Цивільний в’язень Костянтин Давиденко розповів в інтерв’ю УНІАН, як російські зеки поставились до вторгнення Росії в Україну і їх стосунки з українцями, чому після завершення терміну відсидки його не звільнили, як потрапив на обмін та що відчув, коли нарешті став на українську землю.
24 серпня до України повернулося сто сорок шість бранців Кремля, зокрема вісім цивільних громадян. Серед них - громадський діяч з Донбасу Костянтин Давиденко, який провів у російських тюрмах 7,5 років. Його звинуватили у шпигунстві, сфабрикували справу і сім років тримали в ув’язненні. Потім ще півроку – у депортаційному центрі. При цьому, вже вільну навіть за російськими законами людину не віддавали ні Україні, ні іншим країнам, які готові були його забрати.
Цивільний бранець Кремля розповів УНІАН про те, як російська каральна система "тренувалась" утримувати українців без слідства і судів задовго до повномасштабного вторгнення, чи змінилось щось для українських в’язнів у РФ після 2022 року, і чому люди для російської системи – всього лиш ресурс.
Костянтине, розкажи, будь ласка, трошки про себе. Хто ти, звідки, чим займався до полону?
До полону я був оцінювачем. У 2014 році, коли почалося російське вторгення, ми виїхали з Донецької області. Спочатку спробували жити в Криму, бо там були можливості для роботи: українські банки запропонували мені контракт на оцінку втраченого ними на півострові майна. Тобто, банкомати, залогове майно, банківські відділення – це все треба було комусь оцінити для того, щоб банки могли знати точні цифри по своїх збитках.
Після того, як контракт був виконаний, я повернувся в Україну і жив у Харкові. Але періодично їздив до Криму. Це були одиничні випадки, коли, наприклад, комусь треба було провести оцінку майна на півострові (у разі дарування, або смерті людини тощо), щоб в Україні можна було зареєструвати і вчинити з цим майном якусь юридичну дію. І під час одного з таких приїздів мене схопили в Сімферополі.
Коли це сталося?
Це сталося 11 лютого 2018 року. Я приїхав у Сімферополь в офіс до своїх колег. Треба було оцінити земельну ділянку, яка переходила у спадок після смерті власника. Я забрав всі документи, у мене були гроші… А на виході з офісу мене схопили: набігли зі спини, повалили, почали буцати і "мотати". Зв’язали все, що можна було зв’язати, закинули в автобус і повезли.
Що було далі?
Мене привезли у якийсь підвал і почали катувати. Все відбувалось без будь-яких пояснень. Мене просто били (їх було троє або четверо), і я думав, що це пов’язано з моєю професійною діяльністю. Можливо, я комусь перейшов дорогу, може, щось не те оцінив, або не так, може, ще щось… Я ж проводив українську оцінку, а вони Крим вважали своєю територією і, може, їм це не сподобалося… Тобто, багато було думок у голові…
Не знаю, скільки пройшло годин, поки мене били… Аж поки не прийшов слідчий і каже: "Що ви його мордуєте, мені його ще на камеру знімати?". Тобто, у нього вже був якийсь план щодо мене. Я мав ще зіграти якусь роль у цій виставі.
І тоді мені вже пояснили, що вони вважають мене шпигуном.
Шпигуном?
Так.
Що вони інкримінували тобі?
Що я фотографував військові ешелони і що хотів вербувати військових росіян на співпрацю з СБУ.
А якісь докази вербовки, фотографії військових ешелонів чи іншої техніки?..
Ні. Фотографії з'явилися пізніше. Але, дякуючи адвокату, вони потім так само, як з'явилися, так і зникли.
А щодо "вербовки", то єдине "підтвердження" було – покази військового супроводця, якого я нібито намагався "завербувати". Його свідчень їм вистачило.
Чому саме тебе призначили шпигуном?
Просто я не везучий. Ще, може бути, що я ж у Криму якийсь час жив, багато з ким був знайомий. Ми працювали на півострові ще до війни, до 2014 року, і я ніколи не приховував своїх поглядів, що Крим - це Україна, що Росія - це загарбник. Я ніколи цього не стидався і завжди всім це в обличчя казав. Це, звісно ж, не всім подобалось…
Тобто, це міг бути банальний донос?
Цілком можливо. Міг бути і донос. Я не хочу стверджувати, що це ті самі колеги, до яких я їздив, донесли. Але вони також були в курсі моєї позиції. І це могли бути навіть вони.
Отже, тебе арештували. Після цього, після перших допитів тобі дали можливість зв'язатися з рідними, чи будь-з ким з вільної України? Повідомити, що ти заарештований і отримав статус підозрюваного в Росії?
Мені дали можливість зателефонувати, але умова була, що абонент має бути на підконтрольній Росії території, з російським номером… Мої батьки на той час вже були на окупованій території, жили в Шахтарську (на Донеччині), і в них був російський номер. Дякуючи цьому я зміг подзвонити. Якби у них цього номера не було, або я його не пам’ятав на пам’ять, я б ні з ким не міг зв’язатись.
І що ти сказав батькам?
Я сказав батькові, що мене заарештували, що вони підозрюють мене у шпигунстві, що я у Сімферополі, що я, можливо, на деякий час пропаду зі зв'язку… Сказав, що не знаю, що це буде, і щоб він робив щось по ситуації. Що отаке в мене становище.
Скільки тривало досудове слідство? Як довго і де ти був до того, як тебе судили?
Слідство було дуже коротеньке, бо слідства, по суті, не було. Тобто, мені пред’явили звинувачення. Після того, як мене побили, я підписав усі документи, які вони хотіли, бо вибору не було. Слідчий сказав: "Хлопче, або ти підпишеш ці документи, або ми тебе зараз просто вб'ємо. Якщо ти підпишеш документи, то ти, можливо, виживеш. Можливо, тебе обміняють".
Ти казав, у тебе був адвокат. Він міг якось зарадити цій ситуації, цьому залякуванню?
Той, який був при арешті, це був місцевий адвокат за призначенням, і він співпрацював з ними. Тобто, всі – і слідчий, і адвокат, і поняті – всі знали, що відбувається, їх правда не цікавила. Поняті підписали, що на мені немає ніяких травм чи ушкоджень, хоча вони були – мене до того десь 4-5 годин били, був вибитий зуб, я був увесь закривавлений, у синцях…
Тобто тебе катуваннями, погрозами, побоями змусили підписати якісь свідчення, що ти визнавався шпигуном на користь України?
Так.
Що було далі?
Ну, і все. Далі мене на літаку відвезли в Москву. І я майже п’ять років провів у Лефортово (слідчий ізолятор у Москві, підпорядкований Міністерству юстиції РФ, - УНІАН).
А під час твого перебування у Лефортово відбувалися якісь слідчі дії? Тебе викликали до слідчого?
Спочатку викликали щодня, бо, напевно, боялися (хоча ні – точно боялися), що я можу від свідчень відмовитися. Я так і планував. Бо я спочатку думав, що дам їм ці свідчення, підпишу, щоб мене вже перестали бити, а потім, коли буде суд, можна буде відмовитись. Але виявилось, що не можна.
Чому?
У мене ж батьки і сестра на окупованій території. І вони погрожували, що якщо я відмовлюся, то їм буде зле.
Погрожували тобі цим? Хто? Слідчі?
Слідчі.
Чи був у тебе у Москві якийсь адвокат?
Коли до мене таки добрались українські дипломати, які про мене дізналися, приїхав український консул і знайшов адвоката. Та адвокат мені допомагала.
Чим саме?
Ну, по-перше, зі справи зникли фотографії цих російських ешелонів і військової техніки, тобто, одне зі звинувачень. Це надалі мало вирішальну роль. По-друге, на мене перестали так сильно тиснути.
Адвокат був справді хороший. Ну, потім у неї забрали адвокатське посвідчення.
Саме за твою справу? За її позицію у твоїй справі?
Вона не тільки мою справу ввела, ввела справи й інших політв'язнів. І от за це, в тому числі і за мене, її позбавили адвокатського посвідчення.
Тим не менше, зі справи зникли фейкові докази - що ти фотографував російську техніку. Що лишилося? Що стало доказом "провини"?
Тільки свідчення військовослужбовця, що я хотів його завербувати.
Цього військовослужбовця допитували на перехресному допиті з тобою? Він давав свідчення в суді, можливо?
В суді він був, але ніякого перехресного допиту, ніякого ні реального слідства, ні реального судового процесу не відбувалося. Було судилище, вистава. І все робилось на камеру. Тобто, на камеру всі заходили, на камеру всі вставали, на камеру всі дивилися, всі махали, всі казали те, що було вже і так відомо.
А яким було твоє утримання в Лефортово? Які там були умови, як було з побутом? Чи тебе там били?
В Лефортово не б’ють, бо це – вотчина головного слідчого управління ФСБ. Вони себе вважають елітою, і що вони вищі за все це – тобто, що вони справляться тільки за допомогою морального тиску, без фізичного. І, в принципі, скажу, що так воно і є. Цей тиск – психологічне навантаження, постійне приниження – він не зупиняється. Тебе кожен день роздягають на досмотр. Повністю. Роздягають, одягають, ведуть на допит… З допиту приводять – знову роздягають, одягають… Постійні "шмони".
Також постійно – радіо. Один день – це радіо "Спас", церковне радіо, де Гундяєв щось тобі кожен день розповідає. Інший день – радіо "Армія". Там вже кожен день – "День Побєди". І оце – чередується.
Тобто, якщо не застосовують фізичне катування, то моральне – постійно?
Ну, і плюс погрози. Погрози родині, погрози, що ти тут будеш сидіти до скону, погрози, що ти тут просто згниєш…
Навіть якщо ні в чому не винен…
У них навіть був спеціальний термін у слідчих – "ігрушечний терорист".
Тобто?
Тобто, це ніякий не терорист, а просто той, кого взяли "для кількості".
І для чого їм були "іграшкові терористи"? Для виконання плану, для отримання нагород, чергових звань?
Це був секрет Полішинеля. Про це всі знали, але всі це ігнорували. Зі мною сидів один час хлопчик з Афганістану, Мохаммадій. Він сидів два з половиною роки взагалі без звинувачень…
Тобто, те, що зараз відбувається з нашими політв’язнями, з нашими цивільними, з нашими військовими, всі ці методи росіяни випробовували ще у 2018 році. Те саме утримання без висування звинувачень з’явилось не на пустому місці – це все планувалося і пророблялося раніше…
Який вирок ти отримав і що відбувалося далі?
Після того, як вони мені вручили підозру, мене відвезли знову в Сімферополь на суд. Суд в Сімферополі теж був коротенький, за літо "впорались". У них був мій телефон і в ньому – аудіозаписи, тобто, голосові повідомлення, які я відправляв. Вони їх всі роздрукували і додали до справи.
Що це були за голосові повідомлення?
Робочі повідомлення.
А як фінансову діяльність, аудиторську діяльність, діяльність оцінювальника, можна було прив'язати до якихось шпигунських дій?
Це ФСБ. У них все прив'язане до всього. Як казав у них Дзержинський: "Дайте мені людину, а я знайду їй статтю".
А суд?
Те саме.
Тобто, суд на очевидну безглуздість цих доказів не зважав?
Всім на це плювати.
Яким був вирок?
Вирок був десять з половиною років.
Чому так суворо?
Та це ще не суворо. Там по статті "шпигунство" від 10 років. Тобто, мені дали, грубо кажучи, найменше.
Чи вдалося подати апеляцію?
Так, адвокат подав апеляцію. І саме те, що в мене прибрали ті перші звинувачення про фотографії військових ешелонів, зіграло свою роль.
Тут, до речі, цікаво, як все було завчасно запрограмовано. Річ у тім, що зі справи слідчі прибрали цю інформацію, а у документах, завчасно заготованих для суду, ні. Забули, або не догледіли. Але, розумієте, ще на тій стадії, коли мені ще пред’являли звинувачення, вже був готовий мій вирок. Тобто, він вже був написаний, тільки дали півтора року, щоб його роздрукувати.
Виходить так, що в мотивувальній частині твого вироку фотографій з цією технікою не було, а у висновку – були?
А висновку були.
Тобі знизили термін покарання?
Так. 3,5 роки прибрали. Залишилося 7 років.
Що було далі?
Ну, а далі все - колонія. Наступні п’ять років я провів там.
Що це за колонія, в якому місці, які там були порядки?
Колонія була у селі Кам'янське Красноармійського району Саратівської області. Це дуже, дуже, дуже, як кажуть, забуте Богом місце. Малесеньке село, де останній раз ремонт був, напевно, за Сталіна. Третина населення цього села працює в самій колонії, і, власне, з цієї колонії воно і живе.
Вона була також у жахливому стані, тобто ніяких умов нормального утримання. Гаряча вода – самі зеки купували бойлери. Їжа - квашена капуста, сушена картопля відварена, оселедець, минтай, і рибні котлети...
Чи мав ти змогу отримувати якусь допомогу з волі?
Так. Можливо, тому, що я сидів серед звичайних кримінальників. Тоді росіяни ще не придумали якихось спеціалізованих установ, як вони придумали зараз.
Ти, як людина, засуджена за так званою політичною статтею, відбував покарання за російським вироком з людьми, які були засуджені суто за кримінальні вчинки?
Так. Продаж наркотиків, вбивство, шахрайство… досить кримінальні статті. Звісно, саме перебування у колонії, сім років висидіти не просто. Але фізично це було не суперскладно. Просто це час, який ти розумієш, що втрачаєш.
Які стосунки в тебе були з людьми, засудженими за кримінальними статтями? Вони знали, що ти з України, що ти українець? Якось це оцінювали - негативно, позитивно, чи, можливо, їм було байдуже?
Нормальні, звичайні стосунки. Як і всюди, є люди, які там попаяні на "русском мире", а є звичайні люди, які нормально ставились. Тобто, ніяких таких утисків на національному підґрунті в колонії вже не було.
А з боку адміністрації?
Та й з боку адміністрації також. Їм, за великим рахунком, було пофіг.
Чи, окрім тебе, в цій тюрмі ще були політичні в’язні?
До повномасштабного вторгнення не було.
Що сталося, коли почалось повномасштабне вторгнення?
Тоді почалися складнощі. Українців, наші відносини у колонії почали ретельніше контролювати, нас постійно викликали на якісь лекції (це відбувалось приблизно раз на місяць), що це – "СВО", що все це оправдано, бо це – "нацистський режим"...
Тобто, так би мовити, хотіли вас переконати, що все правильно, що саме українці в усьому винні?
Так.
І на такі лекції водили саме українців, громадяни України. Там були такі засуджені за звичайними статтями на території Росії (пізніше були й з міжнародних територій). Виключення робили для тих, хто з Криму. Крим вони вважали своїм, тому, якщо ти десь щось в Криму вкрав, то ти вже був "російським злочинцем". Але я все одно вважав себе українцем, і на ці лекції тягали.
Після того, як почалось широкомасштабне вторгнення, чи залишилася в тебе якась допомога від громадян Росії чи України? Чи зміг ти отримувати якісь гроші для того, щоб придбати їжу, чи юридичну допомогу?
До повномасштабної війни мені допомагав консул, він приїжджав до мене в Ягницю, привозив продукти. Щось передавали батьки, зокрема, прислали гроші. Але з початку повномасштабки консул не міг нічого вдіяти, і я, насправді, залишився сам. Дякуючи Богу, у батьків була мінімальна змога якось мене підтримувати, і вони це робили.
Батьки лишились на окупованій території?
Батьки лишились на окупованій території, бо після ковіду вони паралізовані. А сестра – інвалід дитинства. Тобто, вони нікуди не виїжджали. І потрошку мені допомагали.
Всередині колонії зеки поділились на три табори. Одні – кому було все одно, хоч каміння з неба. Другі – які прямо встали: "Ура! Ура! Росія!". Але, слава Богу, таких скоро забрали в армію…
Тобто, зеків призвали до війська? Через російський патріотизм чи вони вербувались для того, щоб, ймовірно, скасувати судимість?
Ну так. Приїжджав Пригожин, той, що "Вагнер". Два рази він був у нас в колонії, вербував. А потім вербувало вже Міноборони Росії.
Вони десь два-три рази на місяць приїжджали. І всіх ув’язнених, по колу, виключаючи українців, звали. Тих, хто у них прописаний був в Криму, на території Запоріжжя, Херсонщини, Донеччини, Луганщини, вони викликали. А тих, у кого була реєстрація на вільній території України, ні.
Ти сказав, що зеки поділились на три табори. Третя група – це хто?
Третя група - ті, хто був проти всього цього, хто розумів, що відбувається перетворення однієї держави в іншу. Хто вважав, що у 21-му столітті отримав фашистський режим, який здійснив внутрішню окупацію своєї країни, який пригнічує в своїй країні політичне, соціальне і будь-яке життя, який залишив країну без справедливого суду, без громадян, без прав, без економічного майбутнього… Закинув свою країну на узбіччя політичного життя світу, зробив її країною-ізгоєм.
Таких було небагато, але такі були. Вони все це розуміли. І серед них були далеко не всі українці, були й громадяни Росії.
І вони не приховували свою позицію?
Ніхто не приховував.
Їх за це не карали?
До певного моменту. Лупцювати за це стали десь у 2024 році. Тоді почали нас притягати до дисциплінарної відповідальності. І хлопці почали себе поводити тихіше. Але все одно іноді доходило навіть до бійок. Приміром, коли оці патріоти вже сильно допікали, то їх били. Бо розумні люди розуміли, що відбувається.
Така собі демократія по-російськи - в тюрмах?
Так. Адміністрації, в принципі, було пофігу. Ну, б'ються зеки і б'ються. Там взагалі всім на всіх плювати. Хіба якщо ти мертвий, то не все одно, бо потрібно тоді на тебе папери заповнювати. А поки ти живий, все одно, що з тобою відбувається.
Відомо, що в російських колоніях, тюрмах утримуються українські військовополонені. Як правило, вони перебувають в ізоляції, тобто, окремо від інших ув’язнених. І умови утримання дуже жорсткі. Чи чув ти такі історії? Чи відрізняються ці умови від тих умов, в яких тобі довелося пробути сім років разом з росіянами?
Відрізняються тільки в сенсі того, що нас не били. А в сенсі ставлення до людей - зовсім не відрізняються. Тобто, вони до своїх громадян ставляться так само, як до ворогів. Якби ставилися так тільки до українців, це було б логічно – типу, природніше. Але в моєму випадку вони ставились до українців так само, як до своїх – годували всіх однаково погано, лікували всіх однаково ніяк, забороняли всім одне й те саме, холодна вода була для всіх одна й та сама.
Чи можна було покращити свої умови перебування у тюрмі за якісь матеріальні речі?
Матеріальна складова – це головне, на чому тримається російська в’язниця. В ній російська корупція – це щось неперевершене. За гроші там можна все.
Ти можеш отримувати краще харчування - тобі готуватимуть шашлик, тобі нестимуть свіже молоко. За гроші тобі принесуть мобільний телефон, принесуть наркотики. Що ти забажаєш, за гроші сама адміністрація тобі організує.
Зарплатня у офіцера, який у цій колонії працює, 30 тисяч рублів (трохи більше 14,7 тис гривень, - УНІАН). Це – мінімальний життєвий рівень. Бо охоронець в магазині отримує 40 тисяч (19,6 тис грн). Тобто, ця структура – це найнижча ланка, саме дно силових відомств Росії. Усіх, хто не прижився у вищих ланках, весь непотріб на цьому дні збирається. Звісно, там корупція цвіте і пахне.
Російський суд призначив тобі покарання – сім років позбавлення волі. Чому ти пробув у неволі сім з половиною років? І чи намагався ти вийти з в'язниці, так би мовити, по умовно-достроковому звільненню?
Я подавав на УДО і за рік, і за півтора року до закінчення терміну ув'язнення. Але як тільки діло дійшло до суду, мене просто закрили в ізолятор, і все. А якщо ти перебуваєш в ізоляторі, якщо у тебе є чинне порушення, то ти не маєш права подавати на умовно-дострокове звільнення. Все дуже просто. Навіть судового розгляду не треба. Прийшли до тебе, виявили "порушення", і все.
При цьому, порушенням може бути будь-що. Приміром, він прийшов до тебе, відкинув край ковдри на ліжку, сфотографував це – і вже у тебе є порушення. Є привід закрити в ізоляторі.
А що з цими зайвими місяцями утримання після відбуття семирічного ув’язнення?
Вони тримали мене у депортаційному центрі. За рішенням МВС РФ мене мали депортувати. Бо я – нелегальний елемент, у мене – заборона на в’їзд. Але, як водиться, ніхто не поспішав виконувати закони і накази. Та й просто так там ніхто нікого не відпускає.
Навіть по завершенню виконання покарання?
Так. Якщо ти - ворог російської держави, то вона до тебе ставиться відповідно. Без всякого спирання на закони.
Тобто, тримати без вироку, не депортувати, всюди йти без доказів, зарештовувати просто так…
Так. Це все отак робиться. Просто, бо немає законів, там – свавілля. Якщо хтось десь "нагорі", якийсь офіцер ФСБ вирішив, що "оцього не будемо віддавати", то все. Що б там не було, яким би примірним в’язнем ти не був, то тебе не випустять.
І тебе після того, як спливли ці сім років, перемістили в місце, де утримують нелегальних мігрантів, наскільки я розумію?
Так. А там можна тримати довіку, бо у них в законі є: можна оскаржити те, що тебе депортують, а те, що тебе не депортують, оскаржити не можна.
Ми намагалися з адвокатом щось якось зробити, але до адвоката підійшов якийсь співробітник, так шановно її відвів у бік, і каже: "Ну-ну-ну, можете навіть нічого не робити, нічого не треба робити, вам все одно відмовлять. У нього є три шляхи: або він буде тут сидіти, або він піде до російської армії служити, або його обміняють".
Які були відчуття, коли ти зрозумів, що можеш пробути в цьому депортаційному центрі невизначено довго?
Для мене було найстрашнішим, аби знову не відправили до тюрми. Бо я тоді вже знав історію Лемешка, який був до мене.
Хто це? Що за історія?
Це теж наш політв'язень, наш громадянин, з Криму. Його арештували на півострові за тією самою, що у мене, статтею. Він теж відбув свій термін. І його також відправили до депортаційного центру. Там він провів півроку. А потім приїхали по нього, забрали і відвезли в СІЗО. Дали йому нове звинувачення, що він екстреміст тепер. Знову суд, і знову термін…
Як все ж таки вирішилась твоя ситуація, як ти потрапив на обмін?
Попав на обмін, бо пощастило. Напевно тому, що росіяни були готові мене віддати. А, може, я просто був менш цікавий, ніж хтось інший. А, може, тому, що моє прізвище на "Д" стоїть у них у списку вище, ніж прізвище когось на "С"… Я не знаю.
Чи пропонували інші країни взяти тебе до себе?
Так, мене могла забрати Грузія. Я написав звернення, що я готовий поїхати до Грузії (бо знав, що деяких українців, хто зголосився, відправляли туди). Також у мене було запрошення від Литви, тобто, Литва готова була теж мене прийняти… Ми подавали купу заяв, писали скарги до російської міграційної служби, але у них був якийсь аргумент мене не видавати. Мовляв, проводиться СВО, кордони закриті, стосунків з Україною немає…
Тоді ми писали, що, от, є Литва, є Грузія, готові мене прийняти, там немає СВО і так далі… А у них одна відповідь: "Він з України, там СВО…" і так далі.
Чому, на твою думку, Росія вчинила так нелогічно, не віддавши тебе країнам, які пропонували тобі своїй прихисток? І врешті віддала тебе на Батьківщину за обміном, помінявши на росіян?
Правовій державі, звісно, це нелогічно. Нелогічно тримали цивільних людей в полоні без висунення звинувачень і вироку. Нелогічно для нас з вами. А для них – все логічно. Для них ми – ресурс.
Я ресурс для того, щоб щось реалізувати, щоб когось з їхніх військових витягнути, не віддавши при цьому когось з українців, хто, можливо, на їх думку, становить більшу загрозу.
Я оцінювач, я не співробітник спецслужби, я не військовий. Тобто, потенційно я для них менша загроза, ніж якийсь боєць, який має бойовий досвід, військовослужбовець. Тому для них це вигідний торг, я вважаю. Чим міняти військового на військового, нашого військового ще треба спіймати. А так – взяли українця, який вже є, якого вже не треба ловити, і поміняли на російського військового.
Ти взагалі розглядав таку можливість, що тебе, ймовірно, поміняють у зв'язку з війною?
Мені пропонували обміни ще з 2018 року.
Тобто задовго до повномасштабного вторгнення?
Так. У 2028 році мене викликав слідчий, каже, давай швиденько, бо мені прийшла вказівка зверху підготувати тебе на обмін. Він давав нам підписувати ці папери, а потім стався "керченський інцидент", коли наших моряків у протоці заарештували, і мій обмін зірвався.
Нас тоді із Сімферополя відвезли у Москву. Мало бути четверо, але були я і ще двоє, їх я бачив по етапу. І все виглядало так, що нас обміняють. Потім обмін пройшов, а ми залишилися. Згодом до мене прийшов консул розповів, що мені та іншим хлопцям відмовили в обміні, бо ми написали росіянам, що смертельно хворі.
Коли вже почалася конвенційна повномасштабна війна, я вже й не сподівався. Розумів, що якщо будуть міняти, то військових. Це передбачено міжнародною конвенцією. А міняти цивільних – немає такого закону. Цивільний полонений – це щось нове, реалії гібридної війни.
Коли і як ти дізнався, зрозумів, що тебе таки поміняють?
Уже тільки в процесі. Бо мене зранку визвали, кажуть, збирайся, тебе повезуть у Москву. А до цього у Москву возили тих українців, хто підписував документи на отримання паспорту, громадянства Росії.
Я кажу: "Я ж не писав". А він мені: "Нічого не знаю". Тоді я кажу: "Може, на Грузію?" - "А хто його знає, може, і на Грузію. Сказали тебе в аеропорт привезти".
Далі я нічого не знав. Зібрав речі, мене відвезли в аеропорт. І тільки там, коли мене передали не конвойній службі, а військовій поліції, я вже розумів, що у мене тепер інший статус. І в мене майнула думка, що це на обмін. А коли вже привезли на літовище, я вже думав, що треба трохи ще протриматися, що залишилось недовго.
Як тобі зустріч в Україні?
Це було неперевершено. Це було просто щось! Я навіть не думав, що це все настільки буде… що буде стільки уваги, що буде стільки людей, що стільки людей за цим всім слідкують і за все це переживають.
Ще оцей емоційний момент, що ще вчора був у неволі, а тут їдеш – вільне повітря, вільна людина, ті – вдома, тебе зустрічають українці, тут – українські прапори… Ти вільний і ти вдома – це просто одна велика емоція.
Чим ти плануєш займатися на волі? Чи маєш, де жити?
Займатися буду знову економічною справою. Хочу відновити свої документи, відновити свою кваліфікацію. Збираюсь далі працювати з оцінювачем.
А от жити ніде, бо я не маю житла в Україні. На перший час сподіваюсь на допомогу держави і волонтерів, що знайдеться мені якесь житло. А потім вже я сам буду заробляти, вже мені не потрібно буде допомогти.
Дякувати Богу, що я живий, при розумі, при руках. Якось протримаємось.
Дмитро Хилюк