Наступ на українську мову: фіговий листок для дошкільнят

Законопроект про те, що мову спілкування в дитсадках мають обирати батьки дошкільнят, – це абсолютно програшна ініціатива, що має на меті відвернути увагу розбурханого суспільства від справді важливих проблем освіти...

Законопроект Табачника – Азарова про те, що мову спілкування в дитсадках мають обирати батьки дошкільнят, – не лише гуманітарне відкочування назад. Це абсолютно недалекоглядна і, зрештою, програшна ініціатива, що має на меті відвернути увагу розбурханого суспільства від справді важливих проблем освіти.

Мовна послідовність освітян

У роки, що передували біло-голубій епосі в українській освітній політиці, українську мову престижною в закладах освіти вважали 71,3% респондентів із різних областей, а непрестижною – лише 23,7% (соціологічний проект INTAS, Київ, 2007). Батьки радо віддавали свою малечу до україномовних садочків та україномовних шкіл – ці етапи формування особистості мали на меті вступ до українського вишу з його обов’язковими іспитами українською. В Україні нараховувалося 15080 дошкільних закладів, у яких 84,6% дітей виховувалося українською мовою, 14,8% - російською («Статистичний щорічник України за 2006 рік»). Якщо порівнювати ці дані зі статистикою 1995 року, то кількість малюків, що виховувалася та навчалася українською, зросла майже на 20% (найвищий рівень динаміки кількісних змін зареєстрований у Донецькій області: цей показник зріс усемеро!).

Батьки полювали не лише на де-юре україномовний статус освітніх закладів, а й на фактичну україномовність учителів та директорів, тобто справедливо вважалося, що серед іншого і на перервах, і в їдальні всі учасники навчально-виховного процесу мають спілкуватися з молоддю українською, тобто плекати мовну послідовність. Директорка відомої української гімназії в Сімферополі (!), куди на одне місце претендувало 7-8 учнів, якось зізналася: «Батьки віддають своїх дітей саме до нашої школи, бо в ній українська мова не лише мова викладання, а й мова спілкування, тому дітей часто переводять з російських шкіл, де є лише класи з українською мовою викладання. Батькам хочеться, щоб дитина перебувала в україномовному середовищі, щоб компенсувати брак українського середовища для мовного виховання особистості». Ось такі завзяті дорослі з Криму та інших регіонів України, згуртувавшись у 2009-му з громадськими діячами з Руху «Не будь байдужим!», пролобіювали ухвалення Кабміном постанови про те, що в де-юре українських школах учителі мусять постійно використовувати державну мову – задля формування цілісної мовної особистості учня, заради того, щоб українська вивчалася «не для галочки».

Щодо власне дитсадків, то експерти у 2006-му ступінь поширення в них української мови за десятибальною шкалою оцінювали у вісім балів, що, звісно, немало.

Той факт, що функціонування мови саме в освітній системі порівняно з бізнесом, ЗМІ, масовою культурою, кіновиробництвом, поступово розширюється, давав надію: мовляв, тодішні дитсадківці-школярі-студенти, ставши висококваліфікованими україномовними фахівцями, неодмінно виправлять мовну ситуацію у згаданих сферах…

За три дні до перемоги Януковича на виборах президента Конституційний Суд України визнав неконституційною постанову про мовну послідовність освітян. У такий спосіб ще напередодні панування біло-голубих на політичній арені, нові верховоди відзначилися пофігістичним ставленням до побажань українців стосовно освіти.

Баналізоване зло

Дитячки садочки нашої країни – це, розумно кажучи, суцільне баналізоване зло. Середньостатистичний мешканець чи то райцентру, чи то мегаполісу вже не дивується, чуючи з екранів телевізорів чи з уст знайомих трилерні мотиви щодо поламаних рук і ніг у дошкільнят через неремонтовані гойдалки на майданчиках дитсадків; отруєння дітлахів неякісними продуктами; педагогів, які приватні психологічні проблеми вирішують методом морального приниження й навіть побиття малюків. Нещодавно чула історію, що одна вихователька на Хмельниччині, почувши від колеги нарікання на втому від переповнених дитсадківських груп, порадила відчинити навстіж вікна в морозну погоду, «тоді діти застудяться і половина з них післязавтра залишиться вдома».

А ще одна давня тенденція – це те, що ставлення до малечі вимірюється розміром батьківського гаманця. Корупційні схеми при влаштуванні дитини в садочок стали притчею во язицех.

 І ось за цієї сили-силенної проблем влада вирішує… дати батькам можливість обирати самостійно мову виховання для дітей. Мовляв, ви голі й босі і нам на це начхати, однак маємо «для картинки» дещо модне - демократію (самозрозуміло, таку, яка заради дотримання прав людини, у нашому випадку російськомовної, вимагає порушень прав іншої людини, україномовної). Запитання: чи всіх задовольнить «демократично» свіжовибілений фасад, коли опорні стіни в наскрізних тріщинах?

Що далі?

Що ж матимемо в результаті за рік-два? З одного боку, є прогресивні 25-30-річні батьки дошкільнят, які свідомо вже в дорослому віці, не бажаючи асоціюватися з пострадянським простором (хоча б комунікативно), а воліючи поступово входити в європейську матрицю існування, перейшли на українську. Дуже часто, перепорпавши стоси історичної літератури й сотні різномовних сайтів, такі люди, виростивши власну точку зору щодо відносин Україна - Росія, стали мовно стійкими. Вони практикують повсюдну україномовність незалежно від того, чи вважають їх білими воронами, чи ні. Сполучення слів «українська справа» стало для них дієсловом: купують диски україномовних виконавців, дивляться кіно, дубльоване українською, на батьківських форумах спілкуються українською, а в кафе, познайомившись з офіціанткою з Фастова чи Боярки, щиро дивуються її намаганням говорити ламаною російською. Саме такі, як ця молодь, у подальшому вимагатимуть україномовності від вихователів у дитсадках.

З іншого боку, є частина батьків, які не планують постійно займатися таким видом екстремального спорту, як україномовність. Для них українська мова була і є орнаментом, приємним колоритом, поблажливо дарованим акцентом недоосвіченості. Саме вони підпадатимуть під вплив теперішньої політичної моди – так легше жити. Їхня логіка при виборі мови виховання в дитсадках спиратиметься на той факт, що «дитина в подальшому все одно вчитиметься у російськомовних школі чи університеті», адже владна команда за останні півтора року попіклувалася про деукраїнізацію останніх.

Тому цілком можливо, що матимемо ефект доміно: за зросійщенням дитсадків спостерігатимемо збільшення русифікованих центрів розвитку дитини та раннього дитячого розвитку, служб допомоги дітям з особливими потребами, різноманітних гуртків та студій. У цій «розкладці сил», звісно, є ще педагоги. Згадую зізнання знайомої працівниці одного з дитсадків Шевченківського району Києва: «У нас, у вихователів, така психологія: ми навіть у туалет лінуємося вийти – не те, що на Майдан», тому надія таки на батьків, хто більш бойовий – той нехай бореться за україномовність».

Соціолінгвістична формула

Хто більш бойовий, той іще 1 червня ц.р., після заяви керівництва головного управління освіти і науки (ГУОН) в м. Києві про відкриття російськомовних дитсадків і шкіл, вийшов на пікетування Київської міської державної адміністрації. Батьки з дітьми вимагали захисту свого права здобувати освіту рідною мовою і, зокрема, зверталися до чиновництва за допомогою плакатів («Навчіть нас вчитися без книг!», «Школі бракує фінансування, а не російських класів», «Запровадження російських класів. Інші проблеми вважаються вирішеними?», «Хто заплатить учителеві за подвійну роботу?») та футболок («ГУОН! Що за гон? Хочу мати право стати юристом!», «ГУОН! Що за гон? Хочу мати право стати телеведучим!»). Вони наголошували: нелогічно в умовах кризи витрачати кошти на переклади навчальних матеріалів на російську, і такі ретроградні реформи не сприятимуть формуванню високопрофесійних кадрів для різних сфер.

Молодь, яка в День захисту дітей вийшла протестувати, добре обізнана з формулою, виведеною соціолінгвістами: мова метрополії завжди намагається з’їсти мову колонії, тому не можна на одну бігову доріжку виставляти українську та російську. Цікаво, що на пікет тоді ж із Донецької області прибули мами дітей, постраждалих від закриття україномовних шкіл. Російською мовою ці пані розповідали про те, що їхні малюки мають навчатися українською. Сьогодні, 14 листопада, одна з цих мам, вдесяте прибула до столиці на чергову аудієнцію в чергових можновладців, досі щиро сподіваючись, що влада до неї дослухається… «Фігові листочки у вигляді вибору мови не приховають усіх фінансових проблем наших навчальних закладів, - стверджує представниця 111-ї школи м. Донецька, - і відповідно, боротьба триватиме ще довго!»

Оксана Левкова, директор ВГО «Не будь байдужим!»

УНІАН в Google News