Старі примари у новому романі Сергія Жадана

Героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити в примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує… Рецензія

Сергій Жадан. Ворошиловград. – Х.: Фоліо, 2010. – 442 с.

За мандрівною фабулою, новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов’язково треба кудись їхати – шукати друга, знайомого чи будь-кого – аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей, розмов і справ, які не мають до тебе жодного стосунку. Цього разу герой нового Жаданового творива на ім’я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ландшафт.

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими класиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була, як знати, підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським, і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне – де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість упевненості в майбутньому, існує лише впевненість у минулому? До речі, саме через це його (себто життя) і немає, оскільки до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Островського. Пригадуєте? «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так ось, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». Ну, і щоб посміятися дорогою, аякже.

Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіанти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої роману Жадана, можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріат Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльності героїв. «Ми редагували чиїсь промови, – інформують нас у «Ворошиловграді», – вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

У новому житті на старому місці, чи пак на малій батьківщини героя, відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання сумної провінційної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити в примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова».

Розважити романне дійство у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елементами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука», і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульності: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою».

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з’являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам’яті. Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари – баби, борги і вороги – які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам’яті йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

Ігор Бондар-Терещенко

УНІАН в Google News