Серед безлічі оглядових, аналітичних і прогнозних коментарів щодо революційних подій у країнах Магрибу (Туніс, Єгипет та ін.) найбільш, мабуть, своєрідним став блоговий запис Анатолія Гриценка «Сигнал Європи тим, хто думає, що влада – вічна», присвячена новині про замороження Європейським судом банківських рахунків колишнього президента Тунісу та його дружини.
«Грізний знак» Європи?
Екс-міністр оборони бачить у цьому рішенні грізний знак:
“Це – сигнал попередження!
Усім високим чиновникам – президентам, прем`єрам, міністрам, губернаторам, прокурорам і суддям, недоторканним депутатам, а також олігархам, які підгодовують владу і підгодовуються владою.
Які думають, що Закон – це не для них.
Які сліпо вірять, що влада і безкарність – то назавжди.
...Ваша шенгенська віза і ваші рахунки чи нерухомість закордоном можуть накритися бордовим капелюхом у будь-який момент.
...Європа довго розкачується, вона не дуже швидка у прийнятті рішень.
Ви це знаєте і на це, мабуть, сподіваєтеся.
Президент Тунісу теж сподівався...”
Грізно, чи не так? Здається, нічим не гірше за хрестоматійне –
Вы, жадною толпой стоящие у трона,
Свободы, Гения и Славы палачи!
Таитесь вы под сению закона,
Пред вами суд и правда – всё молчи!
Но есть и божий суд, наперсники разврата!
Есть грозный судия: он ждет;
Он не доступен звону злата,
И мысли, и дела он знает наперед…
Я ж кажу – практично Лєрмонтов. З поетикою у Анатолія Степановича все просто супер. Погано з аналітикою. Тобто сама по собі ідея, поза сумнівом, правильна: сполохати дедалі нахабнішу владу, копнувши її в найбільш болюче і слабке місце. По гаманцю – по накопиченнях і по маєткх в далеких і доглянутих країнах і по самій можливості в усьому цьому надалі досхочу розкошувати, запасшись, як цілком вірно сказано, шенгенськими візами. І сюжет з Тунісом дуже доречний, враховуючи, що тема ця Віктора Януковича явно «зачепила».
Але якщо сама туніська «друга Жасмінова» революція показова саме свідоцтвом того, що «дістати» можна навіть найспокійніший народ, то арешт рахунків поваленого диктатора – приклад зовсім іншого роду. Тому що відбулося це вже ПІСЛЯ втечі Зін ель-Абідіна бен Алі, а зовсім не в ті десятиліття, коли він диктаторствував, пригнічуючи свободу і демократію. Поки бен Алі був при владі, ніхто його цим диктаторством не докоряв і ніяких «сигналів» йому не посилав – ні Європа, ні Штати. І хоча, судячи з матеріалів Wikileaks, західні дипломати були шоковані жахливим рівнем туніської корупції, але і про неї «сигналів» не надсилали, принаймні публічно.
Отже, якщо говорити саме про туніський випадок, то марним є грізний пасаж Анатолія Гриценка – «Де і коли саме Європа зафіксує заступ за межу, вам невідомо». Що називається – подумаєш, біном Ньютона! Коли народ, доведений до краю «стабільністю» за нинішніми рецептами, вижене владну кліку, - отоді Європейський суд, на прохання нової влади, можливо, накладе арешт на рахунки «президентів, прем`єрів, міністрів» і інших олігархів. Так, принаймні, видно з даного конкретного прикладу.
Насправді, є й інші приклади, але мова не про них, а про той єдиний «урок», який тільки і може бути для конкретно нашої нинішньої влади з рішення Європейського суду про рахунки бен Алі і його дружини. А саме – що не можна переставати владою бути, що триматися за владу необхідно за всяку ціну, придушуючи в паростку навіть боязкі натяки на будь-яку опозиційність. Таким чином, замість того, щоб стримати запал і апетити Віктора Януковича та його команди, філіпіка Анатолія Гриценка могла б мати наслідком лише прискорення і більший розмах маховика залякування і погроз.
«Тепер громадяни зазнавали репресій вже не стільки за свою приналежність до ворожої партії, скільки за своє багатство або споріднені і дружні зв`язки... і тут без крові не минулося... Кожне слово, кожен жест, щонайменше спілкування громадян одне з одним, якщо вони хоч якоюсь мірою викликали незадоволення влади, підлягали найсуворішій карі», - писав Нікколо Макіавеллі в «Історії Флоренції».
«Регіональна» влада і без підказок Гриценка проводить політику репресивну – далі на нинішньому етапі ніби вже й нікуди, і це якоюсь мірою виправдовує Анатолія Степановича. Але ж ідеться про діяча, якого вже кілька років намагаються позиціонувати як головного інтелектуала вітчизняного політикуму!
Чому ніхто не хоче думати?
По суті, це майже символ. НІХТО НЕ ХОЧЕ ДУМАТИ. На жаль, доводиться уточнювати. «ДУМАТИ» - це означає встановлювати логічно коректні ланцюжки причинно-наслідкових зв`язків, адекватні реальним обставинам, що конкретно складаються. У цей опис ніяк не вкладається укорінена звичка з будь-якого приводу повторювати один і той же набір гасел, «хотюнчиків» і штампів, а також високомрійних покладань надії.
Ще можна зрозуміти, чому «думанням» не утруднюють себе представники влади. По-перше, їм просто ніколи: зголоднівши за минулі роки, вони прагнуть надолужити упущене. По-друге, вони, схоже, справді вирішили, що система залякування і репресій вирішить усі проблеми, і тому влада і безкарність – це практично «назавжди». Велика помилка, але вона, принаймні, зрозуміла.
Чому з тією ж точно завзятістю танцюючи на граблях, які вже неодноразово і дуже боляче били, навіть не намагаються думати вожді опозиції – за рамками мого розуміння. Штаб БЮТ, судячи з зовнішніх ознак, перетворився на щось на зразок групи взаємної консумаційної підтримки, де кожен – один одному, і всі разом – Юлії Володимирівні – роз`яснюють, як правильно все робилося і робиться. Чому «консумаційної»? Ну, тому що це глибоко співчутливе кивання зазвичай закінчується, як і в шинку – рівно в ту хвилину, коли у клієнта (клієнтки) закінчується готівка. Кажете, готівки багато, і вона не закінчиться? – ну, слава богу, я щасливий за вас за всіх. Шкода тільки – ні, не Ю.В.Луценка, - а його пресовану сім`ю.
Цього тижня фракція БЮТ виключила зі свого складу депутатів, що проголосували за зміни до Конституції (простіше кажучи – за остаточне перенесення виборів на 2012 рік). «Тримати в команді слабких людей сьогодні ми не маємо права, і тому наша фракція виключила цих депутатів зі свого складу і від того стала сильнішою», - передає слова Тимошенко її сайт. Хто б сумнівався. Щось у цьому роді – «ми очистилися від зрадників, і стали ще сильнішими» - в БЮТ вже майже рік звучить з регулярністю вокзальних оголошень. Утім, якщо вірити старому анекдотові, перший голова Раднаркому справжніми більшовиками вважав тільки трьох – Леніна, Ульянова і самого себе. Отже Юлії Володимирівні є куди посилюватися далі.
Ну а що все це означає насправді? Ні, йдеться не про те, що цих «слабких» людей Тимошенко сама затверджувала в списку і особисто ручалася виборцям, що всі вони – кремінь. І навіть не про те, що, перетворивши виборчу кампанію на високодохідне підприємство, тільки таких і могла привести до парламенту – не стільки «слабких», скільки стурбованих проблемами бізнесу, хай не такого масштабного, зате свого власного. Але ж у 2006 році, коли Юлія Тимошенко програла боротьбу за крісло прем`єра, депутати її фракції не розбігалися, як таргани від включеної лампи. Більше року вони дуже навіть міцно трималися, навіть мандати склали, щоб забезпечити формальний привід для розпуску Ради і нових виборів.
А тепер? І двох тижнів не минуло з дня інавгурації В.Ф.Януковича, а перші сім «відщепенців» вже проголосували за відставку Ю.В.Тимошенко – свого власного прем`єра, яка мала певні шанси втриматися в кріслі. Чому? – ну, крім того, що вони «зрадники» і «слабкі люди» - це очевидно: тому, що вони перестали бачити за своїм лідером реальну політичну перспективу. І, схоже, Юлії Володимирівні ніхто цього пояснювати не став – турбувати клієнта категорично суперечить професійній етиці консуманток.
Утім, що це ми всі про сумне... Адже буквально днями «справжня» опозиція отримала рішучу перемогу. Ну так – Тимошенко добилася запрошення на «Шустер Live». Це було супершоу! Не сам ефір програми Савіка Шустера (не дивився), а той обмін заявами, спростуваннями і роз`ясненнями, який і привів, врешті-решт, до перемоги демократії і свободи слова Юлії Володимирівни. Вона там всіх «порвала». Чи ні? Оцінки розходяться. Але, припустімо, що – так, «порвала». На шматочки. Як Тузик грілку. Це має хоч якесь значення? Ні? Ну, даруйте. Позначається звичка БЮТ працювати виключно на «картинку». «Картинка», навіть якщо вона вдалася і навіть якщо потрапила в телевізор – залишається абсолютно безглуздим перформенсом, якщо немає можливості конвертувати її в якій-небудь практичній площині. Хоч би в електоральній.
Сила влади в слабкості опозиції?
Гаразд би все обмежувалося водевільними перестрілками Юлії Тимошенко і Ганни Герман (ну так, я пам`ятаю – вона її «порвала»). Але справа ж дуже серйозна. Слабкість опозиції – це і є сила влади. Кожен розтриньканий опозицією міліметр розширює поле безконтрольності і безкарності. «Регіонали» вже нині зайшли набагато далі, ніж сподівалися в найсміливіших своїх мріях. Відбулося це мало не автоматично – мірою заповнення просторів, що очищалися після відступу чергової, – на «понтах» і «хотюнчиках» - атаки опозиції. Спробуйте уявити, скільки «Так, значить, - можна?!» - відкрилося під час однієї тільки великої парламентської битви за ратифікацію Харківських угод.
Влада, тим більше безконтрольна, робить багато дурощів (ймовірно, деякі з них потім назвуть злочинами). Це болісний і неймовірно болючий, але абсолютно природний процес: дурощі влади призводять до накопичення вантажу помилок, який, дійшовши до критичної маси, рано чи пізно завжди призводить до того, що влада перестає бути владою. Тоді приходить нова влада, яка з часом починає робити свої дурощі і накопичувати свої помилки. І так відбувається, доки політикум не сприймає якісь базові поняття – що є речі, які робити не можна, що дурощі (тим більше – злочини) небезпечні для самовиживання. І тоді влада починає вчитися себе обмежувати. Це, звичайно, дуже спрощена модель, але саме так і лише так це відбувається – зрозуміло, там, де це взагалі відбувається. Інакше, працює зворотна модель – деградація, коли ротація елітних груп відбувається по нисхідній. І тоді це діагноз не стільки влади або навіть істеблішменту, скільки держави і суспільства в цілому.
Для того, щоб механізми суспільного розвитку працювали «в плюс», необхідно не так вже й багато. Всього лише, щоб нова влада хоча б перший час була хоч трохи краща за попередню. Не тільки свято упевненою в тому, що вона апріорі – найкраща, яка тільки взагалі може бути, але дійсно кращою. Принаймні - такою, що думає.
Валерій Зайцев, спеціально для УНІАН