Що залишилося за кадром севастопольської кризи

Що залишилося за кадром севастопольської кризи

Становлення нашої партійно-політичної системи знаходиться десь на рівні Британії епохи реставрації Стюартів після першої англійської революції 1640-1660 рр. І це дуже круто...

Таємниці і дійсність «Севастопольської» дипломатії

Тимошенко, ПутінУчасть в акціях протесту проти угод про продовження перебування Чорноморського Флоту РФ в Севастополі зуміла, хай ненадовго, об`єднати розрізнені сили української опозиції. Що й казати, Севастополь – куди масштабніший об`єкт, ніж, наприклад, міністр освіти й науки Дмитро Табачник зі всіма своїми ініціативами. Об`єднання опозиції – безперечний плюс, але протрималося воно, на жаль, недовго.

Дуже вже різні мотиви рухали опозиційними вождями. Не обійшлося й без порядної дози лицемірства. Коли Володимир Путін нагадує, що ще недавно, будучи прем`єром, Юлія Володимирівна анітрохи не заперечувала проти обговорення різних варіантів збереження ЧФ у Криму, а Юлія Тимошенко запевняє, що нічого подібного не було і бути не могло, то в ситуації «слово проти слова» конкретно з цього питання дещо більше довіри особисто в мене викликає Путін.

Зовсім не тому, що Володимир Володимирович – такий вже непохитний правдолюб, або Юлія Володимирівна – вже така невиправна брехуха. У жодному випадку! Але саме в питанні про передвиборчі переговори путінська версія куди точніше вкладається в загальний контекст подій минулого року.

Ще восени, наводячи численні свідоцтва того, що Москва і конкретно Путін на виборах Президента України підтримують кандидата Тимошенко, автор цих рядків констатував: «нинішня неймовірна лояльність з боку московських ‘дуумвірів’ і російських ЗМІ чимось компенсується. Причому на умовах не тільки досить жорстких, але – враховуючи всі попередні взаємні ‘розводки’ – і якимсь чином серйозно гарантованих. І ми знову-таки не маємо анінайменшого уявлення – чим саме».

Одкровення Путіна підіймають (можливо, лише частково) завісу над предметом переговорів. А хитровивернутий і зав`язаний вузлом, що не розплітається, подвійний формат угоди «флот на газ» – дає уявлення про моделі вирішення проблеми гарантій.

Немає сенсу особливо поширюватися про суть і характер харківських угод щодо ЧФ. За тиждень усі доводи сторін були сказані і переказані багато разів. Що дійсно дивно – це вдавати, що угоди ці пролунали раптово, як грім серед ясного неба. Юридично харківська змова стала не бездоганним і не неминучим, але, однак, цілком закономірним наслідком «пакту Лазаренка-Черномирдіна» від 28 травня 1997 року, і газового «пакту Путіна-Тимошенко» від 19 січня 2009 – підсумку зимової «газової війни».

Від обох цих документів магістральні шляхи майже невідворотно вели до «Харкова», і рух лише прискорювала бурхлива активність наших видатних підприємців і влади в особі Кучми, Марчука, Лазаренка, Пустовойтенка, Ющенка, Кінаха, Януковича, Тимошенко та інших. Зазначте: останні двоє прем`єрствували, змінюючи один одного, сім останніх вирішальних років.

Севастополь - як дзеркало «еліт»

КорабліБіда – не в тому, що Чорноморський Флот залишається в Севастополі. Флот там базувався з моменту заснування міста в 1783 році, у тому числі й усі 19 років незалежності України. І хоча регулярні спроби якось його там потіснити (зокрема, «маячня» 2005-2006 рр. і далі) ніякого ефекту не мали, але навряд чи завдана ЧФ шкода набагато перевершує політичну, економічну, фінансову і навіть екологічну шкоду, якої країна тоді ж зазнала від нашої власної політичної і бізнес-еліти.

Справжня біда - в наслідках, що виникають з обставин і механізму появи цього рішення. Перш за все, мова якраз про них – про «еліти». Справа в тому, що головне завдання і влади, й опозиції, і взагалі всього «політичного класу» країни - полягає зовсім не в тому, щоб ЧФ неодмінно залишив севастопольські бухти – в 2017, 2042 або в будь-якому іншому році. І не в тому, щоб він залишився там навіки.

Головне завдання «еліт» – така організація економічної діяльності держави і політичного розвитку суспільства, щоб:

а) ЧФ залишив Севастополь або залишився там – залежно ВИКЛЮЧНО від того, яким буде чітко висловлене рішення народу України – безпосередньо (на референдумі), або в особі своїх представників (депутатів, Президента) – які чітко артикулюють при балотуванні свою позицію з даного питання.

б) щоб БУДЬ-ЯКЕ рішення народу України було виконане.

Уточнюю: щоб воно могло бути виконане практично. Тому що за нинішнього стану наших справ, рішення, наприклад, про виведення ЧФ, виконане не було б, причому без жодних наслідків для тих, хто його не виконав.

Практично все, що відбувалося і відбувається навколо обговорення угод щодо ЧФ і протестів проти цих угод, - не наближає названу мету, але, навпаки, її віддаляє.

Перше, що викликає неприйняття – кулуарність УСІХ рішень, що ухвалювалися по Севастополю. Вони ВСІ були «пактами» і «змовами». Народ – як у широкому загальнонаціональному аспекті, так і в аспекті вузькому – власне, жителів міста-героя Севастополя ніхто і ніколи нічого не питав. І те, що нинішнє рішення севастопольцями всіляко вітається – випадковий збіг. Рішення могли бути якими завгодно, у тому числі й прямо протилежними. З іншого боку, Тимошенко у разі своєї перемоги запросто могла б реалізувати договір хоч би й про безстрокове продовження перебування ЧФ у Криму, причому набагато спокійніше – оскільки лідерові регіоналів, у разі його програшу, було б «не по іміджу» проти такого договору виступати.

Так само - і владу й опозицію рівною мірою - не цікавить думка з питання про ЧФ і народу України в цілому. Що, до речі, є зрозумілим – так набагато простіше й набагато спокійніше віщати від його, народу, імені.

Севастополь - як каталізатор «векторності» та рейтингів

Медведєв і Янукович під час підписання Угоди між Україною і Росією з питань перебування ЧФ РФ на території УкраїниНе стільки угода щодо флоту і продавлювання її ратифікації у ВР, скільки те, як це відбувалося, а також супутні обставини, що визначилися по ходу, – все це стало свого роду демонстрацією залежності нової влади від московських «дуумвірів». Всупереч поширеним кліше, сам по собі цей факт зовсім не означає автоматично загрози незалежності й суверенітету країни. Варто пригадати білоруського «бацьку» Лукашенка, який уже стільки років балансує на дроті «єдиної союзної держави», викликаючи страшне роздратування вже третього російського президента.

Ставати «губернатором Малоросії» і т.п. Янукович не хотів і не хоче. Ще в 2003-2004 рр. в середовищі регіоналів існував жарт про прийдешнє перетворення Росії на «сировинний придаток при Януковичі». Проте в ході подій навколо севастопольської угоди з`ясувалася одна принципово важлива річ.

Була продемонстрована не тільки залежність Януковича від Кремля, але також і його незалежність від інших зовнішніх чинників. У перші ж години американські і європейські політичні інституції, з НАТО включно, гранично ясно дали зрозуміти, що ця проблема їх на цьому етапі не цікавить.

Це вже саме по собі означає багато поганого. І не дарма «вірні соратники» по опозиції який місяць поспіль не втомлюються переводити стрілки: «ось, мовляв, до якої ганьби ‘країну Майдану’ довів Ющенко!!! – і як він розчарував Європу і Штати!». Робилося це так наполегливо і настирливо, що навіть Віктор Андрійович, який не розуміється на піарі й апаратних іграх, помітив і образився. Як сказано, єднання не протрималося й кількох годин.

У всій цій бурі і в усьому цьому балагані акцій протесту й імітації протестних акцій, Юлія Тимошенко вирішувала свої особисті політичні проблеми. Пристрасність її філіпік «зрадникам», так само як і яєчні залпи її соратників у залі засідань Ради, аніскільки не завадили ратифікації угоди (чи було це взагалі завданням?), зате небезуспішно мікшували і персональну відповідальність Юлії Володимирівни за січневі контракти, і спогади про Павла Івановича, який підписав «пакт» 1997 року.

І Бог би з ними – і з сан-франциським в`язнем, і з його ученицею, і з рейтинговими й іміджевими ігрищами. Коли Сімон де Монфор у 1265 році вперше призвав до Лондона виборних представників від міст і п`яти портів, - він і не думав, що увійде до історії, як засновник найдавнішого європейського парламенту. Монфор намагався (до речі, невдало) вирішити свої тактичні завдання - не дуже пристойні і не цілком законні. Отже непристойність і очевидна корисливість лютих атак леді Ю в історичній перспективі може, суто гіпотетично, виявитися чим-небудь доленосним або хоч би корисним. А може і не виявитися.

Але що абсолютно точно – так це те, що тут і зараз реальні наслідки конвульсійних метань що нашої Пасіонарії, яка програла вибори, не корисні і шкідливі, при тому, що її мотиви прості й очевидні. Мета: підім`яти під себе все, що претендує хоч на дещицю рейтингу (до Тягнибока й Гриценка включно), а потім «не києм, то палицею» добиватися виборів або хоч би референдуму – в ілюзорному сподіванні, що вже за ним уже точно будуть вибори.

Про цілі в цьому випадку ще можна сперечатися, а ось методи порочні, хоч би тому, що не дають результатів узагалі, або дають результати негативні.

Небезпеки позиціонування «останньої битви»

У перших рядках огляду Табачник згадувався не випадково. Саме постійні атаки на нього (навіть постанова ВР з вимогою відставки!) дозволили главі АП утриматися на посаді в 1994-1996 рр. Так і зараз нападки загрожують Табачнику тим менше, чим вони регулярніші й лютіші. Зате вони стимулюють появу все нових і все більш радикальних ініціатив міністра освіти й науки, до чого сам Дмитро Володимирович і за характером, і через різноманітні зигзаги своєї кар`єри був категорично не схильний.

На наступному рівні той самй механізм діє й відносно Віктора Януковича. Лють опонентів (хай хоч і тільки вербальна) не сприяє бажанню шукати компроміси, але служить поясненням, якщо не виправданням дрейфу зовнішньої політики нової влади у прямо зворотному напрямку. Крім того – що вже зовсім погано – все це розв`язує владі руки в політиці внутрішній. Вожді опозиції декларують своє ставлення до Януковича практично так само, як свого часу описували взаємини «людей похилого віку» у МХАТі: вони не хочуть один одному ніяких дрібних побутових неприємностей, а хочуть вони один одному тільки одного – смерті. У нашому випадку, зрозуміло, політичної. Але якщо жодне інше рішення, окрім відставки Януковича, вождів опозиції не влаштує, то йому тим більше немає ніякого сенсу ці «інші рішення» шукати.

Особливо враховуючи, що у вирішальний день 27 квітня опозиція продемонструвала лише здатність влаштовувати балаган і «брати на понт», - а не силу, яка примусила б із нею рахуватися. Гротескові форми протесту, які підходять скоріше для теле-піар-шоу, ніж для реальної протидії, могли б іще отримати суспільне схвалення, якби принесли перемогу. Проте цього не сталося і, таким чином, у підсумку опозиція дискредитує себе набагато більше, ніж влада. Це дуже погано.

Крім того, - повторюся, - наші справи, як виявилось, на нинішньому етапі абсолютно не цікавлять ключових гравців Заходу. Дуже характерно у цьому відношенні, що на спільній з Путіним прес-конференції (26.04) італійський прем`єр Берлусконі вже у вступному слові заявив про необхідність продовжити роботу над «Південним потоком» саме для того, щоб Європа не залежала більше від «України - країни, де немає достатньої політичної стабільності». Крім економічних і енергетичних проблем у майбутньому, це означає, що на якийсь час фактично відпали і «західні» стримуючі чинники.

Наслідки політики, яку провадить Янукович його команда в умовах відсутності як внутрішніх, так і зовнішніх стримуючих чинників, видаються по-справжньому тривожними. Проте, дуже помиляється Віктор Федорович, висловивши (у ПАРЄ) надію, що тепер почнеться заспокоєння.

Це взагалі їх загальна помилка – і влади, й опозиції. Вони поводяться так, наче «все це» може «ось-ось закінчитися». І цей настрій значною мірою визначає радикалізм методів і прийомів. Наче всі пішли в «останній і рішучий бій».

Влада – сподіваючись, що ще одне, ну, два зусилля, - ще з кимось про щось домовитися, і продавити це «щось» через Раду і припиниться, нарешті, вся ця морока, яка відволікає солідних людей від серйозних справ. Опозиція – в аналогічному сподіванні, що ще можна все якось переграти. Що ще один мітинг, ще один, ну – два дотепні заходи - і трагічна помилка (програш на виборах) нарешті, виправиться.

Ці розрахунки і ці надії невірні й ілюзорні. Але хоча вожді опозиції зараз абсолютно марно розтрачують сили й рейтинги в надії чи то наздогнати, чи то втримати потяг, що пішов, проте з цього зовсім не випливає, що ті з них, хто раніше інших усвідомить, що нинішній етап уже завершився, не зможуть на новому етапі завдати владі багато нового клопоту.

Насправді все тільки-тільки починається. За всієї умовності історичних паралелей, становлення нашої партійно-політичної системи знаходиться десь на рівні Британії епохи реставрації Стюартів після першої англійської революції 1640-1660 рр. І це дуже круто. За 20 років ми пройшли шлях, на який британцям з часів першого парламенту Сімона де Монфора знадобилося цілих чотири століття!

Отже попереду не такий уже й довгий шлях. Я ж кажу, - все найцікавіше тільки починається.

Валерій Зайцев, «Новые Грани», спеціально для УНІАН

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter