В Україні немає такого рабства, як у Росії... Вашому телебаченню не слід орієнтуватися на найзабитіші прошарки... Для України велике щастя, що вона не має так багато природної сировини... Інтерв’ю
В УКРАЇНІ НЕМАЄ ТАКОГО РАБСТВА, ЯКЕ ВИНИКЛО В РОСІЇ
Пане Зануссі, Ви зараз знімаєте художній фільм з Богданом Ступкою. Розкажіть, будь ласка, що це за фільм.
Участь пана Ступки у фільмі “Серце на долоні” – продовження нашого давнього з ним знайомства. Він грав у мене в Польщі в п’єсі «Жайворонок». Грав англійця, тому його акцент у польській мові був на користь п’єсі.
| Богдан Ступка |
Картина, яку ми знімаємо, сучасна. Коли я писав сценарій, то вже знав, що головну роль гратиме Богдан. Мені у фільмі потрібен такий собі міжнародний олігарх. Оскільки в Польщі справжніх олігархів немає, то наші актори не зіграли б таку роль, яка мені потрібно і, взагалі, за стилем вони зовсім інші...
Мені був потрібен актор без визначеної національності... Ми навіть додали діалог, коли акторка, яка грає маму героя Ступки, каже: «Я тебе хрестила в різних вірах на будь-який випадок життя».
Це, звичайно, трішки казкова історія, у якій він грає дуже багатого олігарха, який шукає серце для трансплантації...
Більше сказати не можу... Це така ситуація – і грішна, і смішна, бо за сюжетом – чорна комедія.
Зйомки в Польщі ми вже закінчили. Зараз якраз приїхав до Києва, де зняли чотири сцени: у притулку для бомжів і в аеропорту «Бориспіль».
Співпродюсером стрічки є українець Олег Кохан. А як почалася Ваша співпраця з ним?
З Коханом я зустрівся через Богдана минулого літа, коли тут у Києві як режисер ставив у Національному театрі імені Івана Франка п’єсу.
До речі, вона ще й досі йде, забіжу подивитися, як вона виглядає після піврічної перерви.
У Польщі з боку Міністерства культури є велике бажання розвивати культурні зв’язки з Україною. І те, що стрічка вийде в українському варіанті в Україні, – для мене дуже важливо, бо це перша така співпраця між нашими країнами.
Кого ще знаєте з українських акторів, крім Богдана Ступки?
| Остап і Дмитро Ступки |
У цій картині, яку ми зараз знімаємо, є три покоління Ступок (сміється. – Авт.). Остап грає тільки маленький епізод. Вважаю, що в нього сильний комічний потенціал, і наступного разу постараюся дати йому важливішу роль.
А з ким із українських режисерів Ви знайомі?
Звичайно, довгі роки знайомий з Романом Балаяном, а також із Кірою Муратовою, яка досягла світового рівня.
У Києві часто ведуться дискусії, чи є в Україні кіно взагалі…
Гадаю, що Україні необхідне кіно. Я це постійно повторюю і намагаюся це завжди при нагоді сказати вашим політикам, тому що для України дуже важливо добитися своєї ідентифікації.
Ідентифікація народу великою мірою виникає через культуру, особливо масову. Я в Києві інколи викладаю, і завжди кажу своїм студентам: «Знайдіть мені героя, який відрізнятиметься, тобто аби я відразу зрозумів, що він не росіянин, не поляк, не болгарин, а українець».
Українці мають свої власні характерні риси... Я їх часто відчуваю. Наприклад, почуття самостійності – воно збереглося в Україні. У вас немає такого рабства, яке виникло в Росії. У вас є традиція козаків, тобто вільних людей.
І ця незалежність має сьогодні виразитися, потрібно показати людям, чим ви відрізняєтеся, наприклад, від росіян і показати свою ідентичність.
Навіть уже через це державі варто підтримувати кіно. А також потрібно націлитися на телебачення, аби воно підтримувало таку місію – об’єднувати націю навколо героїв, особистостей, які виражатимуть їхню ідентичність.
Тобто проблема українського кіно в тому, що його не підтримує держава?
45 мільйонів небагатих людей – недостатньо, аби створити кіно, яке може самоокупитися. Тому – так, потрібно робити картини за підтримки держави.
Ви дивилися наше телебачення. Які у Вас враження?
Трішки дивився... Я навіть для працівників «Інтеру» читав лекції.
Ну, що можу сказати про ваше телебачення... Воно, звичайно, має свою енергію, його не можна назвати зовсім мертвим, бо в деяких країнах я вважаю його взагалі мертвим. Маю на увазі, Росію.
Є величезний популізм, і це йде назустріч найнижчому рівню смаку, найнерозвиненішій частині публіки. Я розумію, що це бізнес.
Але навіть з точки зору бізнесу це не зовсім правильно, тому що наявність великої кількості глядачів далеко не означає, що вони є покупцями. А телебачення побудоване на рекламі, тож не варто звертатися до тих, хто нічого не купує. Зовсім темна аудиторія з глибинки нічого не купляє!
Ваше телебачення має орієнтуватися на вищий рівень інтелекту. Державній владі мало б бути, м’яко кажучи, соромно за те, що освічені українські люди змушені дивитися російське телебачення.
Я бачу, що російські серіали крутять у вас повним ходом, і навіть без дубляжу. Це надзвичайно шкодить для вашої культури, для української мови. А наскільки я знаю, ви боретеся за свою мову.
ДЛЯ УКРАЇНИ ВЕЛИКЕ ЩАСТЯ, ЩО ВОНА НЕ МАЄ ТАК БАГАТО ПРИРОДНОЇ СИРОВИНИ
Знаю, Ви часто спілкуєтеся з росіянами і, звісно, з українцями. Хто Вам ближчий за духом?
| Кшиштоф Зануссі і Олег Кохан |
Росія мені дуже цікава, тому що цілком мені чужа. Коли туди приїжджаю, почуваюся наче на іншому континенті...
Розумієте, я не п’ю горілку – це вже перший крок. Я багато потратив років на те, аби пояснити своїм російським друзям, щоб вони до цього не ставилися підозріливо (сміється. – Авт.).
Я дивлюся на неї з глибокою цікавістю, бачу, наскільки вона походить з Візантії, а ми йдемо з Риму... І це величезна різниця в підходах до ідеалу, правди, компромісу, родини, влади.
Для мене Україна дуже близька. Україна дуже багато взяла з Заходу і передала на Схід. Навіть у Києві видно, як бароко вкоренилося в православ’я.
Ми, поляки, багато років чинили вам зло… Так, ми це визнаємо! …Зараз дуже хочеться, аби Україна була незалежною, стабільною.
Напевне, це парадокс, проте історія вчить, і для України це велике щастя, що вона має не так багато природної сировини. У ХХ столітті видно, що ті країни, котрі мали менше сировини, почали краще розвиватися. Наприклад, Японія, Сінгапур.
Тому я б не боявся того, що в Україні є енергетична залежність. Переконаний, що це їй допоможе в розвитку – так, як допомогло Франції, коли вона втратила нафту в Алжирі.
У останньому Вашому фільмі «Персона нон грата» головну роль зіграв росіянин Микита Міхалков. Крім того, що він актор, він ще й відомий режисер... Чи не важко було Вам з ним працювати?
Абсолютно ні. Часом, коли режисер не працює саме як режисер, то так радіє… І Міхалков так тішився з цього і казав постійно: «Як добре, ти ставиш камеру куди хочеш, а я за це не відповідаю».
Микита – надзвичайний актор. Він любить грати, я в нього спостерігав величезну радість гри.
Він не зобов’язаний бути тільки режисером, він ним може бути тоді, коли захоче.
Знаю, що Ви дуже дружили з нині покійним Папою Іваном Павлом ІІ. Чи любив він кіно?
Перш за все, він захоплювався театром – Папа ж у молодості був актором, навіть успішним актором. І, звичайно, це залишилося в його особистості.
Іван Павло був надзвичайно хорошим комунікатором, він дуже добре передавав людям свої бажання та думки.
Яка найбільша мудрість, яку казав Вам Папа?
Він був людиною, яка постійно розвивалася. Папа помер, коли йому було понад 80 років, а він ще чогось учився. Так роблять тільки люди, у яких є визначені наміри в житті й упевненість. Якщо в когось є комплекси, він не вчитиметься, скаже: «Мені вже цього досить». А Іван Павло такого б ніколи не сказав, він завжди намагався зробити більше.
І це наука для усіх віруючих і невіруючих.
ВИРОБНИКИ ПРАЛЬНИХ МАШИНОК “ЗАНУССІ” – ЦЕ ВСЕ МОЯ РОДИНА
У чому полягає філософія Вашого життя?
Я вчився на філософському факультеті, проте якихось гасел щодо того, яка моя філософія життя, не маю.
Як на мене, людина завжди живе пошуком правди, щастя, краси. Людина повинна весь час прагнути зростання, бо ми всі живемо в часі. А в часі ніколи немає визначеної поведінки, ми завжди йдемо вгору або вниз. І тому потрібно боротися, аби завжди рухатися вгору.
З ким із польських режисерів Ви дружите?
Ми, польські режисери, доволі солідарні. І це дивовижно.
Нас об’єднало те, що ми багато років боролися проти режиму, цензури. Хоча ми конкуренти, але ніколи одне проти одного нічого поганого не кажемо.
У мене дуже хороші стосунки з Анджеєм Вайдою, зі старого покоління дружу з Ружевичем, це був мій майстер. Маю сердечні відносини з Гофманом. А також із молодими – своїми студентами.
Багато студентів ідуть зараз у комерцію, хочуть заробляти гроші. І це добре, бо якщо людина не народилася художником, то ним ніколи й не буде.
Самі яке кіно дивитеся?
Важко сказати… Кіно має мене здивувати. Я шанувальник Фелліні, Бунюеля, Бергмана. Люблю комедію, наприклад, Вуді Аллена.
Надзвичайно розважив мене французький фільм «Амелі».
В Україні знають польського режисера Кшиштофа Зануссі. Але, напевне, більше знають пральні машинки «Зануссі»…
Знаменита родина Зануссі – це моя родина. Вони зараз усі живуть у Італії. Ми розділилися ще в ХІХ столітті. Ми підтримуємо зв`язки... Вони добилися успіху не так давно, усього три покоління тому...
Мої італійські предки, що жили на півночі Італії, будували залізницю з Трієста через Угорщину до Львова. Так що ми деяке відношення маємо навіть до України.
Яким би рецептом Ви могли поділитися з українськими кінорежисерами?
Мудрість висловити словами можна, але вона тоді незрозуміла. Тому якихось взагалі рецептів я не маю.
Звичайно, ми повинні весь час звільнятися від брехні, яка сама в нас і зароджується. Не говорити неправду, не думати неправду, не обманювати, передусім себе та своїх близьких.
Як на мене, головне завдання людини – це боротьба проти таких ось речей, незалежно від того – митець вона чи ні.
Яке кіно Ви ще не зняли?
Ой, дуже багато. Я раніше дуже хотів знімати історичні картини. Це мені вдалося лише два-три рази...
А Ви живете в самій Варшаві?
Я маю будинок на кордоні заповідної зони неподалік Варшави. У мене великий сад, двоє коней, дев’ять собак і три коти. Це вже просто зоопарк.
Коли я ставив п’єсу з Богданом Ступкою у вашому театрі імені Франка, то актори з театру приїжджали до мене додому на репетиції, бо я не міг цілий місяць сидіти в Києві.
Знаєте, що було найсмішніше… Уже після двох тижнів репетицій п’єса фактично була готова, збиралися їхати вже до Києва. Я запросив свою хатню працівницю, аби вона подивилася п’єсу. Вона в житті не була в театрі. Актори грали, працівниця плакала, так її переповнювали емоції.
Коли я повернувся з Києва, то перший, хто мене чекав, – не моя дружина, а прибиральниця. Запитує: «Як було в Києві?» Кажу: «Добре». – «Та як то – добре?»
І аж тоді я зрозумів, що вона знає тільки про серіали й думала, що в Києві йшло продовження п’єси. Вона була така розчарована й каже: «То що вони – кожного дня грають одне й те саме? Як так можна?»
Розмовляла Оксана Климончук