Давайте разом із вами спробуємо подивитися на позиції сторін напередодні переговорів в Ісламабаді (за умови, що вони відбудуться) з точки зору стратегічних ігор.
Що важливо для участі в таких іграх? Перш за все - стати гравцем, тобто здобути суб’єктність. Друге - залишитися у грі, тобто зберегти свою суб’єктність попри все. І третє - виграти гру, іншими словами - посилити свою суб’єктність до рівня, коли стратегічний результат вважається позитивним.
США, без сумніву, є ключовим гравцем і ніколи не виходили з гри. Вони залишаються у грі, але по ходу "вистави" доводиться переформатовувати саму гру - змінювати цілі постфактум і називати це "перемогою". Це ознака того, що свою суб'єктність Вашингтону довелося захищати, а не розвивати. Це означає, що стратегічний результат поки що не є позитивним.
Іран, своєю чергою, став не просто гравцем - він нав'язав свою суб'єктність силою. Режим вистояв, ядерна програма вціліла, протока залишається під контролем. Для Тегерана залишитися у грі - це і є головне досягнення кампанії. Тегеран зберіг суб'єктність попри удари по інфраструктурі, загибель попереднього Верховного лідера і командирів КВІР.
Це - надзвичайна інституційна стійкість. Якщо майбутня угода зафіксує навіть частину іранських вимог, стратегічний результат буде позитивним.
"Хезболла" тут - цікавий окремий кейс. Технічно вона гравець, але її суб'єктність повністю похідна від Ірану. Це робить її унікальним випадком: інструмент, який прагне стати актором. Саме тому Іран так наполягає на включенні Лівану в будь-яку рамку угоди - легітимізація "Хезболли" як регіонального актора є частиною іранської стратегічної страховки, а не проявом солідарності.
Ізраїль був ініціатором кампанії, але опинився поза переговорами, які визначають її результат. Суб'єктність на полі бою є, а суб'єктності за столом переговорів - немає. Звідси завдання - залишитися у грі через Ліван. Але це вимушена гра на єдиному фронті, де ще є можливість впливати на події.
Наразі стратегічний результат для Ізраїлю скоріше негативний: він ризикує опинитися в ситуації, де угода між США та Іраном буде укладена без врахування його ключових інтересів.
Для Ісламабада стати гравцем є головною метою. І це вдалося, нехай навіть ціною конфузу з драфтом. Відкритим залишається питання: чи вдасться залишитися у грі? Якщо переговори провалюються, Пакистан втрачає і статус, і репутацію. Якщо вони будуть успішними, він закріпить за собою роль регіонального медіатора.
Найцікавіший парадокс: єдиний гравець, який послідовно проходить всі три рівні - стати, залишитися, виграти - це Іран. І він робить це не за рахунок сили, а за рахунок стійкості та чіткості цілей.
США мають силу, але розмиті цілі. Ізраїль має цілі, але втратив суб'єктність у ключовому форматі. Пакистан має амбіції, але похідну суб'єктність. Іран має чіткі мінімальні цілі - і саме тому виглядає найбільш суб'єктним гравцем попри найбільші матеріальні втрати.
Занадто теоретично? Добре, ось вам ще один стратегічний фрейм - асиметрія витрат і переваг.
США та Ізраїль вели дорогу кампанію з чіткими цілями: зміна режиму (артикульовано Ізраїлем), знищення ядерної програми, роззброєння проксі. Жодна не досягнута. Іран витримав удар і зберіг головне. У теорії ігор це називається negative-sum war with asymmetric outcomes - війна з від’ємною сумою та асиметричними результатами: обидві сторони зазнали втрат, але одна втратила значно більше відносно своїх початкових цілей.
Іран застосовує класичну стратегію слабшого гравця проти сильнішого - не перемогти, а вижити й виснажити противника. Маоїсти називали це "затяжною народною війною", реалісти - cost-imposition strategy (стратегія нав'язування витрат). Суть: змусити противника платити ціну, яка перевищує його готовність терпіти.
Іран продовжує контролювати Ормузьку протоку, озброює проксі, калібрує удари - але не переходить поріг, який вимагав би тотальної відповіді. Це - домінування на нижчих щаблях ескалації (за Германом Каном). Іран - не найсильніший гравець, але він найкраще контролює темп та інтенсивність.
Вашингтон опинився в класичній commitment trap (пастці зобов'язань):
Саме тому Трамп шукав "почесний вихід" через пакистанський субпідряд.
Найточніший стратегічний опис поточного моменту: Іран іде в Ісламабад не як сторона, що шукає угоди, а як сторона, що фіксує результати. Це - ведення переговорів із позиції досягнутого стримування. Стримування вже спрацювало, тепер треба легалізувати його дипломатично.
Головний парадокс цього етапу війни у стратегічних термінах полягає в тому, що стратегічно виграє той, чиї мінімальні цілі збігаються з реальністю, а максималістські цілі противника виявляються недосяжними.