до тривалого та чесного кінодіалогу.
Ідилічний і замкнений світ релігійного поселення тривалий час існував на периферії глобальних процесів. Але повномасштабне вторгнення росії стало колосальним потрясінням, яке розтопило колишню дистанцію між закритою громадою та зовнішнім світом. За словами Сухолиткого-Собчука, місцеві жителі, які мають власну сувору ієрархію та старійшин, раптово стали набагато відкритішими до діалогу.
Попри свої традиційні переконання, громада не залишилася осторонь загальнонаціональної біди: через місцеву владу та волонтерську організацію "Волонтери Бучаччини" місцеві жителі долучилися до збору провізії та ресурсів для фронту (утім, із релігійних переконань – виключно на оборонні потреби та розвідки).
Найскладнішим творчим викликом для команди стало простежити цей міст між тилом і фронтом: знайти на передовій бійців із цих же сіл, узгодити з командуванням зйомки на позиціях і зафіксувати момент єднання з домом. Режисер розповідає: "Коли приходила гуманітарна допомога, треба було вчасно прибути на позицію і зафіксувати момент, коли вони отримують маленьку звісточку з дому і згадують ці мирні, едемські береги".
Кульмінацією цього сюжетного й емоційного переходу у фільмі стає відверта розмова бійців на Різдво. Серед них – бойовий медик Андрій Порубій, який свого часу працював лікарем у тому ж селі. Крізь його спогади та рефлексії військових про рідні місця і мир стрічка виходить за межі локального спостереження за окремою громадою, перетворюючись на глибоку метафору про наш спільний дім, який сьогодні захищає вся країна.
"Тиха повінь" Дмитра Сухолиткого-Собчука – історія про крихку гармонію, пам'ять і той внутрішній зв'язок із рідною землею, який не здатна знищити жодна стихія чи війна. У кіно – з 29 жовтня.