Чому застрелився Володимир Маяковський

На відміну від сімейства Бріків, Полонська знала зовсім іншого Маяковського. Нетерплячого мазохіста, що ані хвилини не міг прожити без владної хазяйки…

14 квітня 1930-го року виповнюється вісімдесят років з дня смерті Володимира Маяковського.

Історія самогубства відомого «поета-трибуна» і «горлана-главаря» має не один десяток версій. Однією з них було його нерозділене кохання до Лілі Брік (Каган). Утім, не вона була свідком трагічної події 14 квітня 1930 року, і не вона бачила, як після фатального пострілу в кімнаті звивався димок, і Маяковський ще намагався підвести голову...

О.Брік., Л.Брік, В.Маяковський

Згадана Ліля Брік хіба що свідомо підштовхнула поета до логічного кінця. Її шлюб 1912 року з Осипом Бріком – після «творчих» канікул у Мюнхені 1911 року, під час яких вона жила одночасно з Г.Блуменфенльдом, О.Волком і О.Грановським – набув певної завершеності по тому, як подружжя познайомилось з Володимиром Маяковським, і всі вони почали жити «родиною на трьох».

Третій не зайвий?

Цікаво, що саме Осип Брік сприяв зближенню своєї дружини з поетом, якому видав на власні гроші його поему «Облако в штанах». З’явилася ніби як «людина-дитя», котра могла «виростати» на очах зацікавленої парочки. До того ж, «третій» у подружньому житті був зовсім не «зайвий» і цікавив подружжя Бріків не лише з естетичної точки зору. «Я любила заниматься любовью с Осей, – згадувала Ліля Брік. – Мы тогда запирали Володю на кухне. Он рвался, хотел к нам, царапался в дверь и плакал».

Можливо, саме тому Маяковський намагався позбутися своїх комплексів, розбурханих пристрастю до свавільної жіночки-вамп, яка значила на бережках рукопису, відповідно, щодо Бріка і Маяковського: «Физически О.М. не был моим мужем с 1916 г., а В.В. – с 1925 г.». Тож зі своєю черговою коханкою Веронікою Полонською поет зійшовся вже на зовсім іншому ґрунті, ніби бажаючи помститися за попередні любовні невдачі з любою Лілею. «В.В. требовал ежедневных встреч, – бідкалась приваблива, але одружена з М.Яншиним акторка МХАТу, якій під час зустрічі з 36-річним В.Маяковським було ледь за двадцять. – У период виставки «ХХ лет работы» я была беременна от него. Сделала аборт, у меня появилось отвращение к физическим отношениям. В.В. никак не мог с этим примириться, это приводило его в неистовство».

На відміну від сімейства Бріків, Полонська знала зовсім іншого Маяковського. Нетерплячого мазохіста, що ані хвилини не міг прожити без владної хазяйки, якій він з усіх куточків світу, куди його закидала гастрольна доля, слав любовні листи з телеграмами, а незалежного й наполегливого деспота-коханця. Наразі складно з’ясувати, якій саме з цих двох еротичних іпостасей поет був найбільш адекватний за життя, хоч загальновідомо, що мазохізм – це одна з форм садизму. Так, будучи з Полонською, Маяковський визнавав, що хоче кардинально змінити своє життя, завести родину, дітей, власний дім. Він називав її своєю останньою надією і був відвертий з нею так, як мало з ким до того. В.Полонська знала і про його дочку, плід паризького кохання до Тетяни Яковлевої, і про всіх його жінок, і насамперед – про його пекельну пристрасть до Лілі Брік...

Л.Брік і В.Маяковський

Люба Л.Ю.Б.

Загалом усі жінки Маяковського не просто знали про існування Лілі – вони змушені були вислуховувати захопливі розповіді поета про неї. Будучи у Франції, поет разом із згаданою Яковлевою блукав по паризьких крамницях, щоб вибрати для коханої Лілі авто. Адже вона любила подарунки, а він любив дарувати. Імпровізовану обручку, всередині якої було вирізьблено: «Л.Ю.Б.» (себто «Ліля Юріївні Брік») владна коханка носила після смерті поета на шиї – разом з його власним перснем, почепленим на тому намисті поруч із каблучками інших коханців.

Але по-справжньому Маяковського, здається, не любила жодна з його жінок. У тому числі й Ліля Брік. Після смерті поета вона відновила сумнозвісну «родину на трьох», запросивши до співжиття героя громадянської війни Віталія Примакова, розстріляного згодом у 1937 році. Пізніше, після смерті Осипа Бріка в 1945-му, що сталася, ясна річ, через інфаркт, з’явився наступний неофіційний чоловік, літературознавець Васілій Катанян. За життя Ліля Брік любила приказувати: «Я любила только одного. Одного Осю, одного Володю, одного Виталия и одного Васю».

Хоч насправді романів з видатними особами, вистачало без того – і до Маяковського, і після нього, і паралельно з ним. Був, між іншим, державний діяч Киргизії Юсуп Абдрахманов, а також відомий кінорежисер Кулєшов, якого через нещасне кохання ледве спинили на порозі самогубства, буквально схопивши за руку. «Знал ли Маяковский о ваших романах?» – питали в Лілю Брік на схилі життя. – «Знал». – «Как он реагировал?» – «Молчал».

Смерть – не смерть?

В останні дні свого життя Маяковський відчайдушно намагався створити власну родину. Він писав листи в Париж до Тетяни Яковлевої, в яких благав її вийти за нього заміж. Від Вікторії Полонської вимагав негайного розлучення з чоловіком. І в той самий час клопотався про те, щоб отримати квартиру поруч з сімейством Бріків. Без Лілі, без дозволу жорстокої хазяйки жодне родинне життя не уявлялось Маяковському можливим. Навіть після смерті поета все вирішилось на користь Лілі Брік. У своєму передсмертному листі Маяковський писав: «Товарищ Правительство! Моя семья – это Лиля Брик, мама, сестры и Вероника Витольдовна Полонская. Если ты устроишь им сносную жизнь – спасибо». Натомість половина при розподілі поетової спадщини, якою його справжня родина (мати і сестри) не займалася, дісталася самій лише Л.Брік. Не без її втручання В.Полонська ще у 1930-му році відмовилася вважати себе членом родини В.Маяковського (при живому чоловікові!) і категорично заперечила свій інтимний зв’язок з поетом. Щоправда, у своїх спогадах, які з’явилися друком  після її смерті у 1994 році, вона неодноразово наголошує на цих стосунках.

Л.Брік і Ельза Тріоле

Також у 1971 році Полонська спробувала відновити свої «родинні» права, написавши на ім’я Леоніда Брежнєва заяву з проханням надати їй персональну пенсію, як членові родини Маяковського. Дізнавшись про це, поетова  сестра заявила, що ані Брік, ні Полонську ніхто з Маяковських ніколи не вважав за членів родини. При цьому у смерті поета вона звинувачувала безпосередньо В.Полонську, яка, мовляв, була свідком його страшних душевних мук і нічого не зробила, щоб «переключить это настроение, чтобы отвести курок револьвера от него». У претензіях В.Полонської на персональну пенсію було відмовлено, а за постановою ВЦВК і СНК РСФСР від 1930 року авторські гонорари В.Маяковського і далі ділили порівну між собою його родина і Ліля Брік.

Отже, морально відповідальною за смерть «першого радянського поета» в ЦК зробили Вікторію Полонську. Утім, чи лише вона винна у тому, що сталося? І чи не завдяки неприхованим фобіям Маяковського ця жінка виявилась причетною до його особистої трагедії?

Справа в тому, що протягом свого життя Маяковський був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. «Мысль о самоубийстве была хронической болезнью Маяковського», – згадувала Л.Брік. – Всегдашние разговоры Маяковского о самоубийстве! Это был террор. В 1916 году рано утром меня разбудил телефонный звонок. Глухой, тихий голос Маяковского: «Я стреляюсь. Прощай, Лилик». Я крикнула: «Подожди меня!» – что-то накинула поверх халата, скатилась с лестницы, умоляла, гнала, била извозчика кулаками в спину. Маяковский открыл мне дверь. Он сказал: «Стрелялся, осечка. Второй раз не решился, ждал тебя». Как часто я слышала от Маяковского слова: «Застрелюсь, покончу с собой. 35 лет – старость. До тридцати лет доживу. Дальше не стану».

Точка кулі вкінці

Лілія Брік

Дізнавшись, що фінальний постріл був зроблений В.Маяковським з браунінга, Л.Брік полегшено зітхнула: «Хорошо, что не из револьверчика. Как бы некрасиво получилось – большой поэт и из маленького пістолета». Справді, крім старості, поет боявся звинувачень у замалих «розмірах» свого кохання, а чи його інструменту, якщо зважити на модні на ту пору фрейдистські алюзії.

Здавалося б, про що поема В.Маяковського «Про это»? У всякому випадку аж ніяк не «про це». Немає у ній ані еротики, ані сексу. Розповідь Маяковського про “ЭТО” можна порівняти хіба що з мріями поета-мазохіста про насильство, його грімким блюзом коханця, що вмирає від туги за любовним покаранням. Недаремно свого часу літературознавець Роман Якобсон вказував на спорідненість поеми «Про это» з віршем «Товарищу Нетто – пароходу и человеку». Ця жанрова близькість чітко проявляється у розділі «Последняя смерть», основний мотив якої – перемога насильства, що породжує героїв. Маяковським при цьому керує жага до ґвалтівної смерті, зразком якої він обирає вбивство у 1928 році дипкур’єра Теодора Нетто: «Но в конце хочу – других желаний нету – / Встретить я хочу свой смертный час / Так, как встретил смерть товарищ Нетте».

Згадаймо також химерне заклинання В.Маяковського, що стало своєрідним гаслом: «Ленин – жил, Ленин – жив, Ленини будет жить». Здавалося б, що може бути абсурднішим за це бажання побачити Леніна-зомбі, Леніна-Вія, Леніна-вурдалака? Мабуть, не дивно, що, оцінюючи свого часу патріотичну поему “150 000 000” Маяковського цей самий Ленін вирік: «Печатать подобный вздор тиражем не более 1500 экз. для библиотек и чудаков, а Луначарского сечь за футуризм».

Зрозуміло, що при всій жорсткості суджень, які мають суто текстуальний характер, за поетичними рядками залишаються людські риси. Судити про них після смерті власника – справа не дуже вдячна. «Покойник этого ужасно не любил», – жартома зазначив поет перед смертю. А що саме любив «покойник», нині, здається, уже мало кого цікавить. Оскільки Маяковський для нащадків – це тільки текст. І вже не одіозні «сто томов партийных книжок», а той бік поетової творчості, що рясно мережаний знаками погребальної обрядовості. Адже саме Маяковський був найбільш «ритуальним» з усіх радянських авторів, чия поетична обрядовість лягла фундаментом усієї соціалістичної культури. І навіть вибір «точки пули в конце» був зроблений ним не стільки з точки зору побутової карми, скільки з позиції реалістичної доречності вогнепальної розв’язки.

Ігор Бондар-Терещенко