Учора в галереї «Лавра» український бомонд зібрався на презентацію оновленого часопису «Сучасність»... Друге дихання відкрив Кириленко...
Учора в галереї «Лавра» український бомонд зібрався на презентацію оновленого часопису «Сучасність».
«Сучасність» понад три десятиліття виходила в Німеччині (Мюнхені), потім у США. А з 1992 року часопис випускають у Києві. Але останніх чотири роки «Сучасність» мала певні проблеми в менеджменті й фактично припинила своє існування.
Друге дихання легендарний часопис отримав завдяки політикові В’ячеславу Кириленку. Пан Кириленко вперше ознайомився з «Сучасністю», коли навчався на першому курсі філософського факультету Київського університету. Тоді він, за його словами, просто “закохався в журнал”.
– Чому вирішили матеріально підтримати «Сучасність»?
– «Сучасність» – це легендарний журнал. Гадаю, українці потребують його в новій якості, новій формі, новому змісті. Нова форма буде в усьому: від паперу до обкладинки, а новий зміст – у матеріалах. Я один із членів редакційної ради. Я переконаний, що «Сучасність» має стати дискусійним майданчиком для багатьох людей. Не тільки для того вишуканого кола, яке знає про цей журнал і розуміють, що він потрібен. А й для ширшого кола – публіцистів, кінематографістів, критиків. Я, зі свого боку, докладу для цього всіх зусиль. Він поширюватиметься в кіосках, пройде рекламна кампанія щодо передплати. Ми цільовим чином забезпечимо поширення його по всіх без винятку бібліотеках та університетах країни. Щиро кажу: з мого боку не буде жодного тиску на редакційну політику.
| Василь Вовкун |
Ось, бачу, іде, майже не хитаючись, заступник голови Спілки письменників Василь Шкляр... Говорити йому важко, він переборює втому, бореться з силою тяжіння... І формулює думку – що для нього означає «Сучасність».
– «Сучасність» – це часопис з найцікавішою історією. Він для нас колись був узагалі чимось недосяжним, легендою. Виходив у Німеччині, потім у Штатах, і ми тільки про нього чули. Якби мені колись замолоду сказали, що ти надрукуєшся в журналі «Сучасність», то це було б більшим дивом, ніж отримати Нобелівську премію. На початку 90-х років «Сучасність» переїхала в Україну, і це був єдиний прихисток для нормальних письменників. Для мене взагалі це журнал особливий, бо я всі свої романи останніх років спочатку друкував у ньому. Часопис нарешті отримав друге фінансове дихання. В’ячеслав Кириленко взяв його під своє крило... Я поки дав лише уривок надрукувати, подивимося, скільки мені заплатять. Обіцяють дуже багато платити. Мені особисто обіцяють платити золотом за слово, як колись Кіплінгу.
| Ігор Юхновський |
– Усю історія не перекажеш! – кричала йому інтелігенція з місця.
Міністр культури кілька разів хотів забрати мікрофон, але Юхновський так просто не здавався, розвивав думку за думкою – якою, на його переконання, має бути «Сучасність». Закінчив свій монолог тим, що «Сучасність» точно не повинна бути такою, про яку говорить гівнюк Дмитро Т. (він назвав прізвище одного з колишніх віце-прем’єрів. – Авт.).
Таке визначення Юхновського інтелігенцію потішило до сліз.
| Микола Жулинський |
– «Сучасність» – це унікальна історія української журнальної преси. Тому що я пам’ятаю «Сучасність» ще Кошелівця, «Сучасність» Тараса Гунчака, «Сучасність» Івана Дзюби. Гадаю, що тут найголовніше – традиція, традиція журналу, який завжди дуже чутливо та оперативно реагував на все, що відбувається в літературі, політиці, суспільному житті. Це був голос правди, який був десь там за бугром, який рідко сюди долинав... Чим оновлена «Сучасність»? Оновлена тим, що є певна гарантія зримої підтримки видання. Бо завжди було так: чи знайдуться кошти? А зараз за це береться Інститут національної пам’яті, підтримує «Наша Україна». А головне – я дивлюся два останніх номери – скажу, що це номер дуже чутливий на те, чим стурбоване, чим живе українське суспільство. Тут багато ґрунтовної пупбліцистики, аналітики, яка стосується політичних, соціально-економічних проблем, а також культурологічних. «Сучасність» хоче сказати, що ми живі й що ми житимемо, ми бадьорі, у нас є перспективи.
Міністр культури Василь Вовкун до «Сучасності» ставиться з трепетом:
– Чому ми з таким трепетом і сентиментальністю ставимося до цього видання? Бо в певний час для нашого покоління в радянську добу це був ковток свіжого повітря, кожен номер – був певний виклик правди. Це був журнал з високою позицією, культурою. Якщо сьогодні відновлювати часопис, то я бачу, що він буде актуальним саме в сьогоденні, відповідатиме сучасним проблемам, друкуватиме ті речі, які ще взагалі не перекладені українською мовою. Тобто ми говоримо про іміджеві сторону. Сучасна «Сучасність» не може зараз поступатися іміджеві тодішньої «Сучасності».
P.S. Хочеться побажати «Сучасності» тверезості, тверезості і ще раз тверезості...
Ксеня Лесів