Волонтерка і дружина військового-добровольця Наталка Позняк-Хоменко в інтерв’ю УНІАН розповіла, як волонтерський рух допомагає війську та наскільки по зборах відчувається втома суспільства від війни.
Наталка Позняк-Хоменко та її чоловік Олександр Хоменко – люди, які максимально підходять під популярне нині визначення "не створені для війни". Вона – працівниця Інституту національної пам’яті, він – співробітник Національного музею історії України. Подружжя і збудувало дім, і народило трьох чарівних доньок…
Але 24 лютого 2022 року Олександр пішов на війну добровольцем і до сьогодні воює у батальйоні "Свобода". А Наталка, яка у 2020 році видала книгу про волонтерський рух, безперервно збирає донати.
У День волонтера УНІАН поспілкувався з нею про складнощі, які доводиться долати, що допомагає зборам, та чи зникне волонтерський рух у разі, якщо війна стане на паузу.
Наталю, воєнне волонтерство розпочалося в Україні у 2014-му й триває по цей час. В чому відмінність 2014-го від 2022-го?
І в 2014-му, і в 2022-му – це був порятунок війська і країни, гасіння пожежі всіма доступними засобами. У 2014 році волонтерство замінювало собою функції держави по всіх напрямах (хіба що без закупівлі зброї). Бо займалися волонтери всім: ремонтом машин та бойової техніки, доставкою бронежилетів, касок, обмундирування, словом – всього. Ті ж добробати, які з'явилися в 2014 році, воювали на початках у спортивних штанах і в гумових капцях…
Зараз же волонтери закривають ті напрямки, де потрібне точкове оперативне реагування або просування новітніх розробок: відновлення втраченого після влучань майна, старлінки, дрони, логістика, РЕБ-засоби. Війна дуже динамічна штука, а волонтери працюють "на вчора" – і це рятує.
У 2014 році у волонтери йшли, в першу чергу, ті, хто пройшов Майдан. Вони знали про потреби війська, знали, де брати і як поширювати інформацію. Зараз волонтерять передусім ті, кого це торкається безпосередньо – хто має на фронті близьких або друзів, або хто має чітке усвідомлення, що країну слід рятувати, бо іншої нема і не буде. Та в кожному разі - і тоді, і зараз – це критична маса небайдужих, яка дозволила нам не потонути, а втриматися на плаву.
Волонтерство – це той фактор, який Путін не врахував ані в 2014-м, ані в 2022 році. Але це - наш рефлекс виживання. Ми хотіли вижити і воювали, а ті, хто не знайшов себе у війні, намагалися допомагати в інший спосіб. Найпростіше – плести сітки чи збирати продукти… І тоді, і на початку повномасштабної війни це був масовий рух. Зараз лишилися найстійкіші.
Ви сказали, що у 2014-му волонтери закривали всі потреби, крім хіба що зброї. Зараз ми вийшли на той етап, коли й на зброю волонтери збирають також. Звісно, не на літаки, танки чи ракети, але, як мінімум, на дрони та снайперські гвинтівки. Чому так відбувається?
Це питання до держави. Нам слід було перелаштовувати економіку під військові потреби, ставити підприємства на військові рейки, як це зробила Росія. Але ми ходимо з простягнутою рукою і розповідаємо, які погані наші союзники, бо не допомагають нам виграти війну… Так, якби нам у 2022 році дали ту зброю, яку ми маємо зараз, і не в'язали би руки забороною воювати на території РФ, то ми могли б вже закінчити цю війну і забути про неї. Але цього не сталося…
На жаль, тактика просити зброю, яка спрацювала в 2022-му, в 2023-му стала згубною. Хоча ті ж самі дрони починалися із волонтерських розробок. Приміром, НРК, тобто наземні роботизовані комплекси, які зараз використовуються і в логістиці, і для евакуації поранених, першими почали постачати у військо саме волонтери. Я ще в 2023-му році бачила, як один із розробників, Євген Гнатюк, показував своїх "Тарганів" і "Сірків". А починалося все з маленьких машинок, яких "дресирували" на дистанційне мінування.
Наскільки "просіли" або ні збори на потреби ЗСУ останнім часом? На вашу думку, з чим це пов’язано – економічними причинами чи "втомою від війни"?
Збори просіли, і на це кілька причин. Перша, найбільш очевидна – збідніння донаторів. Ціни ростуть, інфляція росте, а зарплати лишаються на тому ж рівні. Якщо раніше донати у розмірі 500-1000 гривень були звичними, то зараз йдеться про 50-100 гривень, можливо – про 200-300, але у більшості випадків це вже максимум.
Друга причина – держава зробила все, аби відгородити значну масу людей від війни. Я жартую, що у 2022-му була створена секта - "вірю в ЗСУ". Українців переконали, що все скоро закінчиться, з боку росіян воюють тільки "чмобіки", яких ми ось-ось доб’ємо, тому можна просто вірити, молитися, дякувати і… не рипатися, бо на фронті "впораються і без нас". Тому зараз більшість людей хвилює питання "коли ця війна закінчиться?", а не "що я можу для цього зробити?".
Пізніше не була створена прозора система мобілізації та чітких термінів служби. Потім - неконтрольовані процеси із СЗЧ, втеча молоді за кордон, історії про ТЦК, які підживлюються російськими ІПСО, коли окремі негативні моменти виводяться в абсолют і породжують зневіру. Плюс – корупційні скандали… Взагалі, комунікація держави з суспільством у нас провалена абсолютно. Таке враження, що держава – окремо, а суспільство – окремо.
Також свою негативну роль відіграв Трамп, пообіцявши закінчити війну за 24 години. Саме тоді збори просіли особливо відчутно. Бо якщо війна закінчиться просто зараз, то нащо мені донатити?.. Коли виникає така інерція, то розкачати збори заново буває дуже складно.
Тобто збори поступово просідають?
Зараз все повернулося на свої кола і активність відновилася. Грошей не стало більше, бо, як я вже сказала, економічна ситуація дається взнаки, але найгостріші потреби закривати вдається. Якось Бог помагає…
Скільки вам вдається зібрати за місяць?
Десь 100-200 тисяч на місяць. Зазвичай у кожного батальйону є кілька таких волонтерів, і чим вони медійніші, тим краще…
Ви сказали, що найбільше донатять на військо ті, кого війна зачепила безпосередньо. За вашими спостереженнями, який він – середньостатистичний благодійник?
Скажу так: головна риса тих, хто донатить, – це небайдужість до України і бажання її зберегти. Немає обмежень ані по віку, ані по статі. Мій 85-річний батько раз на місяць закуповує на 10 тисяч в’ялене м’ясо для хлопців (у нас на Поліссі – особливе в’ялене м'ясо, ніжне, легке, поживне). Донатять і діти: моя донька Яринка з пластунами минулого року організувала вертеп і наколядувала 85 тисяч, ці гроші вони передали батальйону "Свобода".
Наш донатор – в першу чергу інтелігент і людина з близького кола (хто особисто знає мене або Сашка). Приміром, троє наших друзів регулярно донатять ледве не половину своєї зарплати. Це – професор Тарас Кононенко, науковий керівник Сашка, який зараз очолює кафедру історії філософії в Київському національному університеті. Це – історикиня Наталія Старченко. І це – вчитель, колишній директор школи, поет Микола Якович Скрипець. Якось упродовж одного місяця від Миколи Яковича прийшло 16,5 тисяч, а від Тараса Петровича – 18 тисяч. Все, що мали на той момент, вони віддали...
У моєму колі донатять і родичі загиблих побратимів. Фактично, так загиблі хлопці воюють далі. Розповім унікальну історію: із Сашком воював громадянин Ізраїлю на позивний "Партизан", який загинув під Курдюмівкою. Лишилася дружина і двоє дітей. І був момент, коли у хлопців згорів генератор, а в мене на волонтерській картці – нуль. Аж раптом на картку падають 150 тисяч гривень – це зі своїх виплат скинула кошти дружина покійного "Партизана"…
В будь-якому випадку таких донаторів багатими не назвеш…
З фінансової точки зору це люди незначного або середнього достатку. Серед наших донаторів є, приміром, 67-річний фермер із Житомирщини, Віктор Кузьмович. Його син воював, повернувся додому без однієї руки. І сам пан Віктор, знаючи, що тепер можна мобілізуватися і після 60-ті, хоче долучитися до армії… Для хлопців він недавно купив дошок на 50 тисяч гривень.
Знаю ще одного підприємця із Білої Церкви, Юрія Наумчука, який вклав близько мільйона у розробки РЕБ для батальйону "Свобода".
І це - лише маленька частка тих, хто "проходить" через мої руки. А я – така сама маленька краплинка в цій великій сфері.
Який вам доводилося закривати найбільш несподіваний та вартісний запит?
Мабуть, це був екскаватор.
Для риття окопів?
Так… Такий собі міні-екскаватор, щоб копати траншеї. Хлопці на початку минулого року написали, що дуже треба, і я почала шукати. Знайшла на ОЛХ за 250 тисяч гривень. Зібрати кошти вдалося за три тижні. Потім постало питання, як його доправити з Чернівецької області до Слов’янська. Тягнути машину на гусеничному ходу, яка йде зі швидкістю 20 км/год, якось не випадало. Треба було шукати або платформу, або завантажувати у вантажівку, або знаходити інше рішення…
Воно знайшлося, і виявилося напрочуд несподіваним та легким. Нам допомогла "Нова пошта", за що їй велика дяка.
Ви відправили екскаватор поштою?
Ну, майже. "Нова пошта" завантажила його у свій бус, довезла до Слов'янська, та ще й дала нам промокод на вантаж у тисячу кілограм, через що вся доставка обійшлася лише в одну гривню. Вони взагалі – молодці, бо кожного місяця проплачують волонтерські доставки на 60 млн. Це неймовірна допомога…
До речі, тракторець цей ми назвали "Масік", перефарбували його з червоного в зелений, і він досі у хлопців працює. На великі окопи чи на бліндажі беруть більш потужну техніку, але й для "Масіка" робота завжди є.
Важко не помітити, що волонтери вигадують неймовірні прийоми для того, щоб зібрати донати. В хід йдуть лотереї, аукціони – все що завгодно. Це працює?
Коли у 2022 році був шок та побоювання, що ми опинилися на межі краху, збори закривалися дуже швидко. Та, на жаль, ми живемо в інформаційно перенасиченому суспільстві. І зараз доводиться танцювати, стрибати на одній нозі, викручуватися, щось вигадувати, щоб привернути увагу саме до твого збору (моя новинна стрічка у "Фейсбуці" - це суцільні збори). Якісь гучні медійні теми ще "вистрілюють", а рутинні потреби – "дайте на ремонт машини" – майже не працюють. До речі, парадокс, але на нову машину для підрозділу можна швидше зібрати, ніж на її ремонт.
Але спрацьовує знання психології. Я помітила, приміром, що найбільше я збираю грошей, коли виставляю табличку: "До закінчення збору треба ще стільки-то тисяч". Тобто, нумо, друзі, треба дотиснути, ще трішки докластися. Не знаю чому, але воно працює…
А лотереї?
По-різному. Незалежно від лотів, донатять ті самі люди… Багато хто, до речі, каже, що ти, мовляв, не вставляй мене у розіграш, хай хтось інший виграє приз, а я і так гроші перекажу… Успіх тут залежить не від цінності лоту, а від важливості поставленої проблеми.
До речі, про "призи". Ви якось розігрували каву з собою і каву з Олександром. Наскільки це було ефективно?
На "каві" ми зібрали близько 50 тисяч. Я свою, щоправда, ще не "відпрацювала" – все ніяк не можемо узгодити графіки з переможцем. А от Сашко на каві вже був – його "виграла" в лотерею бібліотека імені Сковороди на Солом’янці. Це, до речі, один з наших постійних донаторів.
Чи викликають у вас довіру волонтери, які є розкрученими персонажами? Чи "відомий" означає "чесний"? І як вдаряють по всій волонтерській спільноті скандали з її окремими представниками?
Я не можу судити про те, про що знаю тільки із медіа, а не особисто. Хоча волонтерське середовище намагається саме "чиститися" від найбільш "зашкварених" персонажів і відвертих шахраїв, які маскуються під волонтерів. До речі, один із нюансів нинішнього волонтерства – це те, що люди переважно донатять тим, кого знають особисто і кому довіряють.
З іншого боку, я уже казала, що ми живемо в медійному середовищі і поширення інформації серед більшої кількості підписників сприяє вирішенню питань. Нам у наших зборах кілька разів дуже допоміг відомий ізраїльський блогер Ігаль Левін - друг Сашка ще з Майдану. Ігаль не збирає гроші сам, але підтримує збори інших. І з його допомогою на ті чи інші потреби упродовж дня можуть надійти близько ста тисяч гривень.
А загалом питання репутації у волонтерстві – дуже крихке. Я відповідаю лише за свою репутацію. Але для мене так само дико, коли люди, які називають себе волонтерами, беруть собі певний відсоток від донатів – не на оплату поштових послуг, не на логістику, а на власні потреби…
Але ж якщо волонтери повністю, так би мовити, "з головою", пішли у цю роботу і відмовилися від професійної діяльності, яка давала їм якийсь заробіток, вони ж мусять на щось жити?
Тоді вони не мають називатися волонтерами. Вони можуть зареєструвати якийсь благодійний фонд і бути його працівниками. Але не говорити, що вони – волонтери. Бо у більшості своїй волонтери – це ті люди, які мають роботу, а волонтерством займаються у вільний від роботи час. Волонтерство – це не професія, це порух душі, який мотивує допомагати іншим. Це та добра воля, за яку не беруть гроші.
Які найбільш безглузді міфи про волонтерство ви чули? Можливо, й вам були якісь закиди?
Мене це обійшло, на свою адресу такого не чула. Хоча розумію, що волонтерство – це така зона ризиків, де все розглядається під мікроскопом і найменше покращення твого побуту одразу викликає підозру. Адже у масовій свідомості волонтер має бути жебраком – без права відпочивати десь, без права щось собі придбати, зрештою, без права заробляти значні кошти на своїй основній роботі.
Причому найцікавіше, що поширюють негативні чутки про волонтерів якраз ті, хто ані копійки не вкладає. Але для них це слугує виправданням того, чому вони не донатять. Мовляв, не донатять тому, що не довіряють волонтерам, бо всі вони – "здирники та шахраї".
Якщо зараз війна буде поставлена на паузу, чи відродиться волонтерство, коли наш агресивний сусід розпочне нову ескалацію за якийсь час?
Сто відсотків відродиться і знову буде "рятівним колом". Бо ми хочемо жити, а ворог хоче нашої смерті – ну, як тут не процитувати Голду Меїр?.. І ті, хто хоче жити, при цьому жити в своїй країні, знову вкладатимуть останнє у те, щоб залатати всі дірки.
За великим рахунком, без волонтерства нам не вистояти. І річ тут не стільки у неспроможності держави закрити всі питання забезпеченням армії, скільки в самій війні, яка стає все більше динамічною. Держава - потужний, але все-таки дуже інертний механізм. І це робить волонтерство "рятівною паличкою", бо те, що вчора було актуальним на фронті, швидко застаріває. Приміром, якщо на початку повномасштабної війни вершиною мрії була антидронова гармата, яка глушила безпілотники, то зараз вона вже неефективна, бо системи РЕБ пішли далеко вперед...
Використання на війні наземних дронів, FPV-дронів, дронів на оптоволокні – все це був наш волонтерський і військовий винахід. Але, на жаль, зараз ми у цьому інтелектуальному змаганні програємо росіянам, бо, повторюсь, за ними – їхня держава з її необмеженим ресурсом. Там найменший винахід, який показав свою ефективність, масштабується на рівні держави.
Але чи справедливо, що окремі громадяни вимушені брати на себе таку ношу й знову і знову волонтерити, бо держава не закриває усіх потреб?
Справедливість – поняття надто індивідуальне. Як і віра у свою країну, і любов до неї. Поки що стоїмо на плечах тих, хто має цю віру і цю любов.
Наталія Лебідь