Найближча можлива відстань від Землі до Сонця становить 147,1 мільйона кілометрів.
На початку січня Земля досягла перигелію - найближчої до Сонця точки своєї орбіти. Попри це, жодного різкого потепління на планеті у той момент не відбулося. Чому так - розбиралося видання Daily Galaxy.
Зазначається, що щороку на початку січня Земля досягає найближчої точки до Сонця. У 2026-му це сталося 3 січня о 12:15 за східноамериканським часом (19:15 за київським). У цей момент наша планета перебувала за понад 147,1 мільйона кілометрів від Сонця. Утім, вплив цієї події на зміну пір року практично відсутній.
Автор статті пише, що орбіта Землі не є ідеальним колом, а насправді має дещо еліптичну форму, через що протягом року планета, рухаючись по ній, то трохи наближається до Сонця, то віддаляється від нього.
Хоча ця відстань змінюється приблизно на 3%, науковці наголошують, що це не впливає на глобальні температури. Ритм зміни пір року визначається не близькістю Землі до Сонця, а нахилом земної осі.
Термін "перигелій" походить від грецьких слів peri ("навколо") і helios ("Сонце") та означає найближчу до Сонця точку орбіти небесного тіла. У 2026-му перигелій відбувся на відстані 147 099 894 кілометри. Це приблизно на 5 мільйонів кілометрів ближче, ніж під час афелію - перебування у найдальшій від Сонця точці, яка припадає на початок липня.
Попри те, що, на перший погляд, різниця значна, вона становить лише близько 3% від середньої відстані між Землею і Сонцем, або однієї астрономічної одиниці (а.о.), яка дорівнює приблизно 149,6 мільйона кілометрів. Невелика у цих масштабах різниця забезпечує майже однакову кількість сонячної енергії, яку планета отримує під час перигелію та афелію.
Близько 1604 року астроном Йоганн Кеплер сформулював свій перший закон руху планет, довівши, що планети рухаються еліптичними орбітами, у фокусі яких розташоване Сонце. Свої висновки він зробив на основі точних спостережень за орбітою Марса.
Згодом варіації в сонячному часі почали бентежити ранніх астрономів. Як зазначив Едвард Блумер із Королівської обсерваторії у Гринвічі, ще середньовічні вчені помітили, що сонячні дні не завжди ідеально збігаються з рівномірним відліком часу.
"Вони вже говорили про різницю між сонячною добою та ідеальною добою, тобто її середнім значенням. Час то відставав, то випереджав, що, як ми згодом зрозуміли, пов’язано зі змінами швидкості руху Землі навколо Сонця через еліптичну форму її орбіти", - пояснив він.
Ще одним інструментом спостережень була аналема - річний графік положення Сонця в одному й тому самому місці та в один і той самий час. Її форма у вигляді вісімки наочно демонструвала орбітальні особливості й допомагала раннім спостерігачам визначати перигелій.
Усі планети Сонячної системи проходять через перигелій, але наслідки цього різні. Так, Венера й Нептун рухаються майже по колу, тому відстань до Сонця у них змінюється незначно. Тим часом Меркурій, який є найближчою до Сонця планетою, має сильно витягнуту орбіту, а це означає, що його відстань до Сонця помітно змінюється протягом року.
За даними Королівської обсерваторії у Гринвічі, різниця між перигелієм і афелієм у Меркурія становить близько 0,17 астрономічної одиниці (астрономічна одиниця - середня відстань від Землі до Сонця), тож для планети, яка в середньому перебуває лише на 0,39 такої відстані, це дуже суттєва різниця.
Вивчення руху Меркурія привело науковців до однієї з найцікавіших загадок астрономії. З’ясувалося, що точка його найближчого наближення до Сонця з часом повільно зміщується. Це явище називається прецесією орбіти - своєрідним "повзучим поворотом" траєкторії руху планети. Класичні закони фізики, сформульовані Ісааком Ньютоном, не могли повністю пояснити це зміщення. Лише загальна теорія відносності Альберта Ейнштейна дала точну відповідь, ставши одним із ключових підтверджень її правильності.
Ще більш різкі зміни відбуваються з кометами та астероїдами. Їхні орбіти зазвичай дуже витягнуті, тому під час перигелію вони можуть різко прискорюватися та сильно змінювати траєкторію руху. Під час зближення з великими планетами, зокрема Юпітером, гравітаційна сила може настільки вплинути на ці небесні тіла, що вони або змінюють свій шлях, або навіть повністю залишають межі Сонячної системи.
Раніше УНІАН розповідав, що у давнину доба на Землі тривала лише 19 годин. До такого висновку дійшли науковці, проаналізувавши геологічні дані докембрійської епохи. Вони з'ясували, що в середині протерозойської ери - приблизно від 2 до 1 мільярда років тому - звичний процес поступового подовження земної доби зупинився. Упродовж цього періоду тривалість дня залишалася майже сталою.