Щоразу, коли Україна очікує на новий обмін полоненими, тисячі сердець завмирають: "Може, цього разу Росія віддасть нашого/нашу". Але, на жаль, не завжди цим очікуванням доводиться справдитись. Особливо, якщо мова про цивільних, а тим більше - журналістів.
Працівники медіа в російському полоні - не "новина" ще з 2014 року. Тоді переслідуванням з боку окупантів масово піддавалися мешканці анексованого Криму та частини захопленого маріонетками Кремля Донбасу.
Когось затримували для "бесіди", а за кілька годин (чи й днів) відпускали. Часто - після побиття. Але багатьох з них росіяни звинуватили в шпигунстві, або й участі в терористичних організаціях та намаганні організувати "теракти". Аби журналісти швидше визнавали себе терористами над ними знущались, катували та шантажували безпекою рідних.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022-му розширилась і географія затриманих росіянами медійників - від Харківщини до Херсонщини, від Київщини й Чернігівщини до півдня Запорізької області.
Так, регіональну кореспондентку УНІАН в Запоріжжі Ірину Дубченко росіяни схопили наприкінці березня в Розівці - там жінка, працюючи дистанційно, доглядала стареньку бабусю. Лише за якийсь час "комендант" окупованого селища повідомив сестрі Ірини Олександрі, що журналістку забрали в Донецьк, де будуть "проводити слідчі дії". Мовляв, вона підтримувала військовослужбовців ЗСУ та переховувала їх.
Чи то розголос цієї історії, чи той факт, що Ірина Дубченко опинилась в Донецьку під "владою" самопроголошеної "ДНР", а не десь в Ростові-на-Дону в катівні ФСБ РФ (а, може, і те, і інше), але, на щастя, вже у квітні 2022-го журналістку звільнили.
За даними Національної спілки журналістів України, станом на зараз в російському полоні перебувають понад три десятки українських медійників. І, варто розуміти, що з 2022-го окупанти не надто переймались "формальностями", навіть не намагаючись вигадати хоч якусь притомну історію "провини" того чи іншого журналіста в якихось "злочинах". Люди просто зникали.
Саме так на початку березня 2022-го року зник журналіст УНІАН Дмитро Хилюк. Його разом із стареньким батьком російські окупанти викрали просто на вулиці у селі Козаровичі на Київщині, де проживала родина. Згодом стало відомо, що місцевих чоловіків (і Дмитра також) росіяни утримували в будівлі одного з підприємств у сусідньому селі - Димер, змушуючи копати окопи та траншеї на околицях населених пунктів та у прилеглому лісі.
Після звільнення Київщини Силами оборони України, з’ясувалось, що батька Дмитра Хилюка - літнього чоловіка - окупанти відпустили. А журналіста, разом з іншими в’язнями, вивезли на територію Білорусі, а звідти - в Росію, в СІЗО №2 у місті Новозибков на Брянщині.
Правозахисники з Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) з’ясували, що в цьому СІЗО утримувались сотні українців, зокрема, викрадених з Київщини. За словами свідків, з якими вдалося тоді поспілкуватись, Дмитра Хилюка теж тримали саме там. Зокрема цю інформацію підтвердив волонтер Червоного Хреста Володимир Хрипун, звільнений з полону. За його словами, перебуваючи у названому СІЗО, він чув прізвище Хилюка під час переклички.
Однак на офіційний запит в управління Федеральної служби виконання покарань у Брянській області РФ, а також у Слідчий комітет РФ, відповідь була, що про перебування українського журналіста їм не відомо. Так само, мовляв, немає ніякої інформації щодо кримінальних проваджень стосовно нього.
За словами адвокатки АО "Актум" Тетяни Лєбєдєвої, не дивно, що російська сторона так поводиться, адже цивільні - і журналісти серед них - утримуються в РФ незаконно.
"Тобто, їх навіть неправильно називати "полонені". Скоріше, це "особи, яких було викрадено". Адже більшість з цивільних потрапили на територію Росії не по своїй волі. Вони утримуються в неволі в РФ після того, як їх було саме викрадено. Але, зважаючи, що на міжнародному рівні статусу "викрадені" не існує, то до цих громадян України доцільно застосовувати статус "заручники"", - вважає вона.
На жаль, розголос історії Дмитра Хилюка не призвів до бажаного звільнення з полону. Навпаки, в СІЗО №2 на Брянщині викрадених українців під час перекличок перестали називати за прізвищами, натомість присвоїли кожному номер (страшна аналогія з відмітками у в’язнів концентраційних таборів). А Хилюка у травні 2023 року взагалі "перевели". За даними "Репортерів без кордонів" - до колонії №7 Володимирської області РФ.
Росіяни при цьому очікувано брехали. Зокрема, Міністерство оборони РФ у 2023-му заявляло, що "безумовно поважає міжнародне гуманітарне право", проте не має зобов’язань надавати жодної інформації про українських затриманих, пов'язаних зі "спецоперацією", нікому, за винятком Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ).
Та річ у тім, що зазвичай представників МКЧХ росіяни просто не допускають до заручників з України. І це не один раз підтверджували як "Репортери без кордонів", так і звільнені з полону бранці-військові. Лише у травні 2024 року під час обміну полоненими один з них розповів, що "просидів з Хилюком практично 11 місяців пліч-о-пліч в одній камері".
"Дмитро передає батькам і брату найкращі вітання, каже, що живий і сподівається, що його звільнять", - сказав чоловік.
Але дістати більше інформації про Дмитра, як зазначають "Репортери без кордонів", поки не вдається. Своєю чергою, виконавча директорка МІПЛ Тетяна Картиченко додає, що Хилюка після Брянської та Володимирської області РФ могли знову кудись перевезти.
Звісно, Росія мала би просто відпустити незаконно утримуваних цивільних українців, зокрема журналістів. Але звільняти їх вдається хіба через обміни, разом з військовополоненими.
"Це теж не панацея і гарантій, що людину звільнять - ніяких, - додає Тетяна Лєбєдєва. - При цьому неважливо, який статус вона має. Якщо росіяни захочуть віддати, то віддають. Але буває так, що заявляють, приміром, 200 осіб на обмін, а привозять 150".
Тобто, потрапляння медійників у списки на обмін (і офіційне підтвердження з російської сторони, що ці люди перебувають в РФ), зовсім не означає свободу. Про це зокрема свідчить трагічна історія Вікторії Рощиної.
Торік, коли надійшло повідомлення про її загибель у полоні, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими в Україні Петро Яценко підтвердив, що Вікторію готували до звільнення. А в ГУР МО додали, що вона була у списках на обмін і "її повернення було погоджене".
Тобто, коли стало відомо про загибель журналістки, вона перебувала "на етапі". Простими словами, її перевозили з однієї колонії в іншу - ближче і ближче до кордонів з Україною.
"Оскільки заручники і полонені з України в Росії перебувають десь в глухомані, коли люди опиняються в списках на обмін, відбуваються ці етапи. І тривати це перевезення може як тиждень, так і місяць. Тобто, досить тривалий час. Можемо лише уявити, що з ними там відбувається. Адже це українська сторона все фіксує на камеру, наша і міжнародна преса вільно спілкуються з полоненими росіянами… А своїх хлопців та дівчат, яких утримувала Росія, ми маємо змогу побачити тільки тоді, коли вони вже повернулися додому - перетнули кордон", - розповідає юристка Тетяна Лєбєдєва.
Тобто, скарги на умови утримання фіксуються вже на українській території. Так само, як і розслідування загибелі незаконно утримуваних осіб ведуться після повернення в Україну їхніх тіл.
А що ж міжнародні гуманітарні організації з велетенськими бюджетами, які мали би опікуватись і Рощиною, і Хилюком, і тисячами інших цивільних бранців РФ? Міжнародний комітет Червоного хреста у випадках з журналістами лиш спромігся підтвердити, що і Вікторія, і Дмитро перебувають в російському полоні. Ба більше, доступу до Вікторії Рощиної, мовляв, представники МКЧХ не мали. Вочевидь, аналогічна ситуація з іншими в’язнями-медійниками.
Після того, як колеги Вікторії опублікували масштабне розслідування її смерті (її жорстоко катували - били струмом, завдавали ножових поранень, морили голодом), використати всі свої дипломатичні канали, щоб сприяти звільненню українських журналістів, обіцяв навіть Святий Престол. Але…
Буквально кілька днів тому, 2 червня, після зустрічі української та російської делегацій у Стамбулі, теж йшлося про ймовірний обмін і додаткове повернення "200 на 200" - політв’язнів та журналістів.
"Списками ми обміняємось з росіянами на поточному тижні. Також відбудеться верифікація. Маємо надію, що цього разу вони передадуть списки заздалегідь", - сказав президент України Володимир Зеленський.
Та станом на зараз Росія… передумала.
Парламентська асамблея Ради Європи ще у жовтні 2024 року прийняла резолюцію, в якій вперше містилась окрема згадка про полонених журналістів, а далі… нічого. Лише кілька днів тому, 3 червня, президент ПАРЄ Теодорос Русопулос запропонував започаткувати Victory for Victoria Day, аби вшанувати журналістів, які загинули або зникли, висвітлюючи правду.
"Вперше цей день відзначимо на осінній сесії ПАРЄ (наприкінці вересня-початку жовтня)", - повідомила заступниця голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, голова комітету ПАРЄ з культури, науки, освіти й медіа Євгенія Кравчук.
І хоча такий крок з боку інертних євродепутатів справді може мати значення у майбутньому, було б непогано, щоб українських журналістів в російському полоні помічали зараз, доки вони ще живі.
***
Вочевидь, просто заклики до РФ щодо звільнення бранців-медійників - марні. Насправді дієвими можуть бути тільки болючі санкції стосовно ключових осіб в Кремлі. І обов’язково з акцентом на тому, що вводяться ті чи інші обмеження у відповідь на незаконне утримання журналістів та інших цивільних громадян України.
А вже зараз потрібно зробити все для перевірки умов їх утримання. Інституції ООН, і МКЧХ мають на це мандат. Потрібне лише бажання і, як кажуть, "політична воля".