У Кремлі пообіцяли, що Путін на врученні вірчих грамот іноземних послів 15 січня висловиться щодо "основних зовнішньополітичних питань". Але "виступ" не торкнувся ані США, ані Ірану, ані Венесуели. Зате російський диктатор вкотре пройшовся по Україні.
Зокрема, Путін стверджує: "Українська криза стала прямим наслідком багаторічного ігнорування прав Росії і просування до її кордонів блоку НАТО, всупереч публічним обіцянкам".
Звичайно, ця формула зручна, але при уважному аналізі розсипається.
По-перше, Україна не давала Росії жодних обіцянок - ні письмових, ні усних. Більше того, Україна не була членом Північноатлантичного альянсу, не розміщувала на своїй території натовські бази і не приймала рішень про розширення Альянсу. Вона не несе і не могла нести відповідальність за політику НАТО. Отже, логіка "покарання України за дії НАТО" спочатку абсурдна.
По-друге, якщо виходити з путінської риторики буквально, війна мала бути оголошена саме НАТО, а не Україні. Саме Альянс, за його словами, "просувався до кордонів Росії", саме він нібито "ігнорував права РФ". Але Путін не напав на НАТО - ні в 2014 році, ні в 2022-му, ні пізніше.
Чому? Відповідь проста і неприємна для Кремля.
Тому що Північноатлантичний альянс - це сила, здатна дати симетричну і руйнівну відповідь. Напад на НАТО означав би негайну військову поразку Росії, крах режиму і кінець особистої влади Путіна. І це ризик, на який він не готовий піти.
Україна ж була обрана об'єктом агресії зовсім не через НАТО, а тому, що Кремль вважав її слабкою, розколотою і вразливою. Метою війни було не "стримування Альянсу", а підпорядкування України, ліквідація її суверенітету, руйнування демократичного прикладу у себе під боком і повернення країни в сферу імперського контролю РФ.
Таким чином, російський міф про "війну з НАТО" - це лише пропагандистське прикриття агресії. Путін напав не на того, хто "загрожував", а на того, кого, як йому здавалося, можна безкарно зламати.
Помилка виявилася фатальною.