Боєць тероборони Олександр Тішаєв, який протягом 165 днів тримав позиції на Запорізькому напрямку, в інтерв’ю УНІАН розповів, чому так довго перебував на передовій без ротації, про виживання на "нулі", та як вдалося вибратися.
Безперервне перебування на бойових позиціях протягом кількох місяців вже стає буденністю для українських військових, адже через розширення кілл-зони ротації проводяться лише за сприятливої погоди і зводяться до мінімуму задля збереження їхніх життів. Молодший сержант, командир стрілецької роти 138 окремого батальйону 115 окремої бригади Сил ТрО Олександр Тішаєв разом з бойовим побратимом Олександром Аліксєєнком утримували позиції на Запорізькому напрямку протягом 165 днів поспіль – з травня по жовтень 2025 року. Умови були непростими: брак їжі, води, сну та елементарних можливостей для гігієни. Але навіть під постійними обстрілами та атаками дронів вони витримали. За таку стійкість і мужність обох нагородили найвищою військовою відзнакою – Хрестом бойових заслуг.
Олександр Тішаєв розповів УНІАН, як замість місяця на позиції провів там пів року, а також про побут, забезпечення та бойові будні на "нулі".
Пане Олександре, як це – пробути безперервно майже пів року на позиції?
Важко і морально, і фізично. Але якось вдалося. Деякі хлопці сидять там ще довше. Я не знаю, як у них це виходить: мені 165 днів на позиціях далися дуже складно, а є ті, хто тримається по 200 і навіть по 400 днів. Взагалі не уявляю, як таке можливо.
Чим ви займалися до війни? І скільки вже служите?
До війни займався будівництвом та ремонтами. На службі – з літа 2024 року.
Які функції виконували на позиції? Скільки людей було з вами?
Ми – піхота. Наші основні завдання – спостереження за ймовірним пересуванням ворога, робота з дронами, а також охорона своєї зони відповідальності від ворожої піхоти й техніки.
На позиціях, зазвичай, перебували парами. Інколи людей було більше, але переважно працювали саме удвох.
Чи були у вас прямі зіткнення з ворогом?
Були. Підходили досить близько, але не так, щоб до ворога залишався метр. Ворожа армія так само ретельно підбирає час для атак, зважаючи на погодні умови – туман, сильний вітер, дощ, коли наші дрони-спостерігачі літають гірше.
Буває, що противник підходить і намагається зайняти нашу окопну лінію, зачистити позиції та закріпитися на них. У таких випадках ми відкриваємо вогонь на ураження. Зазвичай вони чекають зручної погоди, заходять малими групами, намагаються закріпитися на нових ділянках, а вже потім підтягують інші сили.
Як відбувалося забезпечення вас на позиції?
Забезпечення відбувалося так само, як і в більшості підрозділів – за допомогою дронів. Прилітав дрон і доставляв їжу, воду, цигарки, усе, що ми замовляли.
Зазвичай ми брали із собою запас приблизно на десять днів – їжу та воду, щоб залишатися максимально автономними, не засвічуватися зайвий раз і не "палити" позицію. А вже потім дрони регулярно прилітали до нас із посилками.
Чи вистачало харчів та води?
Не завжди. Води та їжі часто бракувало, економили. Замовити можна було, але забрати посилку вдавалося не завжди – щоб не видати ані її, ані нас. Тому чекали на моменти відносного затишшя, коли це можна було зробити безпечно. Просили передати ковбаси, сало – щось поживне й калорійне. Також горіхи, шоколад, батончики. Консерви майже не брали, бо вони важкі і їх складно нести.
Бувало, що нам із дронів навіть скидали "Колу" чи "Пепсі" – те, за чим особливо сумували на позиціях.
Розкажіть, як підтримували гігієну в таких умовах?
Гігієну підтримували за допомогою вологих серветок. Ними користувалися постійно, тож з часом усе пахло однаково: і посуд, і ми самі – вологими серветками…
Чи було, де спати?
Спочатку наша позиція була більш-менш обладнана: були спальні місця, певні запаси. Але нам не пощастило – її почали активно обстрілювати. У результаті її розбили, так само як запасну, і ту, куди ми потім переміщалися. Тому спали вже як доводилося: і сидячи, і стоячи, буквально уривками, коли випадала можливість.
Чи була змога підтримувати зв’язок з рідними?
Так, була. Іноді нам вдавалося поспілкуватися по рації: командири дозволяли сказати кілька слів, або записати голосове повідомлення, щоб передати дружині, що все нормально. Також мені по рації передавали послухати її голос та дітей.
Одного разу навіть доставили листа і посилку на позицію, а разом із ними – старий телефон з фото родини. Тож зв’язок був.
Як психологічно витримували таке довге перебування на лінії бойового зіткнення?
Навіть не знаю… Це якось злилося все… Ми думали тільки про те, щоб вижити, залишитися цілими та вийти звідти більш-менш спокійно. Про погане просто не було часу думати.
Спочатку планували, що пробудемо там місяць, може, трохи більше, бо не завжди є можливість зробити ротацію раніше. Але до того, що залишимося так надовго, не готувалися. Нас пробували замінити, але ми ухвалювали рішення залишатися, бо бачили реальну ситуацію – можливості вийти не було.
Відомо, що було тридцять спроб вас вивести…
Так, командири постійно говорили, що треба спробувати виходити. Ми обговорювали, чи варто це робити, які ризики, і врешті ухвалювали рішення чекати кращих умов. Літо було дуже засушливе – ні дощу, ні туману, тому вийти не виявлялося можливим.
Чи не виникало відчуття покинутості або несправедливості, що вам доводиться бути на позиції так довго?
Ні, ми не одні там такі були, інші хлопці розташовувалися неподалік від нас, в них теж не було можливості помінятися. Старалися підтримувати один одного.
Відчуття і думок про те, що нас кинули, не виникало, з нами постійно тримали зв’язок, і все необхідне – ліки, їжу, воду, намагалися забезпечити. Просто не завжди вдавалося це забрати.
Пане Олександре, з якими загрозами найчастіше там стикалися?
Були ворожі штурми, приїжджала техніка. Але найбільше дошкуляли дрони, зокрема, скиди, FPV-дрони, мавіки. Навіть не було можливості "висунути носа", бо вівся постійний нагляд.
Який день за ці майже пів року запам’ятався найбільше?
Найбільше запам’ятався день, коли ми виходили з позиції. Коли дісталися до місця, куди могла під’їхати машина, яка забирала нас. Ми сіли в неї й рушили в бік евакуації. Ось цей день…
У який момент ви зрозуміли, що цього разу вихід з позиції реальний?
Нам прийшла посилка з їжею та водою – вона впала трохи далі від нас. Я виліз її забирати й побачив густий, щільний туман (напередодні два дні йшов сильний дощ). Саме тоді я подумав: не варто шукати посилку. Й сказав своєму товаришу, що, мабуть, ми йдемо додому. Так і сталося. Цей день запам’ятався дуже добре.
Знаю, що ваш побратим на той момент був пораненим. Розкажіть, яким був шлях до точки евакуації.
Побратим мав поранення плеча, ми його лікували, робили перев’язки, рани затягнулися. Він почувався більш-менш нормально, коли не робив сильних навантажень, не підіймав важкого і менше рухав рукою…
Кажуть, що наш шлях до точки виходу був 12 км, але я біг разом із напарником і кілометри не рахував. Хотілося якнайдалі відійти, щоб машині було безпечніше під’їхати. Ми зібрали всі останні сили й дісталися до точки... Так і вийшли.
Що відчували після повернення? Як вас зустріла "інша реальність" – тил, лікарня, цивільні люди?
Нас одразу зустріли побратими та командування, відвезли в лікарню, де обстежили та підлікували. До більш-менш спокійного життя я так і не звик, навіть перебуваючи в лікарні десять днів. Лише коли приїхав у відпустку додому, почав розуміти, як нам пощастило, що ми живі.
Дуже довго адаптувався, намагався переключитися. На позиціях ми практично не спали – хіба що короткий сон протягом години. У відпустці я не міг переналаштуватися, збився режим і я майже не спав. Але коли поруч родина, поступово відходиш від усього цього і звикаєш.
Ви зараз перебуваєте на реабілітації. Розкажіть про стан здоров’я після довготривалого перебування на позиції. Що зараз дається найважче у відновленні?
Турбують головні болі та шум у вухах – потрібен час, щоб це минуло. Також постраждала спина, оскільки ми весь час були в броні і не мали можливості її знімати. Лікарі кажуть, що "поремонтують", і все буде гаразд. Сподіваємося на це.
Чи доведеться знову повертатись на лінію бойового зіткнення? Чи, можливо, тепер у вас є якийсь "імунітет"?
На позицію однозначно доведеться повертатися і продовжувати нести службу. Можливо, згодом буде можливість піти на навчання – хотілося б спробувати політати на дронах.
Розкажіть, чи змінюється ставлення до власного життя після такого досвіду?
Так, ставлення змінилося. На дрібні побутові питання тепер часто просто закриваєш очі: що сталося – те сталося. Цінуєш кожен день і кожну можливість.
Що б ви хотіли, щоб люди в тилу знали або пам’ятали, читаючи це інтерв’ю?
Хочу, щоб люди пам’ятали: армію потрібно підтримувати – донатами, зборами, будь-якою допомогою. Якщо є можливість, поповнювати ряди ЗСУ – це дуже важливо, бо людей не вистачає. Також потрібно цінувати мир, який ще відносно є в тилу. А ми будемо старатися, щоб ворог далі не просунувся.
Марта Нетюхайло