Звільнення Києва: сотні тисяч життів – до свята Жовтневої революції

06.11.2010 | 22:11

Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» - сказав Жуков...

Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» - сказав Жуков...

Свято звільнення чи День жалоби?

Довго думав, як назвати матеріал про визволення Києва від німецьких окупантів у листопаді 1943 року й вирішив, що цей заголовок буде найточніший. Писати чергові оди радянській владі й «талановитим» командирам Червоної армії, які виграли війну з Німеччиною не збираюся – останнім часом бажаючих це робити вдосталь. Хотів би вкотре нагадати прихильникам Комуністичної партії та її лідерам, що війну виграли не Сталін і Жуков, а прості люди, які мільйонами віддавали своє життя заради Перемоги, іноді через елементарні примхи тодішніх керівників.

Відомо, що звільнення столиці України 1943 року було приурочене до 26-ї річниці Жовтневої революції. Аби виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники загубили сотні тисяч людських життів, але наказ головнокомандувача виконали. Нещодавно представники комуністів зареєстрували в Верховні Раді законопроект про відзначення Жовтневої революції на державному рівні, а цей день у календарі зробити вихідним і, як на мене, дуже ймовірно, що за абсурдний документ врешті-решт проголосують нардепи більшості, адже вони не знають історії або підігрують у розумінні її північним сусідам. Комуністи (верхівка яких перебуває на утриманні в олігархів) давно нав’язують суспільству брехливу ідею про те, що без Жовтневої революції не було б сучасної України...

У мене при одній тільки думці про те, що в нас святкуватимуть день приходу до влади більшовиків, які за понад сімдесят років свого панування знищили мільйони українців і ніколи не визнавали української державності, мурашки бігають по тілу.

Та повернемося до звільнення Києва.

Нещодавно на Хрещатику став невільним слухачем радянських пісень на воєнну тематику, що гриміли в динаміки й, очевидно, за задумом організаторів готували киян до чергової річниці звільнення міста від нацистів. Згоден, такі дати в історії народу потрібно згадувати, навіть на державному рівні, от тільки не розумію оці радісно-святкові формулювання: «Святкуємо чергову річницю звільнення Києва», «Столиця відзначила чергову річницю звільнення від нацизму» тощо. Мені видається, що справедливо було б у всіх церквах і соборах міста відправити літургію по невинно загиблих під час звільнення Києва й відмовитися від цієї комуністичної тарабарщини. Повідомлення про цей день мали б звучати так: «Кияни в черговий раз відали дань загиблим визволителям», «У столиці пройшла молебень по загиблих воїнах у боях за Київ»...

На війні без втрат не буває.

Але під час звільнення Києва полягли сотні тисяч людей, яким тодішня влада наказала форсувати Дніпро без зброї, військового досвіду і знань. Саме тому мова далі піде, про мобілізованих до Червоної армії із звільнених населених пунктів, прозваних у народі «піджачниками», «чорносвитниками», «чорною піхотою» через те, що нерідко вони йшли в бій без військового обмундирування. Таких людей, які за задумом тодішньої влади мали власною кров’ю «змити ганьбу перебування на окупованій території», було мобілізовано 300 тисяч – у битві за Дніпро їх загинуло приблизно 250 – 270 тисяч. Загальні ж втрати в цій битві сфгнули 380 тис.

Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців

Мобілізацією таких людей займалися польові військомати, що складалися, як правило, зі взводу солдатів і кількох офіцерів. Забирали всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Усе проходило начебто на законних підставах, адже напередодні Ставкою Верховного Головнокомандування, наказом від 9 лютого 1942 р. №089, право призивати на військову службу було надано не тільки військовим радам армії, а й командирам дивізій, частин у необмеженій кількості. Найстрашніше те, що більшість із мобілізованих зовсім не мали військового досвіду, не проходили ніяких навчань, і їх без відповідної відразу кидали в бій. Зрозуміло, що більшість із них гинула у першій же битві.

Уже згодом після війни першими спробували привернути увагу суспільства до цієї проблеми тогочасні письменники. У листопаді 1943 року Юрій Яновський у статті «Шлях війни» вперше вжив словосполучення «чорна піхота». Через 23 роки вийшла у світ невеличка повість Міщенка «Батальйон необмундированих», у якій розповідалося про мобілізованих чоловіків, які загинули восени 1943 року. У 1968 році Олесь Гончар торкнувся цієї теми в романі «Собор». Не обійшли стороною у своїх роботах цю проблему Захарченко, Дімаров, Дмитренко, Астафьєв, Климов,

Ось як, описав цей процес у своїй автобіографічній «Пісні переможця» Григорій Климов: «Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – «піджачники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі».

Найбільше щойно призваних у лави Червоної армії загинуло під час форсування Дніпра, коли людям, окрім німців приходилося боротися із водневою круговертю. Головний удар по ворогу в ставці було вирішено нанести силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німецькими військами. Саме цей неприступний плацдарм прийшлося штурмувати необстріляним і беззбройним воякам.

Тодішні мобілізації і штурми досить яскраво змальовує відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п`ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б`ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».

Ще страшнішу картину описує його колега Віктор Астафьєв – очевидець форсування Дніпра: «Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п`ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, у якій кипіло місиво з людей. Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні і ті ж слова: «Мамо! Боженку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в`язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами».

Кількість загиблих була такою, що не всіх вдавалося навіть похоронити по-людськи: «Густо плавали у воді трупи з видзьобаними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити», – писав Астафьєв.

«На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?»

Жуков
Такі величезні жертви неозброєного люду були на совісті радянських воєнних командирів, які зверхньо ставилися до мобілізованих солдатів, не вважаючи їхнє життя цінним. Показовим у цьому плані є висловлювання заступника Верховного головнокомандувача Жукова на засіданні перед початком форсування Дніпра, свідком якого був офіцер з особливих доручень командувача 1-м Українським фронтом Ватутіна – Юрій Коваленко. На запитання командирів, у що одягнути 300 тисяч мобілізованих, Жуков відповів: «Как во что? В чем пришли, в том воевать будут!» Коли ж зайшла мова про озброєння призовників, цинізм маршала перейшов усі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов – и из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!» Але заступник командувача 1-м Українським фронтом по тилу генерал Кулешов доповів, що на складах є тільки 100 тисяч трьохлінійок. Тоді командувач Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський запропонував послати до Москви в Ставку кур’єра, який би доповів обставини й попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням. І тут прозвучала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».

Для Жукова взагалі життя солдата нічого не важило, головне досягти результату, якою ціною – це вже другорядне. Свою позицію з цього приводу він чітко висловив під час зустрічі з командуючим військами союзників Ейзенхауером у 1945 році, поділившись зі своїм колегою досвідом розміновування полів: «Коли ми наштовхувалися на мінне поле, то наша піхота атакувала його так само, нібито його там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню й артилерії, якби німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з’єднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери й роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка». Ейзенхауер був шокований таким методом, адже він чудово розумів, що чекало американського командира, прояви він таку винахідливість, – ганьба, осуд та суд.

У 1990-х роках увагу на проблему «чорної піхоти» звернули вітчизняні науковці, одним із перших був доктор історичних наук Коваль, за його підрахунками, військові мобілізували на території України близько чверті мільйона 16-17-річних хлопців. Нині над цією тематикою працюють дослідники Король, Гриневич, Рибченко.

...Хотів би завершити словами зі щоденника Олександра Довженка: «Я був учора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стояло військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту й грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Оглянувшись, я помітив, шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю, або й зовсім не жили, про них згадали, як про поняття… Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи може ні?»

Так, можливо, нам варто замислитися над цією трагедією і не святкувати, а в жалобі згадати всіх хто поліг за столицю, поставити свічки в церквах та відправити молебні по загиблимх адже значна їх частина й досі не похована за християнськими звичаями, а знайшла вічний спокій на різних пагорбах та в водах Дніпра.

Володимир Гінда, історик


Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
Приєднуйтесь до нашої групи
Всі новини Дивитися всі »
Новини партнерів